6–7 липня 2012 року в Мілані в Італії відбулося чергове засідання Бюро Альянсу європейських національних рухів. Серед учасників заходу був керівник міжнародної служби Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Тарас Осауленко.

У засіданні взяли участь представники провідних націоналістичних партій: Національного фронту Франції, Соціально-демократичної партії Бельгії, болгарської партії "Атака", австрійської партії "Свобода", бельгійської партії "Національна демократія", словенської національної партії, португальської національної партії відродження, угорської партії "Йоббік", шведської партії "Національна демократія", італійської партії "Фіама трикольоре", Всеукраїнського об'єднання "Свобода", представники націоналістичних партій Швейцарії, Литви, США, Мальти, Росії.

Перед учасниками засідання виступив голова Альянсу європейських національних рухів (далі – Альянс) Бруно Голніш, який розповів присутнім про наростання потужності національного руху в Європі, який, зокрема, переконливо підтверджується результатами останніх виборів до парламентів та місцевих органів влади Бельгії, Франції, Угорщини, України, Німеччини та Фінляндії.

Бруно Голніш особливо акцентував на тому факті, що завдяки зростаючій підтримці виборців європейських країни від європейських націоналістичних партій сам по собі зникає міф щодо ніби-то підтримки ними ідеології фашизму та нацизму, стає виразно зрозумілим, що це єдиний рух, який голосно заявляє про небезпеки, що приносять національним цінностям і традиціям процеси глобалізації та національної ліберальної демократії.

У виступі Марко Санті, голови бельгійської партії "Національна демократія", наголошувалось на необхідності для членів Альянсу до національних парламентів виносити на затвердження національних парламентів рішень, що побічно стосуються й інших націй, – зокрема, винесення угорськими правими на обговорення та ухвалення антибюрократичних євросюзівських законів дає приклад для їхнього розгляду парламентами інших країн.

На засіданні обговорювався широкий спектр питань – від організаційних до ідеологічних. Зокрема генеральний секретар Альянсу Валеріо Сігнетті поінформував про те, що секретаріат організації провів значну підготовку із реєстрації Альянсу як європейської партії і така реєстрація мусить відбутись найближчим часом.

Одним з головних обговорень стало визначення представництва в Альянсі національних партій від однієї країни, оскільки на даному етапі розвитку на участь в роботі цієї міжнародної організації часто претендують відразу кілька партій. За пропозицією Бруно Голніша було вирішено внести на розгляд учасників пропозицію щодо можливості перебування в Альянсі лише тих партій, які мають або мали раніше своїх представників у національних парламентах. Така пропозиція була підтримана більшістю учасників.

На засіданні відбулися виступи всіх учасників-представників націоналістичних партій європейських країн, які порушували найбільш важливі питання національного руху. Більшість представників національних партій говорили про необхідність вжиття термінових заходів проти масованої імміграції до їхніх країн, про введення обов'язкових предметів з вивчення засад національної ідентичності або національної культурології в навчальних закладах країн Європи.

Керівник міжнародної служби ВО "Свобода" Тарас Осауленко поінформував представників національних партій-членів Альянсу про спроби нео-шовіністів проштовхнути в українському парламенті закон, що зводить державну національну українську мову до статусу колоніальної, та про боротьбу ВО "Свобода" у ці напружені дні за відстоювання права українців використовувати українську мову як єдину державну в Україні. Як з'ясувалось, більшість учасників засідання були вже поінформовані про політичну кризу в Україні із міжнародних ЗМІ і уважно стежили за розгортанням подій в Україні, висловлюючи свої симпатії українцям у їхній боротьбі за національні права.

Для підтримки Всеукраїнського об'єднання "Свобода" у відстоюванні інтересів національних прав українців одне з наступних засідань Бюро Альянсу європейських національних рухів вирішено провести восени цьогоріч в Україні.
Прес-служба ВО "Свобода"

Близько 50 працівників 7 одеських ринків станом на 11:30 зібралися біля офісу Партії регіонів на вулиці Липській, 10 у Печерському районі Києва із протестом проти передачі ринків у приватну власність.

В акції, зокрема, беруть участь працівники комунального ринку "Північний", авторинку "Успіх", авторинку "Куяльник", ринку "Острів", ринку "Привіз", комунального підприємства "Малиновський ринок" і Старокінного базару.

Мітингувальники тримають прапори ринків і плакати з написами: "Спасибо Парти Родной за постянный геморрой!", "Одесcкий базар - к Азарова на базар!", "Збережемо робочі місця на одеських ринках!", "Ринок "Острів" - у комунальну власність!".

Співробітники ринків розклали біля офісу ПР власні товари: овочі, фрукти, сушену рибу, одяг.

