Край села на околиці свище розхристаний вітер -
Він колючі сніжинки за комір кида подорожнім,
Нахиляє додолу старезного явора віти
І ламає нещадно колосся, від літа порожнє.

Лиш поскрипує явір – він досить пожив у цім вирі,
Під розлогою кроною бачив добро й лихоліття.
Сотню раз понад ним журавлі пролітали у вирій
І не менше – скидав він пожовклі на землю суцвіття.

…А цієї весни розцвіла білим цвітом черешня.
Він побачив її ген за хатою в чистім пориві
І забулось минуле – він вірити став у прийдешнє,
І в порепанім серці забилися соки грайливі.

А тендітна черешня йому посилала вітання,
Переймалася тим, що не може прилинути птахом.
Молодій, їй хотілося шалу палкого кохання,
Його мудрість пізнати під спільно збудованим дахом.

Він би радий до неї! Та, як? Вже прижився на місці,
Вже несила йому щось міняти в житті кардинально.
Хоч би що він робив – обпадає непрохано листя.
…І її пелюстки вкриють землю сльозами печально.

Не судилось. Зима їхнє щастя коротке поглине.
Кожен далі живе… Тільки доля у кожного різна.
Їм весна не зарадить. І в тому ніхто з них не винен –
Просто хтось народився заскоро… А, може, запізно…

І в коханні до тебе згораю…

Хлопчина зі школи додому прийшов,
Роззувся і ранця скидає…
- Скажи мені, братику, що це – любов? –
Маленька сестричка питає.

- Питання твоє не таке вже й просте,
Та спробую я відповісти.
Для прикладу, ти ось – цукерка крадеш
З портфеля щодня, щоби з’їсти…

І я все це знаю, і бачив не раз,
І чув, як скрипіла підлога…
Та тільки щоразу, полишивши клас,
Ховаю цукерка нового!

Вона була… Метеликом прозорим,
Влетівши, примостилась на плечі,
І довгих літ не стало. Ніби вчора
Я знов не зміг заснути уночі.

І в промені прийдешнього світанку
Я пригадав ті роки, що пройшли.
Бажання, а можливо й забаганки,
Давно осіннім цвітом відцвіли.

А я чомусь боявся ворухнутись,
Вслухаючись у шелест ніжних крил…
Минуло все, бо мусило минутись,
Рожеве зникло марево вітрил.

Поглине день те відчуття шалене –
Можливо спав, можливо марив я.
… Вона таки приходила до мене –
Давно забута молодість моя!

13.09.13

Що ж, вітаю, осене! Вітаю!

Знову ти ввірвалася дощами

У життя, наповнене до краю

Світлими і сонячними днями.

Все-таки ти літо поборола,

І були даремні сподівання…

Та скажу «на вушко» - ти ніколи

Не здолаєш справжнього кохання,

Бо воно цвістиме теплим літом,

Тихим вітром, співом солов’їним;

В серці розпускатиметься цвітом

І не зникне з клином журавлиним.

А ти можеш, осене, вітрами

Завивати скільки заманеться –

Веселковий міст поміж серцями

Ні на мить від бурі не здригнеться.

Тож вітаю, осене… Вітаю!..

Хоч товаришуєш ти з журбою,

Відкриваю душу… Я ж бо знаю –

Час прийде прощатися з тобою.

18.10.13

(На фото - мій брат біля тих самих кленів. с. Чеснівка. Вінниччина)

(Майже за М.Некрасовим)

Колись у холодну засніжену пору, Я вийшов із лісу. Мороз – аж до сліз. Дивлюся – прямує неспішно під гору Конячка і хмизом наповнений віз.

А поруч поважно (без плейєра в вусі) Конячку за ліци веде мужичок В великих чоботях, в овечім кожусі, А сам – що мізинчик! Мені по пупок.

-І звідки ці дрова? – А то, ти не знаєш! Некрасова, мабуть, у школі читав? Дивлюсь по одежі – не тут проживаєш, В столиці давно від реалій відстав.

У нас, як по книзі, - сім’я чималенька, А хочеться їсти і жити в теплі, Та в хаті – сестрички і немічна ненька, І, знову ж, немає зарібку в селі:

Розпродали землі, понищили ферми, Останній в районі закрили завод. То, може, підкажеш – за що ж бо тепер ми Прожити повинні?.. Бідує народ.

Ти, пане, я бачу, мабуть, депутатом Працюєш в столиці, чи шефом якимсь, А нам обидвом ось доводиться з татом В мороз і в негоду «прочісувать» ліс…

- То, що ж – ви у розквіт технічного віку Не маєте газу донині в селі? - Та, газ у нас був, але гроші на ліки Для мами ідуть… А ще – сестри малі…

От влітку приїхав інспектор з району І нашу трубу за борги перекрив. А тато ще думав, якісь «Регіони…» Йому допоможуть… Та, рано радів!

- А в школу ти ходиш? – А що тобі з того? Ходив, поки тепло було, а тепер Навкруг замело… І, хоч там у нас строго, Іду, як автобус: вівторок, четвер…

І я в руках старий альбом тримаю... На скронях - срібло: роки швидко йдуть. Як шкода, що чарівних сил не маю, Щоб хоч на мить минуле повернуть.