Ще трохи про вінницьку осінь, але вже без грибів, а більше самого міста та його парків і трамваїв.

1. Дні трималися переважно хмарні, тому так і не спіймав жодного нормального світанку. Зате раз потрапив на шикарний туман. Осінні густі тумани – одна з особливостей вінницького клімату, хоча знову ж таки все вийшло випадково – встав рано, бо прогнози обіцяли відносно ясну погоду, але навіть за кілька годин не змогли вгадати.

Щоб не відкладати справу у довгу скриню (десь так скромно до весни), вирішив уже зараз пройтись по фотках пізньої осені, а саме того періоду, коли вона мала бути типу золотою, а виявилась сіро-буро-малиновою, як і весь цей рік. Так як їздити далеко зробилось уже геть некомфортно, ці міні-подорожі помістилися у межах Вінниці. Але й некритично, бо тут є на що дивитись.

1. Уже традиційно пройшовся лісом по південній межі міста. Стартував із Сабарова, де ніби все десятки разів бачив і знімав, а кожен раз хочеться клацнути щось іще. Класичний вид на ГЕС:

Мабуть, досі не залишилось в Україні людини, яка б не чула про Олешківські піски – найбільшу вітчизняну пустелю. Особливо у цьому році, коли із зрозумілих причин всі зацікавились внутрішнім туризмом.

1. Але якщо підійти до питання ближче, виявляється, відвідати їх не так просто – адміністрація природного парку забороняє це робити без їх відома та без екскурсійного супроводу. Річ у тім, що по сусідству з пустелею активно діє військовий полігон, а ще там досить легко заблукати чи просто вирубитись від теплового удару.

Середньовічна дозорна вежа, атмосферні руїни панського маєтку і мальовничі водоспади – ні, це не опис місцевості де-небудь на Галичині чи Поділлі, а знову ж таки Херсонщина. Сьогодні стартуємо з Нової Каховки, але зовсім недалеко, одразу за дамбу.

1. Тутешні селища відносяться до Бериславського району, але з НК тісно пов’язані. Автобуси ходять часто, їхати швидко й дешево.

Продовжуємо гуляти Хмельницьким та дивитись, що тут є цікавого. Після архітектурної частини пора звернути увагу на дрібні деталі, які формують обличчя міста. Як і подобає обласному центру, їх тут більш ніж вдосталь.

1. Як і першу частину, почну з пам’ятника Богдану, тільки вже іншого. Цей відкриває бульвар на вулиці… ні, не Хмельницького, а Гагаріна.

Хмельницький з’явився у моїх планах на мандрівки одразу після переїзду у Вінницю, але ніколи не був у планах саме найближчих – місто, яке завжди під рукою, можна залишити на потім, колись же все одно встигнеться. Тільки не думав, що «колись» настане так швидко, але тут увірвався 2020-й, у якому навіть поїздка в сусідній обласний центр – уже подія.

Дивився місто із двох спроб, перша була взагалі спонтанною (збирався тільки переночувати, та не думав, що так швидко впораюсь з Антонінами і матиму вільних півдня), а у вересні вже цілеспрямовано додивився, що пропустив у перший раз. Але у замітках побачене поділю не за хронологією, а тематично. І спочатку про міську забудову.

1. А почати варто взагалі з пам’ятника персонажу, на честь якого Проскурів-Плоскирів і отримав нинішню назву. Пам’ятників Богдану мінімум два, цей зустрічає прибулих із залізничного вокзалу.

У 1726 році на території фортеці Переволочна, що розташовувалась в районі нинішнього Верхньодніпровська, запорізькі козаки збудували дерев’яну церкву, освячену на честь Воскресіння Христового. На тому місці вона простояла всього кілька десятиліть; переселяючись на південь, козаки забрали її з собою – спустили на баржі по Дніпру («переїзди» дерев’яних церков – то взагалі досить популярна для України тема) і наново зібрали у місті Берислав, пересвятивши у Введенську. Тут вона знаходиться і понині.

Це далеко не найстаріший дерев’яний храм України і, певно, не найгарніший, проте точно єдиний, що вцілів із усіх козацьких січей та фортець, тому унікальний і особливо цінний.

1. У 1853 р. церква-мандрівниця переїхала ще раз, із центру Берислава на околицю, своє нинішнє місце. У наш час це район хлібокомбінату, біля якого я і вискочив, повертаючись зі Зміївки.

Історія цього села на Херсонщині починається з 1782 року з острова Даґе, тоді шведського, а нині естонського, хоча б здавалося, де та Швеція, а де Херсонщина. Тоді унаслідок повені близько тисячі мешканців острова залишились без житла. У той же час Катерина ІІ активно заманювала європейців на Дике Поле задля його освоєння; туди вони зрештою і вирушили. Із далекої складної дороги до мети дійшла від сили половина поселенців, а скільки їх загинуло тут, поки змогли облаштуватись у непривітних степах, історія мовчить. Та таки облаштувались і пустили коріння.

1. Їх поселення звалося Гаммальсвенскбю – Старошведське. Пізніше поруч виникли 3 німецькі колонії, одна з яких мала назву Шлягендорф, дослівно «зміїне село». Певно, саме воно дало назву Зміївці, котра увібрала в себе всі ці слобідки в 1951 році.

У Красилові я мав нагоду зупинитися, коли вертався із Антонін до Хмельницького. Тут мені було зручно зробити паузу для перекусу, а за одно і якусь годину прогулятися містом. Навряд колись така можливість трапиться знов, а спеціально сюди їхати я б не став, хоча певний колорит та набір пам’яток у цьому поки що райцентрі все ж присутній.

1.

На півночі Поділля, на периферії Красилівського району Хмельниччини сховалося одне з найбільш архітектурно оригінальних та незвичних селищ України. Фахверкові й модернові вілли чудово вписуються в мальовничу природу цього краю, хоча самі прийшли сюди ніби чи з Англії, чи з Німеччини. Зважаючи на поточний стан, можливо, Антоніни не витягнуть роль найяскравішого селища України, але запам’ятаються точно.

1.