Учасники акції заявляють, що шляхом махінацій більшість ринків Одеси переведені в приватну власність, і вимагають повернення в комунальну власність.

При цьому, зі слів мітингувальників, вони неодноразово зверталися з подібними вимогами до органів місцевої влади, однак не одержали на них відповідей.

У зв'язку з тим, що керівництво Одеси й Одеської області, а також керівництво країни є представниками Партії регіонів, одесити вирішили виступити біля офісу ПР у Києві.

Зі слів учасників акції, вони зверталися із проханнями втрутитися в ситуацію навіть Президента Росії Володимира Путіна, однак у відповідь від нього одержали повідомлення про перенаправлення звернення до Кабінету Міністрів України.

За даними мітингувальників, наразі більшість із одеських ринків оформлені на фіктивні закордонні компанії, а приналежність ринків до приватного капіталу тільки погіршує становище безпосередніх підприємців, на плечі яких лягають фінансові виплати за вигаданими господарями ринків тарифами.
За матеріалами: Українські Новини

"Наша позиція є незмінною і вимоги наші – однозначні: цей українофобський закон не повинен існувати в правовому полі української держави!" Про це, виступаючи 4 липня 2012 року на мітингу біля Українського Дому, заявив лідер Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олег Тягнибок.

Лідер націоналістів, зокрема, заявив:

"Тиск українців-патріотів, які не погоджуються з політикою українофобії, що процвітає в тому числі в українському парламенті, призвів до того, що Янукович сюди не приїхав і не провів прес-конференцію. Міліція намагалася організувати доріжку-коридорчик для свого президента. Але, незважаючи на незаконні дії "Беркута", який намагався тіснити українців, що тут стоять абсолютно законно, Янукович все одно сюди не приїхав, бо побоявся. І це є ще одним свідченням нашої сили.

Як учора ввечері, так і сьогодні ми з вами відбили наступ "беркутівців", попри те, що вони озброєні по вуха та всупереч усім інструкціям, законам і Конституції України, використовували сльозогінний газ, копали ногами мирних мітингувальників, били людей кийками по обличчях і головах. Але ми не лише зупинили, а й відтіснили їх, показавши тим самим владі, що на їхню силу й сваволю буде наша сила волі й духу!

Що тепер? Звісно, це є дуже приємна звістка, що спікер Литвин подав у відставку й оголосив, що не підпише закон про російську мову. Але зрозуміло, що вірити цим негідникам не можна – до того часу, поки ми не побачимо офіційної заяви, жодних рішень ухвалювати не будемо.

Ми на разі залишаємося тут. Увечері, орієнтовно о вісімнадцятій годині, ми оголосимо про попередні наші рішення щодо продовження акції протесту.

Наша позиція є незмінною і вимоги наші – однозначні: цей українофобський закон не повинен існувати в правовому полі української держави!

На даний момент інформація з регіонів наступна. Незважаючи на те, що міліція зупиняє автобуси з українцями, які воліють долучитися до мітингу біля Українського Дому, дехто вже є тут. Люди намагаються дістатися Києва і на власних автівках.

У Львові заблоковано облдержадміністрацію. У Тернополі відбувається позачергова сесія обласної ради, де депутати ставлять питання про те, аби заблокувати роботу обласної держадміністрації і позбавити її приміщення, а також деяких відповідних прав, виходячи з Закону України "Про місцеве самоврядування".

Рух протесту як продовження акцій, які відбуваються тут, у Києві біля Українського Дому, шириться теренами України. Дай Боже, щоби вчорашня ніч і сьогоднішній ранок стали початком розвою революційної ситуації в Україні, яка обов'язково призведе до повалення того бандитського режиму, який фактично зробив українофобію державною політикою в Україні.

Ми – українці. Ми – найсильніші. Ми – міцні. Ми – на своїй, Богом даній, землі. Ми переможемо!

Слава Україні!"

Довідка. Акції протесту відбулися в Одесі (http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031120/), Харкові (http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031121/), безстрокову акцію протесту розпочато в Ужгороді (http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031119/), у Хмельницькому відбувся марш (http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031118/), в Івано-Франківську створено мобілізаційний комітет (http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031114/), також пікетування відбулися у Луцьку, Рівному, з самого ранку депутати місцевих рад від ВО "Свобода" та активісти прибувають до Українського Дому (http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/031098/).
Прес-служба ВО "Свобода"

Оппозиция сдала свои позиции.

Об этом в комментарии Gazeta.ua сказала депутат Львовского обласноснои совета от ВО "Свобода" Ирина Фарион.

