хочу сюда!
 

Виталия

31 год, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 33-38 лет

Про убивцю С. Бандери – Б.Сташинського

Роман Сергія Германа, названий ніжним жіночим іменем «Інґе», який щойно випустило видавництво «Ярославів Вал», — повний флакон інтриг — від інтимних до… історичних, адже йдеться не просто про кохання в іще тоді не розділеному стіною, але поділеному на сектори Берліні, а про кохання й долю саме убивці Степана Бандери – Богдана Сташинського й німецької дівчини, яка стала йому дружиною. Тож інтимне з його своєрідною логікою вчинків — лиш частка історичного тла. Найбільший парадокс полягає в тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити хід історії.



Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де на якийсь час з’являються свої головні герої — суддя Яґуш і адвокат Гельмут Зайдель. Перший виносить вирок убивці — всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства, а другий – іще більший герой-тріумфатор, завдяки його блискучій адвокатській промові виліпився такий гуманний результат: «захист дав цьому переконливі докази, слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства в Карлсруге».

Після вироку адвокат Гельмут Зайдель почув у кав’ярні від поважного колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного була спричинена і тим великим позитивним враженням, який принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу».

У відповідь звучать не менш інтригуючі слова адвоката Зайдля: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

Обидва правники сходяться на тому, що навіть кримінальний кодекс ФРН, цілком придатний для оцінки карних вчинків, має певні недоліки, бо не враховує злочини, організовані державою — адже „це два зовсім різні типи злочинів”.

А читач не підозрює, що десь у той же час, в іншому кутку Європи, в московському Кремлі, шеф КДБ Шелєпін отримує черговий втик-наганяй від Микити Хрущова з того ж самого приводу: бо „молодчики” із совєтської розвідки зазнали найбільшої поразки на західному напрямку — як не пасли, але упустили свого „кадра” Сташинського, дали йому можливість втекти разом із жінкою-німкенею в Західний Берлін, добровільно здатися американцям, внаслідок чого й відбувся потім суд – мабуть, не тільки й не стільки над ним, скільки над радянською владою з повним розвінчанням найпідступніших і найкривавіших методів есесерівської розвідки й системи в цілому.

Але наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: дуже приватно-інтимною історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе – вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного. Цікава деталь: Берлін 50-х років минулого століття являв собою місто, поділене на чотири сектори, найбільшим із яких був радянський – до нього входило аж вісім районів, починаючи з центру і закінчуючи Кьопеніком, і кордон між східною і західною зонами був фактично умовним. Тож іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка. Щоправда – безуспішно. А от закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець Богдан Сташинський.

Вже в перший рік знайомства й кохання якимись жіночими фібрами Інґе відчуває-передбачає, що на їхню долю випадуть важкі випробування. І коли їх обох викликають до Москви, Богдан зізнається коханій, хто він насправді, розповідає, що саме він ліквідував Лева Ребета і Степана Бандеру, пояснивши, що ті були керівниками націоналістичної організації. Інґе шокована. Але вона – не раз під впливом проповіді священика в кірсі розмірковуючи про всепрощення Ісуса, який пробачив навіть блудницю, – пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі усю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»…».

Віра і любов Інґе роблять її сильнішою від коханого – красивого агента-шпигуна. Завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з московсько-гебістського гачка та їдуть без дозволу КДБ в рідне село Богдана на Львівщину, де живуть його батьки і сестри і де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших. Адже свого часу він вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру – зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру. Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, чого б це не коштувало, бо КОХАЄ по-справжньому. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього. Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина – це ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них – втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. „Я багато думала і думаю про те, – пояснює вона Богданові, – яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої... Як їх тепер називати?” А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно її заспокоює: „Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться”.

Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя – попри все дістатися до Західного Берліна, де перед ними відкриється рятівницею... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99-ти випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної – на перший погляд – німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість по відношенню до своїх героїв, сказати б, — ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, легко пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько-шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд-Михайлика. Там, звичайно, одразу видно, на чиєму боці автор, кому з героїв симпатизує. Як видно одразу й те, хто переможе, адже в голові письменника – ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші, – але гвинтики в механізмі цієї радянської машини.

