Вивихи сучасної української поезії.

Я знав одну брюнетку на Подолі,
Що голову купала в пергідролі.
Була ця дівка з кам’яним подолом,
Та й нічка з нею темною була.
А виявилося – проста дівуля.
Сміялась навіть з пальця, навіть з дулі,
Та й головою сторч летіла в люлю.
І знову нічка темною була.
А були в неї дивовижні перса!
В одному з них таки знайшов я серце.
А в тому серці стільки було перцю,
Що знову нічка темною була.

А НІЧКА ТЕМНОЮ БУЛА
Я думав, ти – принцеса,
Струнка й довготелеса,
Усміхнено-білеса,
Та нічка дуже темною була.
Кохав тебе до ранку,
Сопів безперестанку,
Годив всім забаганкам.
Та дуже нічка темною була.
Натішившись досхочу,
Продер уранці очі,
Та з жаху аж підскочив
Ну дуже нічка темною була.
Ти виявилась – шкапа,
Страшнюча, наче жаба.
Кошлата, мов та мавпа.
Ой, дуже нічка темною була.
З зубами, як в косулі,
З цицьками, наче дулі,
А ноги – дві кривулі.
Ох, нічка дуже темною була.
Я ледь не проблювався,
Прожогом підірвався,
Світ за очі погнався.
Задуже нічка темною була.
Із мене вже доволі
Брюнеток із Подолу
З підступним пергідролем.
Та нічка аж затемною була.
З тих пір, як так обпікся,
То на крові зарікся
Вночі гулять по біксах,
Щоб темною знов нічка не була.