"Это будет мобилизовать украинцев на противостояние с колониальными властями. Не буду гадать, подпишет ли Янукович законопроект. Но что оппозиция подписала себе приговор - это могу утверждать. Я призвала оппозицию сложить мандаты и обнулить списки, чтобы исключить этот законопроект. Вчера в прямом эфире Яворивский ( председатель комитета по вопросам духовности и культуры. - ред.) уверял, что законопроект не будет вынесен на второе чтение. Это свидетельствует о чем? Некомпетентность оппозиции, договоренность с уголовным большинством в парламенте, или полное падение. Это народ должен сам определить. Но это был последняя лакмусовая бумажка для оппозиции на возможность противостоять власти", - отметила политик.

Фарион рассказала, что "Свобода" собиралась привезти в Киев более 5 тысяч человек.

"Мы собрали более 5 тысяч анкет людей, которые готовы были ехать в Киев в день принятия законопроекта. Поскольку были уверены, что законопроект не будет внесен в повестку дня, поэтому не выехали на акцию протеста. Значит уже будем формировать группы людей, которые будут контролировать соблюдение государственного статуса украинского, так как посягнули на святая святых - на душу ", - отметила" свободовка ".

По ее словам, среди этнических русских и русскоязычных украинцев есть львиная доля таких, которые не воспринимают законопроект.

"Это голосование однозначно руководствуется из-за пределов Украины. Не зря первое чтение законопроекта российская Государственная Дума встретила аплодисментами. Если у нас есть рабы, которые пишут законы под хозяев, то не вся украинская община является рабской", - добавила Фарион.

Ирина РЕРИХ
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/ru/articles/politics/_farion-oppoziciya-podpisala-sebe-prigovor/443812">Gazeta.ua</a>

 Автор: Юлія Шешуряк

В нашій чудовій країні і життя прекрасне: руїну знову подолано, гречка та садки вишневі цвітуть, хрущі та бджоли гудуть, покращення відбуваються стабільно щодня. Але часом трапляється така халепа, як вибори. І тоді більшість населення стає голосуями, які вірять у священну силу бюлетеню, слідкують за кандидатами, ведуть суперечки на кухнях та в інтернетах з метою визначити, за кого голосувати цього разу, бо ж минулі улюбленці - зрадники і фуфуфу. Кандидати ж залюбки діляться з голосуями продпайками та мріями, тим часом готуючи своїх воїнів-підрахуїв до важливої фінальної місії. Не завжди все минає безхмарно. Наприклад, якось серед голосуїв віднайшлися єретики-противсіхи. Вони почали переконувати інших у відсутності різниці між руками, які не крали 5 мішків пшениці, і руками, які не крали 15 мішків. "Усі кандидати однакові, - кажуть противсіхи, - а вибори - фікція, яку допомагають реалізувати підрахуї". Коли противсіхи сильно допекли, їх просто позбавили можливості підло ставити карлючки у заповітній графі, яку прибрали з бюлетеня. Але противсіхи не здаються, і з підпілля успішно проповідують свої ідеї серед голосуїв. Тим часом кандидати та підрахуї тихенько хихотять і потирають руками, як мухи лапками. «Голосуй, голосуй, бюлетені в урни суй». І так буде доти, доки голосуї не стануть виборцями. Та чи можливо це? Проблема не лише в тому, кого обирати, а й в існуванні отих підрахуїв на усіх ланках виборчого процесу. Після останньої перемоги ПРезидента популярним було змиритися з таким вибором – мовляв, обрали його нещасні надурені люди, але ж - більшість. На противагу цьому висловлювалась недовіра щодо результатів голосування і впевненість y масових фальсифікаціях. Голосуї люблять поскаржитися на долю, владу, масонів. Безперечно, результати виборів в Україні можна фальсифікувати. Схем є багато, про них уже не раз говорилося відкрито і - безрезультатно. Питання: що і як потрібно змінити? Один нардеп, 70-річний (ай, молодець! просунутий), в черговий раз намагається розпочати впровадження в Україні електронного голосування – не так давно зареєстрував у парламенті постанову про прийняття відповідної концепції. «Старовірам», згідно з документом, дозволяється голосувати паперовими бюлетенями. Ідея ця поки що утопічна, та й стан «електронної» грамотності українців примушує бажати кращого. З іншого боку, можливість проголосувати без походів на дільниці (переважно за місцем проживання), простоювання черг тощо залучила би до виборів велику кількість молоді, яка зараз сповідує виборчий абсентеїзм. Але навіщо Україні голоси таких лінивих неактивних голосуїв? Якщо їм байдуже, хто керує країною та приймає закони, нехай і надалі ігнорують вибори. А небайдужі виборці мають виходити на майдани і там проводити вибори – силою крику, вкиданням камінчиків абощо. Хоча і тут підрахуї могли би зробити свою чорну справу. Невже країну врятують лише масові розстріли? А може, єдина можливість виграти боротьбу з підрахуями – це голосувати відкрито? Бо ж саме таємниця голосування створює можливості для фальсифікацій: виборець знає лише про свій голос, а екзит-поли не мають належної ваги. Таємне голосування потрібно відмінити – тоді кожен матиме публічну моральну відповідальність, як ото депутати у Раді. І Петро Петрович боятиметься продати свій голос, бо знатиме, що Іван Іванович зможе зайти в Інтернет і перевірити, за кого проголосував його сусід, а потім намастить йому двері смолою чи попроколює шини в жигулях. Ну й заодно легалізується схема «наш завод голосує за Якубовича, а хто не проголосує, тому капець» - все одно способи перевірити кожного з таких голосуїв існують, не дивлячись на декларовану таємність голосування. Демократію неможливо запровадити раптовим здобуттям незалежності чи прийняттям ідеального основного закону. До неї треба дорости ментально. А поки що – голосуй, не голосуй, допоможе підрахуй.

