Цьогорічна зима зробила усе можливе, щоб не нагадувати про себе із першого ж дня весни. Привид карантину ще тільки насувався тривожними чутками, а сухі дороги та відсутність снігу чи льоду мотивували десь вибратись от прямо 1 березня, яке припало на вихідний. Тож сів зранку на велосипеда і погнав на вокзал: побувати за межами Вінниці, побачити щось нове. Заодно перевірити, як воно, проїхати за раз 40 кілометрів після того як протягом всієї зими забив на будь-який спорт (спойлер: буде хотітись здохнути).

На вокзалі завантажився не в електричку, а цілий регіональний дизель-поїзд, у якому мене похвалили за велочохол і пожурили, що не придбав багажну квитанцію (штаа?). А за три роки до того на цьому ж поїзді ще не було таких вимог.

1. Із явних плюсів дизеля, що не стає на кожному стовпі, як електричка, і вже за двадцять хвилин доставив мене до Калинівки-1.

Розібравшись із Буцневом та Островом, міською маршруткою вернувся у межі Тернополя, де вискочив одразу за об’їзною, на Микулинецькій вулиці. Вона є фактично головним шляхом на такий багатий цікавинками південь області, тому саме нею в’їжджав у місто не раз.

1.

За більш ніж шість віків часу існування Вінниці в її історії відмітилась чимала кількість найрізноманітніших етнічних та конфесійних груп, про одну яких сьогодні і згадаємо. Тим більше, її присутність помітна у місті й досі.

Узагалі Вінниччина (на рівні з Одеською та Чернівецькою областями) є одним із найпопулярніших регіонів України, куди свого часу тікали старообрядці від гніту централізованої канонічної церкви Російської імперії. Їхні діючі храми (а отже, і общини) досі є в Бершаді, Жмеринці, Брацлаві, Людавці, Борскові, Куренівці(?), але бачив із них тільки першу. І в самому обласному центрі, хоча уже здавна придивлявся, а централізовано вибрався тільки в цьому році, причому в особливу дату – 29 лютого.

1.

У моїх нескінченно довгих і нездійсненних списках цікавих для відвідування місць уже давно «прижилось» кілька точок навкруги Тернополя. Але зазвичай я добираюсь до цього обласного центру уже під вечір і з убитими ногами, так що сил залишається тільки роздобути десь вечерю та доповзти до вокзалу. Тому вирішив спеціально на них усіх виділити окремо день, а то так і житимуть у планах вічно.

1. Почав із села Байківці, куди добиратись найменш зручно. Принаймні, якщо автобуси туди й ходять, то в інтернеті про них нічого не знайшов. Отже, треба доїхати до східного краю Тернополя (мікрорайони там називаються оригінально: Аляска, Тинда, БАМ, Канада) і пройти до цілі ще кілометри чотири через суміжні села.

У другій частині огляду квітучих локацій Вінниці пробіжусь по місцях, які були варті уваги в другій половині квітня (ну і десь так само має бути у наступні роки, плюс/мінус залежно від погоди).

1.

Час спливає швидко, а з ним швидко змінюється і кругозір. У мій перший приїзд до Львова, більше 8 років тому, в мене й думки не було йти на Личаківське кладовище, бо що на тих кладовищах можна робити взагалі. З тих пір мої уявлення про такі місця встигли змінитись; я відвідував місто вже не раз, та все якось проїздом і ненадовго, що не давало змоги повноцінно виділити час і нарешті туди вибратись.

1. І ось нарешті випала така змога. Усе завдяки аномальному січню цього року, що іноді погодою нагадував більше середину березня.

На хтозна-якому році життя, захоплення фотографією та, прости Господи, блоггєрства, я нарешті докотився до того, що почав фоткати квіточки. Власне, у Вінниці навесні їх вибір особливо багатий та різноманітний, тому це все одно лишалося питанням часу. А тут ще й всім відомі події позбавили можливості далеких подорожей і підштовхнули пильніше звернути увагу на матеріал, який залишається під рукою навіть в таких умовах. Матеріалу назбиралось багато, тож у результаті має вийти такий собі міні-путівник по квітковим локаціям Вінниці у двох частинах.

1.

Давнє місто майже в центрі сучасної Волинської області було засноване, як можна припустити з назви, якимось ковалем. Колись мало замок і Магдебурзьке право, а в новий час отримало поштовх до розвитку як значний залізничний вузол. Це ж зіграло з ним і злий жарт, бо за залізничні вузли велись особливо запеклі бої в обох світових війнах, із найбільшими руйнуваннями. Місто втратило своє історичне обличчя і зараз розглядається здебільшого як перевалочний пункт, а не самостійна туристична одиниця.

1. Хоча збережені пам’ятки тут таки є, в тому числі одна унікальна. Я до неї приглядався уже давно, та все щось не складалось, і от взимку нарешті добрався, долучившись до, певно, невеликого клубу тих, хто приїхав у Ковель заради Ковеля.

Минуло усього пару днів, як ми нарешті дочекалися першої хвилі зняття карантинних обмежень (у тому числі найбільш безглуздих, на кшталт закритих парків). Тому поки рано робити висновки, як то відобразиться на загальній картині, та все ж хотілося б, аби й далі продовжувалась тенденція повернення до нормального життя. Ну а поки можна розгрібати й передивлятись фото, накоплені за час ізоляції та трохи перед нею.

1.

Мій 2020-й туристичний стартував дещо спонтанно у селищі Ковельського району, про яке я і сам якщо чув, то мимохідь і не звертаючи особо уваги. От до Ковеля прицілювався давно. А тут за пару днів на найближчі січневі вихідні обіцяли сонячну погоду, купа квитків у продажу, а далі, як кажуть, отямився вже коли вони були у мене на руках.

1. А так як цілого дня на один Ковель забагато, придивився до сусідніх Голобів, із яких у випадку чого зручно вибратись і автобусом, і залізницею.