О, світе мій! Чи можу я змінити Тебе одним лиш помахом руки? Чи можу сподіватись і молити Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати, Адже не Бог я, Господи прости! Шептатиму... Не смію викрикати, Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє - Одвічна туга втрачених надій. Єство до Неба вирватись воліє, На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу, Не так важливо, скільки є гріхів... Елегії співаючи народу, Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило - Старався, але ж не досяг мети; Активним був, та керував невміло; Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати. Ех! І не знаю, чи потрібно це - Хотів би, як і всі, звичайно, знати, А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу Стаю з колін, щоб уперед іти. В тунелі світло бачив вже не раз я - Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею, Тьму ненависну хочу подолать: Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю, Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку, Можливо - знак, можливо - оберіг. Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку, Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди - Одне воно у мене, але все ж Є зміст у тому - може кращий став би; Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини: Хотіла б в Рай душа, та видно - зась! А десь Господь відлічує хвилини Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило, Ридати і кидати "бариші"... Йде час невпинно, але справжнє диво: Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова! Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?" Але мені не сохне голова - Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди, Тож хочу, щоб мене ви розуміли: Відкинути все можна хоч куди, Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти, Валитись з ніг, ставати - і намарно. Одійдуть в прах запалені мости - Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд, Еліти блиску, килимів в фойє, Хорів вислужливих і райдужний гірлянд. ...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах, Брехнею поле, кажуть, подолаєш Успішно ніби. Та зворотній шлях Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває, Вита довкола міліон ідей. Один у полі рідко виживає - Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали, Творили кожен день хоч грам добра, Відтак, ділилися і плати не питали. О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато: Як розпізнати їх не знаю ще. Куди свій шлях я маю спрямувати - На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю: Нанизуються дні і місяці. Етапні дати серцем відмічаю, Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета - Так моторошно й дико на душі, А слово невідомого поета Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться - Не в силі стримати. А всі, немов сліпі: Азарт в гонитві за примарним щастям, За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі, Менталітет - на грошових мішках. Любов до ближнього давно із моди вийшла І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись Лакованим взуттям чи піджачком... І вам, мабуть, не вдасться відкупитись Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси, Аксесуари модні: все - ніщо. Шануйте душу, поки стане часу, Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне, Судить не нам - на те один Суддя: Улесливе бажання споконвічне - Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей, Йдучи лише, спроможешся дійти. Дай, Боже, тільки вистачило б сили, А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори, Настане час звитяги й боротьби... Але, здається, в тому наше горе: Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває, Напевно, десь ще не пробив наш час. Енергії чомусь не вистачає: Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах - Пробити лобом хочемо стіну. Ростуть проблеми - то одна, то друга... Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю: Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому Не стримаєш, коли ся помиляю, А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо. Пробач тоді, попрошу хоч про це... Роками День чекати терпеливо, Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля. Ниць упаду, та вірю - підіймусь. Нехай коліна розіб'ю до болю, Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене І все, що матиму, то тільки з праці рук: Як лиш побачу "вулицю зелену" - Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду, Мить пропустив і не наздожену; Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*) Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити, Щоби Твоє здобути співчуття? А чи достатньо лиш тебе любити Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи, Однак самому бути в стороні; Визнанням марити, очікуванням слави, Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати Відверто, без образ і пересуд, А й так, щоб щиру відповідь дістати - Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає: Я просто хочу істину знайти. Між Небом і Землею хто ще знає На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця, Широкою рікою в небуття. Мені ж чомусь не затишно. Не спиться... І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись: -Ех, геть думки - і вільна голова! Вiдкрити двері і у світ пуститись, Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба, Дихнути так, щоб в грудях запекло, Напитись з джерела, як є потреба, А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє, Уста відкриє, сили надихне - Святим усім молитимусь в надії: Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь, Кидаю виклик сірій метушні; Усміхнений, черговий раз впрягаюсь Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити - А хто, крім мене, хрест мій понесе! Лиш вижити, не впасти, не зблудити (Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь, Збираю крихти правди на шляху; Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь, А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе: Не забувай раба Своєго Ти, Адже мені одному скільки треба - Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії І віру в моїм серці укріпи, Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії, Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили, Куди б я не потрапив, кожну мить, А руки щоб старалися щосили Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина, Гонима між часів і поколінь... Останній крик раба Твого і сина: Амінь! Помилуй, Господи! Амінь... 15.09.2008

Де ти, мамо моя?! Я не плачу. Я в сiм'ї тепер старший мужчина! Тiльки часто ввi снi тебе бачу: Ти чужого колишеш хлопчину.

Ти долоню кладеш свою нiжну На голiвку його кучеряву, - А я кручусь в холодному лiжку - Так давно ти його застеляла.

Йому на нiч ти казку читаєш - Тiльки мова чужа й незнайома. Крадькома ти сльозинку втираєш... Просинаюсь - нема тебе вдома!

Знаю я - ти в країнi далекiй, Десь там грошi для нас заробляєш. Пояснили, я вже не маленький, Що нiчого без них не придбаєш.

От i мусимо з бабцею жити, Виглядати за обрiй щоднини. Бабцю завжди я буду любити, Але маму вона не замiнить.