Автор: Николай Севастьянов

Председатель аграрного предприятия Топор В.И. землей занимается давно. И ни для кого не секрет, что все его земельные «оборудки» давно и успешно «крышует» председатель Ананьевского районного суда Михаил Скуртов. Уже даже и ребенок в Ананьеве знает, что Топор много лет обрабатывает земли, которые принадлежат лично судье Скуртову, но эти земли фактически нигде не числятся. Такая своеобразная ананьевская земельная «фата-моргана»… А вся выручка от продажи зерна, выращенного на нелегальных полях, «чистоганом» идет в карман этом печально известному в Ананьевском районе судье. За это Топор имеет индульгенцию на полную безнаказанность в своих действиях: не платит налоги (за 2011 год вместо 155 000 гривен он заплатил в бюджет налогов только 152 гривны), у пайщиков нет никаких документов (даже земельных актов) , договора с пайщиками были заключены полностью неправильно и незаконно, и так далее... Так случилось и в этом году. Топор засеял пшеницей и ячменем свои и Скуртова поля, но на его беду, так называемые «невытребованные» паи на полностью законном основании были отданы другому предпринимателю, который, к тому же, оказался принципиальным человеком. Зная, что ему можно все, Топор грамогласно объявил всем, что с такой «крышей» ему ничего не страшно. В июне 2012 года он начал убирать земельные участки, которые ему фактически не принадлежали. Хозяин участков с такой постановкой вопроса не согласился. Тогда председатель Ананьевского районного суда Михаил Скуртов, который по совместительству руководит объединенной ананьевской оппозицией в составе БЮТ-Фронт Змин, пустил в ход свою тяжелую артиллерию. Он заручился поддержкой своего родного брата Валентина Скуртова, который возглавляет ананьевский Фронт Змин, а также руководителя ананьевского БЮТа, печально известного депутата райсовета Федора Кузю по кличке «Тазик». Также Скуртов привлек «редактора» - так он себя называет - неофициального Интернет-сайта Ананьев Инфо, некого дагестанца Шхалахова, который отрабатывает дорогой фотоаппарат, купленный ему судьей Скуртовым. Всем этим деятелям из объединенной оппозиции надо было не только выполнять указание своего могущественного шефа – судьи Михаила Скуртова, но и пиариться перед выборами. Ведь на последних выборах сельского головы за объединенную оппозицию в районе проголосовало 0.03% от всех избирателей. Так что оппозиционеры избрали беспроигрышный вариант: объявили себя спасителями народа, устроили грандиозный скандал и, в результате, несмотря на полную незаконность действий, чужой урожай собрали. И даже перевыполнили «вказивку» своего «шефа в мантии»: в рамках предстоящих выборов были подключены депутат Одесского облсовета от «Батькивщины» и канал Одесского телевидения, который также относит себя к оппозиционным. Таким образом, под «крышей» известного взяточника и коррупционера председателя ананьевского райнного суда Михаила Скуртова в очередной раз восторжествовал полный беспредел и противозаконная вакханалия. Нарушено все и вся, объединенная оппозиция празднует победу. А где же, вы спросите, власть, милиция, прокуратура? Где Закон, в конце концов? Это остается вопросом риторическим. С ананьевской «объединенной оппозицией», во главе которой стоит председатель Ананьевского районного суда Михаил Скуртов, связываться никто не хочет.

