Останнім часом так все склалося, що вийшло багато де поїздити, і писати потроху про побачені місця, відповідно, теж. І весь цей час за кадром залишилась Вінниця – місто, де зараз мій дім, і яке є опорною точкою для всіх цих поїздок. Несправедливо… Тому спробую трохи виправитись за рахунок фотографій вінницького неба. Неба? Так, просто неба. Зроблені вони були за один вечір та ранок підряд ще у середині вересня, а у світ виходять тільки сьогодні, у день четвертої річниці мого проживання у цьому чудесному місті.

Серед більш ніж трьохсот замків, фортець та палаців Словаччини особняком стоїть Оравський град. Один з найбільш масштабних, фотогенічних і ще багато най-най-… Його безперечно варто побачити на власні очі, хоч і добратись не так легко.

Гайворон – найсхідніше місто Поділля і водночас найзахідніше у Кіровоградській області та найбільш віддалене від обласного центру (230 км до Кропивницького, на секундочку, це автобусом годин п’ять!). Якщо пересічні громадяни і чули про це місто, то найпевніше, у контексті вузькоколійної залізниці, що проходить через нього. А сам Гайворон залишається у тіні й абсолютній невідомості.

Що ж, настав час трошки підняти цю завісу таємничості, тим більше, Гайворон виявився надзвичайно своєрідним і цікавим навіть без великої кількості пам’яток. І навіть без урахування тієї ж вузькоколійки, про яку буде написано окремо.

І взагалі, хіба може місто на березі Південного Бугу бути поганим?

Словацьке містечко на 30 тисяч населення, карколомна назва якого походить від німецького Rosenberg – «рожева гора» чи «трояндова гора». Воно зручно розташувалося на перетині шляхів у центрі країни, і я обрав його для ночівлі на півдорозі між точками, які хотів відвідати.

Ружомберок сильно зруйнували у Другу Світову, плюс він мав репутацію промислового центру з димним повітрям (хоча екологічна ситуація уже значно покращилась), словом, у туристичному сенсі місто непопулярне, зате це відомий гірськолижний курорт. Тим не менш, я планував свій час так, щоб мати годинку-півтори пробігтись центром до заходу сонця, про що ні разу не пошкодував.

Другий день моєї вилазки у Гайворонський район був присвячений переважно берегу Південного Бугу. У межах Кіровоградської області русло цієї річки не має туристичної популярності, але все одно прекрасне. Можливо, навіть іще краще, бо тут немає великої кількості людей, а відповідно, і сміття.

Ось і добрався я до фотографій, зроблених під час 4-денної вилазки у Словаччину на вихідні до Дня Конституції. Хай це і не найкрутіший закордон, де можна побувати, але то була моя перша самостійна подорож в ЄС і Шенгенську зону, яку я сам собі спланував (ще й все вийшло), тому однозначно запам’ятається. А так як всі дороги ведуть у Кошице, з нього і почнемо.

Ще з минулого року у мене з’явилось нав’язливе та цілком конкретне бажання навідатись у місто Гайворон з ціллю покататись тамтешньою вузькоколійкою. На саме місто я планував виділити години дві. Поверхневий огляд інфи про Гайворон показав, що двох годин може бути замало. Далі виявилось, що можна і за місто прогулятись. І не тільки прогулятись, а й проїхати. І не тільки в одному напрямку.

Словом, апетит прийшов уже в процесі, сама поїздка зайняла повні два дня, і то виявились чи не найяскравіші вихідні усього 2018 року. І вузькоколійку я теж осідлав, але про це згодом.

А почну у хронологічному порядку, з найбільш віддаленої від райцентру точки, містечка Завалля. У таку далечінь від Вінниці можна добратись усього з однією пересадкою, якщо орієнтуватись на автобус Бершадь – Саврань.

Колись, іще в шкільному віці, мені пощастило об’їздити обласні центри північного сходу України. То було так давно, що все намертво забулось і можна відкривати їх для себе фактично заново. Харків і Суми ще чекають своєї участі, Полтава була минулого року. Тепер ось настала черга Чернігова.

Одне з найдавніших українських міст, розквіт якого прийшовся ще на 12-13 ст., зараз асоціюється більше з провінційною бідністю і зневажливо розглядається ледь не як далеке передмістя Києва. У той час як насправді воно надзвичайно цікаве, із збереженими пам’ятками ще доординської епохи, величними монастирями й дитинцем, а особливо – неймовірною дерев’яною архітектурою.

Мине ще 13 років, перш ніж я сюди повернусь. Земля дитинства, хоч я й був тут усього кілька днів; земля найрідніших людей; земля тих, кого я забув у обличчя, а вони чомусь мене пам’ятають. Із уламків дитячої пам’яті я поступово діставатиму річки, луги, котів, корову Лиску, неймовірно великі простори і тишу. І поступово згадаю, де що знаходилось, і побачу, і впевнюсь, що то не привиділось, а було насправді. І вийду на той самий Берег, який запам’ятався найяскравіше.

Одне з найпівнічніших міст України, воно ж одне із найстаріших. Тут творилась історія ще Київської Русі, саме звідси сіверський князь Ігор Святославович вирушив у той самий похід, що ліг в основу «Слова о полку Ігоревім».