...Годував цiле лiто курчата, Щоб скорiше вони виростали, Щоб, коли ти повернешся з татом, Ми свiженький бульйон зготували.

А на осiнь пiшов я до школи - Буду вчитись читати й писати. ...Цього дня вже не буде нiколи, Вслiд не будеш рукою махати!

Повертайся, матусю кохана, Я тобi буду все помагати. Зранку їстиму кашу вiвсяну, Буду лiжко своє застеляти.

Я вiддам свiй улюблений м'ячик, Я вiддам ту машинку з мотором - Тiльки б ти мiй подмухала пальчик, Що так сильно болiв менi вчора.

Вітаю вас, політики й поети, Хто нам пророчить диво-майбуття, Хто впевнений, що знає всі секрети Та ллє з трибун «водичку» без пуття;

Кому – аж піна з уст: «Верніться, люди! Ми рук чекаєм ваших і мізкІв. Позбудьтесь буржуазної облуди! Згадайте про Вітчизну, про батьків…»

Поетам – що: з них взятки нікудишні –  Роз’ятрять душу й нишком – у кущі… Політику ж пізнати би не лишнє Севільську спеку й лондонські дощі,

Коли в очах – пісок, в руках – лопата, А за плечима – пильний наглядач. Коли щоночі в снах – далека хата, А раз на тиждень в «трубці» - тихий плач…

Просити нас і кликати не треба – Ми світ за очі йшли не з гараздів. І ми ще пам’ятаєм рідне небо, Що проводжа за обрій журавлів.

Ще не забули цвіт волошок в полі. …Хрущі і вишні, й солов’ї в гаю. Та нам з голів не витравити болю, Як з дому йшли, лишаючи сім’ю.

Ішли в надії повернутись скоро, Лише б «за хвіст зловити журавля»… Ніхто не сподівався, як суворо Нас «кине» рідна матінка-земля.

Чи ви ж не обіцяли нам, панове, Мільйони місць і радісне життя? І вірили, вертались безголові, Щоб канути назавше в небуття

У прірву, де за все - свої розцінки,  Не маєш грошей – згинь і пропади, Де дійсність припирає враз до стінки: Задурно не нап’єшся і води.

І ви, шановні! Ви, що там при владі, (Це вже давно нікому не секрет) Не нам ви – грошенятам нашим раді, Бо ми для ВАС наповнюєм бюджет.

Кошторис ниций рідної країни, Яка могла б давно піднестись ввись, Якби її не прирекли в руїни Ті, що ґвалтують: «Друже, повернись!»

…Багато слів, думок також немало, Та ми не прагнем з золота вінця. Ми витримаєм, раз нам перепало, Цю ношу перенести до кінця.

Стара криниця. Зруб на три колоди, А біля неї – мальви і майори. В спекотний день – краплинка прохолоди Втамує спрагу… Все, неначе вчора:

…Ковзне промінчик по верхів’ї груші, А вже дідусь з коровою – на полі. Грайливі горобці серед калюжі Купаються… Заходить день поволі.

Повзе димок по хаті так звабливо Й лоскоче ніздрі. Відкриваю очі І вкотре бачу незбагненне диво: До печі садять хліб, підрослий з ночі.

Клопочеться бабуся між горняток. А я вже – шмиг: на вулицю. На волю! Оброшена іде з городу мати, Несе до столу свіжу бараболю.

І по дорозі зачерпне водиці: « А злий-но, сину, мамі руки вмити!» Уже ми двоє тут, біля криниці Вмиваємось… Так добре! Тільки жити!..

Нестримне Сонце. Ось уже й в зеніті. … В зеніті літ. Вже й скроні засніжило І неможливо опинитись в літі, Де біг босоніж зустрічать Світило.

Мандруючи краєм, проходячи безліч шляхів, Збираю палітру мені дорогих кольорів І знов зачарований, дивлячись в небо, стою, І в світлі веселки земні кольори впізнаю:

Червоні троянди дарую коханій моїй І небо червоне віщує мені вітровій; Вплітаються маки у ниви вагому косу, І кетяг калини в далеку дорогу несу.

Оранжеві барви відтворює пам'ять моя: Стояв на Майдані пліч-о-пліч з братами і я. Той цвіт помаранчу у серце надію вселяв І спраглих на правду багаттям вночі зігрівав.

...А сонце зійде на світанку, фарбуючи всіх І знову дитячий довкола лунатиме сміх. Немов океан, б'ється хвиля в полях золота - Тож кольором жовтим наш прапор сія незпроста.

...В смарагдових луках збиваю босоніж росу - Крізь відстань коханій тепло свого серця несу. Минаю зелені діброви, де спів солов'я, І радістю щирою повниться пісня моя.

Злітає нестримно вона у прозору блакить, Де жайвір невидимий, славлячи літо, бринить. Кришталем застиглим волошки цвітуть у полях - Тож колір блакитний достойно доповнює стяг!

Світило заходить за схили далеких Карпат І синіють гори, і сині смереки стоять. Умиється небо за обрієм в хвилі морській І пісня затихне, і день відійде на постій.

Насняться мені в фіолет розфарбовані сни, Як казка бузкова, чи подих магічний весни. Захоче душа знов кохати, і жити, й творить - Як можна цю землю батьківську мені не любить?..