Автор: Валерій Семиволос

Не люблю писати тексти, присвячені якимось святам чи прив’язані до певних дат. Але сталося так, що, натрапивши на матеріал про фальшованих ветеранів, я тут таки пригадав декілька історій в тему. Сів записувати - і, так склалося, до 22 червня якраз закінчив. Тому публікацію цих оповідок у прив’язці до згаданої дати прошу не розглядати - це випадковий збіг обставин. Історія перша. Два полковника Років із 15 тому ми з мамою з’їздили на цвинтар до батькової могили. Прибралися там, поправили огорожу, мама посадила на могилці якісь спеціальні цвинтарні квіточки. Посиділи, трохи пом’янули, позгадували. Мама сплакнула, потім я провів її додому і подався на метро, аби добутися вокзалу, а звідтам додому – на село. Того року Пасха була пізня, Красна гірка припала якраз поміж 1-м та 9-м травнем - і містом вже вешталось чимало святково вдягнених ветеранів із медальками та іншими нагородами на скромних ще совєцького крою піджачках. На Гагаріна я пірнув до однойменної станції та вдало скочив до вагону тільки-но прибулого поїзду підземки. Вагон не те щоб був переповнений, але вільних сидячих місць майже не було. Я зайняв улюблену, стратегічно вигідну для виходу з вагону диспозицію – у невеличкій такій ніші побіля дверей. Навпроти, по моїй стороні вагону, скраєчку сидів сивий аж до білизни чолов’яга в літах. А навскоси теж скраєчку навіть не сиділо, а так собі обережно розташувалось зовсім молоденьке рудувате дівча із густо обсипаним ластовинням личком та голівкою у смішних кучериках. Дівча було вагітне. Я помітив, що старий дивиться на дівчинку якось так підбадьорливо-весело – мовляв, не переживай, усе буде гаразд, а вона на сивого із розумінням і подякою за німу турботу. Я навіть встиг подумати: «Мабуть родичі. Дідусь із онукою, наприклад. Місць поруч не було, от і посідали візаві». Аж тут потяг прибув на наступну станцію. Зайшло трохи люду, а попереду, судячи з віку та цілого іконостасу чи то нагород, чи то просто брязкалець (аж до пупа, як у Брежнєва – майнуло в мене в голові) явно відставний полковник. Ветеран навіть не оглядівшись, мо’ вільне місце є чи хтось поступиться ним, попрямував бадьорим кроком до дівчинки і, тицьнувши їй пальцем трохи вище округлого живота, безапеляційно наказав: «А ну, уступі мєсто фронтовіку!» Дівчина, перелякано подивившись на полкана’, миттєво, як це буває у рудих, зашарілась і сором’язливо-обережно почала сповзати із сидіння. Я був рипнувся втрутитися, але мене випередив біло-сивий. Він хутко, як на його вік, піднявся, підійшов до орденоносця, поплескав того по плечу і тихо, з ледве прихованою злістю звернувся до нього: «Фронтовик, кажеш? Не бреши! Справжній фронтовик вагітну жінку не потурбує. Хочеш сісти? Сідай на моє місце. А дитину не чіпай!» Полковник озирнувся. Судячи з виразу обличчя, хотів відповісти щось різке. Але, нарвавшись на презирливий погляд сивого, почервонів, вже не так бадьоро продріботів через прохід, присів, повозив сідницею по сидінню, одночасно посуваючи якусь жіночку трохи вбік, відвоював у неї трохи зайвої території - та й гордо вгніздився на звільненому місці. І лише тоді пробурмотів собі під носа щось на кшталт «за что кровь пралівалі» та про невдячну молодь. Сивий же, притримавши дівча під руку, допоміг їй зручніше сісти. Потім, нахилившись, щось зашепотів їй на вухо. Вагітна посміхнулася - і ствердно мотнула кудельками. Чолов’яга розпрямився, якось по-родинному заспокійливо погладив правицею руді куделі, а потім, взявшись обома руками за поручні, постав перед дівчам, начебто захищаючи її від іншого світу. На Південному вокзалі я випурнув на поверхню, взяв квитка і подався до привокзального генделика попити пивка в очікуванні потягу, до відходу котрого було ще ген-ген більше години. Присів за вільний столик і вже допивав пиво - як побачив у дверях сивого. Той пройшов до стійки, взяв у барменші соточку горілки із бутербродом і почав роздивлятися, куди б присісти. Я, як старому знайомому, махнув йому, запрошуючи, рукою. Чолов’яга присів за мій столик. Випив горілку і, розжовуючи бутерброд, поспитався: - Ми знайомі? - Ні, але бачились. - Де? - Та тільки-но в метро. Де, між іншим, ваша онука? - А, так ти все бачив. Та ніяка вона не онука. Я ту дівчину вперше бачив, навіть не знаю, як її звуть. Шкода стало, чомусь думав - сиротинка вагітна, а тут цей козел присіпався. А в неї усе гаразд: і батьки є, і чоловік. - А з чого ви взяли, що полка’н не фронтовик? - Та він, мабуть, і не полковник зовсім, а ряджений. Я сам війну воював. Починав комвзводу, лєтьохою взимку 42-го в піхоті тутечки під Ізюмом, а закінчив – вже заступником начальника дивізійної розвідки, підполковником в Югославії. Потім іще служив, допоки під хрущовське скорочення в 50-ті не потрапив. Дали полковника - та й з армії поперли. Спеціальності іншої, окрім як воювати і служити, не мав, то й подався тут в один район вохрою командувати. До самої пенсії керував. Так що життя знаю, і