У романі ж «Інґе» все зовсім по-іншому, починаючи зі ставлення автора до героїв. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна «остранение», який він народив, детально розбираючи поетику Федора Достоєвського. Дійсно, якщо француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвський, кажучи про будь-якого зі своїх героїв, не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи будь-кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос (внаслідок саме авторського «остранения», що є чимось більшим за «відсторонення»), і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвського», якщо скористатись іще більш узагальнюючим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення від героїв спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком творчої манери прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів-характеристик по відношенню до будь-кого з радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна і закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш в тексті й авторських симпатій-співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно, толерантно й відсторонено вдивитися в той час і події тих буремних літ (від моменту ліквідації Бандери у 1959-му до суду через якихось два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді „вирощеної” за ніч Берлінської стіни.

Хіба що ставлення автора до головної героїні Інґе не можна назвати абсолютно нейтральним, відстороненим на всі сто, і то воно, це ставлення, відчувається, скоріше, в підтексті і пов’язане, напевне, з тим, що Інґе – жінка.

Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії в кінцевому результаті – і для її учасників, і для нащадків. А те, що вона бачиться не з висоти поглядів керівників держав, переможних маршалів чи їхніх критиків-суддів, а викристалізовується у вчинках і чуттях простої німецької дівчини Інґе, яка спочатку зналася хіба що на зачісках і джазі, та виросла зі своєю любов’ю – так і хочеться сказати – в могутню жінку, – то це лише додає достовірності та щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує-єднає собою європейський контекст із українським. Будемо відверті, практично жоден із теперішніх наших авторів – хай і лауреатів високих премій – не спромігся зробити чогось подібного до того, що зробив Маркес із, здавалося б, заштатної наркокартельної Колумбії чи досяг своїми романами Кундера із невеличкої Чехії. Бо наші, як правило, лише для суто „внутрішнього вжитку”. А в „Інґе” отой більш масштабний євроконтекст відчутний, і не лише завдяки тому, що центром подій є Берлін – з його численними штрасе, з цілими спецкварталами шпигунських підрозділів Штазі й КДБ, з його розподілом на сектори, яке здійснили вчорашні союзники-переможці Другої світової. Це євроєдання відбувається, не в останню чергу завдяки європейській манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів – манері відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, навіть у підкірці або, якщо хочете, – у вивищенні прав людини, зокрема і права на любов. Інґе перед початком процесу, звертаючись до уявного судді зовсім не для того, аби виправдати чоловіка, говорить: „Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії – покручені, покривлені, але нероздільні”.

Автор встояв перед очевидною спокусою цитування історичних документів – жодного свідчення Сталіна – Берії або ж Хрущова – Шелєпіна, чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча моє чуття й відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого, скажу так, підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений та знайомий з історією читач відчує неймовірну напругу фіналу і щось подібне до катарсису. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож у літаку від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні – під наглядом пильних очей, звичайно. Але несподівано народжений син-первісток через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки-гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похоронах, якщо таке вдасться. Коли подружжя непомітно все-таки вибирається на Берлінський вокзал, то ще не знає всієї причини, не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих „штатских”. Та попри все їм вдається – таке їхнє щастя – проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінської стіни! В таке везіння від неймовірної напруги моменту важко повірити навіть читачеві, що вже забув про першосторінкові адвокатські натяки на хід і результат суду, який не міг би відбутися, якби героям не вдалася таки втеча.

Більшість із нас пам’ятає з дитинства, як на запитання „про що кіно” або „про що книга” найчастіше чули відповіді: „про війну”, „про любов” або „про шпіонів”. Так от, в данному випадку я б відповідав: про Любов! Звичайно, мені, як і багатьом із читачів, було б, мабуть, комфортніше, якби ролі виглядали по-іншому: щоб Інґе була українкою, а Богдан, скажімо, німцем. Але сталося, як сталося, до того ж, вони все одно нероздільні – в любові та спокуті, й боротьбі проти КДБ, врешті-решт... „Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю”.

Це лише друга книга автора, але є підозра, яка переходить у впевненість, що вже цей роман ставить його в ряд найсерйозніших і наймодерніших прозаїків нашої сучасної літератури.

Станіслав БОНДАРЕНКО
3

Комментарии

121.11.12, 19:58

Одразу скажу, що проти таких романів і письменників-кон'юнктурщиків на теми типу: "спогади ката" Вже на черзі явно про подвиги Мазурка буде новий роман...