розібратися, як казав Горбачов, ху із хто, Кирилович – можеш так мене кликати – здатен запросто. А якщо конкретно, то, по-перше, його форма одягу викриває. Кітель старого крою, під галіфе, а брюки – нового. - Так, може, галіфе зносилося, от і вдягнув невідповідні брюки. - Справжній офіцер, тим паче полковник, йдучи кудись до офіційної установи, такої невідповідності у формі ніколи не допустить. По-домашньому, по-господарству там можливо, але в присутствіє – ніколи. - А звідки вам відомо, що той один до якоїсь держустанови ходив? – дивуюсь я. - Ти його іконостас бачив? Стільки цяцьок вішають, коли йдуть до якогось начальника щось випрошувати. А де він сів? На Радянській. А що у нас на Радянській? Правильно, міськрада і виконком. От він до мерії й ходив. Мабуть, відмовили. Через що він на бідолашній дівчинці зло і хотів вимістити. Кирилович замовк, про щось задумався, закурив, я теж, і перечекавши паузу, припустив: - А може, у них десь на Совєцькій яка-небудь зустріч ветеранів трапилась – от полкан і вирядився? - Та не було там ніяких ветеранських урочистостей сьогодні. Аби щось таке було, - то я би знав. - Звідки? – знов дивуюсь я. - В мене донька в мерії працює, аби щось урочисте планувалось, то вона б мені сказала. Він знову про щось задумався. - Ну, а по-друге? – відволік його від роздумів, повертаючи до розмови. - По-друге? – стрепенувшись перепитав полковник, - По-друге, давай ще по сто… Я збігав до стійки, взяв по сто і бутербродів. Випили. Кирилович, начебто виправдовуючись, повідомляє: мовляв, взагалі-то не питущий, але отой козел роздратував нерви – треба приголубити їх горілкою. Потім продовжив: - По-друге, це іконостас. Я такого черезсмужжя нагород і невідповідності деяких із них нагородним колодкам в житті ніколи не бачив. В нього, наприклад, поміж інших дві медалі висіли – «За звільнення Варшави» і «За взяття Будапешту». Він що, обидві столиці одночасно звільняв? Різні фронти, різні напрямки. Бути такого не може. Полковник клацнув запальничкою, знову закурив і продовжив: - У нього на грудях Червоного прапора бовтається, а колодка Червоної зірочки; Вітчизняної війни начепив, а колодка ордена Слави. А це нагорода суто солдатська. Нею офіцерів не нагороджували. - А може, йому рядовим чи сержантом довелося повоювати? - під’юджив я Кириловича. - Членом в жопі він воював, - озлився полковник, - в нього медаль «ХХ років РККА» серед інших ювілейних висульок затесалася. Він що, з пелюшок в Червоній армії служив? Мудило він ряджене, а не фронтовик. Справжній фронтовик війною загартований, а тому переважно невибагливий і терплячий. Він із ніг падатиме, але аби місцем, наприклад, поступилися, прохати не буде - тим паче, у такий хамський спосіб. Окрім того, фронтовик стільки смерті бачив і в очі їй заглядав, що для нього, як ні для кого іншого, найдорожче за все – це життя. А хто нам життя дає? Матір, жінка. Так що фронтовик ніколи не образить жінку, тим більше вагітну. І тут я на якогось дідька, мо’ алкоголь по мізкам вдарив, бовкнув: - А як же масові ґвалтування переможцями переможених німкень? Вони що, до жіноцтва не належали? Та й тотальне мародерство фронтовиків не прикрасило! Кириловича аж пересмикнуло. Він припіднявся, зле подивився на мене. Думав, що зараз зацідить мені в лоба. Але ні. Постояв, постояв і мовив: - Тут без ста грамів навздогін не обійдешся. Ми махнули ще по сто. Полковник крекнув і проговорив мені прощального монолога: - Я не виправдовую нікого, але й не вам нас судити. Було всяке: і насильство, і мародерство, і ґвалт. Але ти зваж, зроби скидку на запал переможців, на озлобленість щодо німців через те, що вони у нас накоїли... До того ж, буцімто існував негласний дозвіл самого Жукова – тиждень після перемоги бійці могли розважатися, як хотіли. Не знаю, чи це правда, але кінцеве все залежало від людини. Сволота тим правом користалась на всю котушку, нормальні гидували. А ще багато що залежало від командирів молодшої та середньої ланки. Були такі, що й самі свавільничали, а за ними і бійці. А були такі, що до стінки ставили. По-різному було. Що стосується мародерства, так трофеї нам офіційно дозволялося брати. Правда, кожен розумів трофей по своєму. Хтось останнє у цивільних відбирав, а хтось дійсно – лише трофеї. Я, наприклад, додому на армійському хорьхові повернувся. Так його мої розвідники у німців захопили, відремонтували і мені подарували. А югослави на знак подяки на прощання машину харчами та подарунками натовкли. І югославки до нас на шию першими чіплялись. Якщо в кого щось із ними і було, то по обопільній згоді. А взагалі-то, війна - то справа мерзотна, і людина на ній спадлючується. Потім, правда, більшість попустилась. Але осад, біль совісна залишається. От із нею і доводиться жити. До самої смерті. Вашому поколінню цього не зрозуміти. А не розуміючи, не судіть прискіпливо… На цих словах Кирилович розпрощався зі мною, а я й досі жалкую, що старого зачепив. Мабуть, погарячкував?...

Присвячується поразці збірної Росії з футболу у грі з командою Греції, в результаті якої росіяни вилетіли з Чемпіонату Європи 2012 року. У далекому 1998 році, після закінчення світової першості у Франції, розпочався кваліфікаційний турнір за право грати на європейському чемпіонаті 2000 року у Бельгії та Нідерландах. Збірна України потрапила в одну відбіркову групу з російською командою. Тоді я жив у Росії, і вболівав за обидві збірні - і українську, і російську. Я також симпатизував російським футбольним клубам, коли ті брали участь в міжнародних змаганнях. Але суперництво “братських команд” кардинально змінило моє ставлення до російського футболу, та й, зрештою, до Росії загалом. Перед першим матчем, що відбувся 5 вересня 1998 року у Києві, надзвичайного ажіотажу не спостерігалося. Українців розглядали як боєздатну команду, але без особливих досягнень, зірок і класу. Очікувалося, що французи та росіяни розіграють між собою пряму путівку (перше місце у груповому турнірі) та право потрапити на Євро-00 через стикові матчі (дрге місце у групі). Однак, несподівано росіяни програли - з рахунком 2:3. Після цього на них чекала низка поразок від інших команд. Згодом тренерська чехарда закінчилася. Новий керманич Олег Романцев зміг перетворити серію невдач на переможний марш, коли росіяни почали перемагати, у тому числі чемпіона світу, збірну Франції. Шість перемог поспіль — і з головного розчарування росіяни знову перетворилися на кандидатів на отримання путівки до Бельгії та Нідерландів. Проте їм кров з носу треба було перемогти збірну України в Москві 9 жовтня 1999 року. І, власне, незадовго до цього матчу (десь за пару місяців) почалася справжня антиукраїнська істерія. По телебаченню крутили ролики про те, як росіяни “знову” перемагають українців, а найпопулярніша спортивна газета “Спорт-экспресс” опублікувала статтю із неоднозначним заголовком “Бей, Хохлов, спасай Россию!” (звернення до тодішнього гравця збірної Росії Дмітрія Хохлова). Тоді я відчув на власній шкурі так звану “слов'янську єдність” і зрозумів сенс словосполучення “братерські народи”. Доки ти не висовуєшся з тіні “старшого” брата та не чиниш останньому незручностей — в тебе є шанс отримати порцію любові. Ми тоді де-юре зіграли у нічию, але де-факто перемогли. При цьому - спромоглися забити ганебного гола і зіпсувати кар'єру тодішньому голкіперу росіян Алєксандру Філімонову (щоправда, росіяни згодом його депортували до київського “Динамо”, де він встиг зіпсувати нашій команді виступ у Лізі чемпіонів). Росія посіла третє “почесне” місце, а ми продовжили боротьбу за можливість відвідати головну континентальну футбольну party. Спортивна поразка розлютила росіян. З учорашніх братів українці перетворилися на мішень - їх почали звинувачувати в усіх прикростях (і не лише спортивних). Я тоді почув багато цікавих епітетів та характеристик на свою адресу та народу, до якого належу: “Суки, еб*чие хохлы! Сраные салоеды!…” Подібні висловлювання лилися нескінченним потоком, бо мені вистачило розуму наступного дня вдягнути шарф “Динамо Київ”. Для нації, котра опинилася в руїнах колишньої могутньої держави, жила у лайні та страждала на постімперський синдром, футбол (та спорт загалом) був тією віддушиною, яка підвищувала значущість Росії у планетарному масштабі. Перемога давала право вигукнути улюблене гасло “Русские идут!”, нагадати про “русский дух” та відновлення величі. 1999 рік остаточно перетворив мене на русофоба, бо настільки нездорове ставлення до спорту, його перетворення на інструмент геополітики та пропагандистського маніпулювання свідомістю викликали огиду. Прихід Путіна до влади та формування так званої “суверенної демократії” каталізували ці нездорові процеси. Кожна спортивна перемога трактувалася виключно у контексті успіху авторитарної політики Кремля. Влада вміло давала пояснення на запитання про погані дороги, недостатнє соціальне забезпечення, безправ'я у судах, свавілля у правоохоронних органах, шалену корупцію, - згадуючи про досягнення на ниві футболу, хокею та інших видів спорту. Щоб ні у кого не виникло враження, ніби це думки хворого на голову свідоміта-бандерівця, я наведу декілька слів відомого в Росії “інтелектуала”, засновника теорії про “атомне православ'я” (так, існує й таке) Кирила Фролова та його однодумців. don_alexey: Если сборная Украины выйдет из группы, а быть может, победит в четверть финале, то строить Евразийский союз, и бороться за введении русского языка и разоблачении раскольников станет значительно тяжелее. Это единый комплекс, спорт-геополитика-религия, провал в одном тянет за собой другое kirillfrolov: Так тем более нужны победы, в том числе в таких вопросах, как русский язык и каноническое Православие на Украине. don_alexey: У русских болельщиков, после победы российской команды, был шанс пройти колонной по Киеву и Донецку с триколорами и к этой колоне присоединились бы тысячи русских людей со всего Юго-востока. Это был бы наш праздник, наш повод к мобилизации. Но сегодня нас этого лишили. Понимаете мое разочарование? kirillfrolov: …Потому что победы России в футболе - это не только спортивные победы, как и поражения, футбол больше чем футбол. Через те, що спорт в Росії не обмежується змаганнями, а має під собою глибоке ідеологічне і пропагандистське підґрунтя, я є лютим русофобом. Кожна спортивна перемога Росії переконує у хибній ідеологемі, що “переможців не судять”. Саме тому російські вболівальники дозволяють собі обвішувати чужу країну образливими комуністичними символами з підписом “Хозяева возвратились!”, лупцюють людей на стадіонах та за його межами. Спортивний успіх надає негласне право російському бидлу перетворювати на клоаку європейські міста, як це вони вже давно зробили в себе на батьківщині. Я не хочу, щоб режим Путіна мав ще один аргумент на свою користь та не бажаю бачити російських плебеїв з їхніми маршами, імперськими прапорами та серпами/молотами на українських вулицях. Саме тому я мріяв про футбольну поразку Росії від команди Греції. Хочеться вірити, що соціально-економічний і правовий безлад в країні, помножений на спортивний провал, трохи протверезить росіян - і вони почнуть нарешті будувати власні хати, дороги, а не імперії та “русские миры”.

P.S. Так, я радів перемозі греків над росіянами більше, ніж українців - над шведами. Бо для нас футбол — це лише спорт, а одна перемога/поразка не наділяється вирішальним значенням у контексті історії.

 Автор: Микола Малуха

Правда, цей "комуніст" - колишній НУНСівець, а тепер планує вступити в ПР.

Новий тренд передвиборчої боротьби: хліб і горілка за здоров’я кандидата. Ще один "слуга народу" все нав'язливіше нагадує виборцям про своє існування.

Володимир Медяник фактично започаткував новий тренд передбиворчої боротьби - відтепер пенсіонерам перепадає не лише гречка до дня Перемоги чи паска до великодніх свят, а ще й ковбаса і горілка з приводу святкування дня народження "царька", який прагне продовжувати рулити і після наступних виборів.

До свого дня народження депутат Луганської міськради Медяник безкоштовно роздавав нехитрі пайки з сиром, ковбасою, буханкою хліба та пляшкою горілки, щоб пенсіонери випили на його здоров'я і мали привід згадати "благодійника" незлим тихим словом.

Робив він це, до речі, у відкритому ним же соціальному магазині "Продторг "Радянський".

Медяник вибудовує свою політичну кар'єру, кидаючи електорату об'їдки з царського столу і тихенько сподіваючись, що як і за совка, люди будуть поменше висовуватися і їсти саме те, що дають. А вони їдять.

Не дарма ж Мединяк має цілі два ордени "Святого Рівноапостольного Князя Володимира". А ще з 2002 він вже встиг побувати і в НСНУ, і в КПУ, а тепер збирається приєднатися до Партії Регіонів. Тому що послідновний.

Крім того, ну не може ж людина з Бентлі і друзями на кшталт молодшого Ландіка, залишатися у компартії? Тут однозначно треба переходити до лав "справжньої еліти".

Автор: Клеопатра Пироженко

Автор: frankensstein