Дід умер
- 18.01.12, 23:58
Василь Симоненко
Василь Симоненко
Декілька місяців тому трапилась мені одна книжечка по пікапу. Її автор або автори клятвено запевнювали, що якщо навіть забитому невдасі пройти весь її «курс», то перед ним буквально відкриватимуться усі двері і розсуватимуться усі ніжки. Та мова зараз трошки не про це.
У книжці є дійсно цінні поради, деякі – із серії «і чому я тільки сам про це не здогадувався раніше?». Потрібно бути впевненим у собі, стильно одягатись, приємно пахнути і т. п. Це зрозуміло. Але траплялися там і речі, з якими я категорично незгоден. Дещо пам’ятаю і досі.
По-перше, усе в поведінці чоловіка має говорити про те, що його життя і так переповнене жінками, усі навколишні самки мають знати або відчувати це. Це був один з основних постулатів, його необхідно повторювати як мантру.
По-друге, заправляти і командувати усім має лише чоловік – від фундаментальних питань до дрібниць типу закінчувати першим телефонну розмову (хоча за всіма етикетами закінчує той, хто й почав). Від жінок, які намагаються командувати, можна сміливо позбавлятись.
По-третє, пікап сам по собі означає чужу для людської природи полігамію – трахати усе де є дірка знаходитись у постійному пошуку.
Я так і не перевірив на собі правдивість цих тверджень. Хоча в принципі, зважаючи на популярність руху і усесторонні позитивні відгуки, припущу, що це таки працює. І досить лише слідувати книжці як інструкції або походити на тренінги, як усе вийде. Але у зв’язку з цим виникає пару питань до жінок.
Невже вас насправді потрібно тримати у стані вічної конкуренції, показуючи, що одна помарка – і я знайду кращу; а якщо ставитись як до єдиної і неповторної – ви самі починаєте рискати по сторонам? Невже вами потрібно тільки керувати (чоловіки сильні, жінки слабкі, яка банальність) і командувати, а будь-які натяки на рівноправність партнерів вас не влаштовують, а тільки роль чиєїсь власності з первинними задатками інтелекту?
Звісно, у кожного правила є винятки, і деяка частина з цим не погодиться. Але усі ці прийоми розраховані на більшість. І незважаючи на свою затасканість і банальність, вони діють. То що думає більшість із цього приводу?
Частину обставин або речей навколо нас змінити не можна. Так вже повелося. Але при цьому деякі з них умудряються так міцно засісти в думках, що не просто не викурюються звідти, але і заважають зосереджуватись на чомусь новому, все більше заповнюючи собою свідомість.
Про них немає сенсу (читайте, не можна) говорити. Вони нічого не значать для будь-кого іншого, ніхто не зрозуміє суті, або не зможе допомогти, або просто посміється.
Це ж можна змінити? Ну хоча б з мільйонною долею ймовірності, при фантастичному збігу обставин, після багатьох спроб? Так! І тоді ти намагаєшся, б’єшся головою об стіну, щоб програвати і починати все спочатку, а нічого не змінюється. І здається, що вже наступного разу все вийде. Бажання наростає, розриваючи зсередини, але наступного разу все просто повторюється.
І доки ця ілюзія існує, свідомість відмовляється здаватись. Але все рівно одного разу наступить момент, коли точно все. Кінець. І, незважаючи на те, що все і так здавалося дуже малоймовірним, буде шкода тих упущених можливостей. Безумно шкода.
І тоді прорве…
В дитинстві я був зовсім не схожий на себе теперішнього. Зараз навіть мені самому важко повірити, що то був саме я. З самого початку, коли я тільки почав говорити і усвідомлювати себе, став озвучувати майже усі свої думки.
Я міг розповісти абсолютно незнайомим людям на зупинці від чого здохла наша кішка. Смішив продавщиць на базарі запитаннями типу «скільки коштує цибуля?», хоча в дошкільному віці вона мені була абсолютно непотрібна, та й не було за що купувати. Міг з непідробним обуренням сперечатись з якимось дідом із бабусиного під’їзду, що правильно говорити «вівторок», а не «вторник». Я торохтів без зупинки.
А потім мене осінило. Якщо точніше, я просто несвідомо змінився. Це вже зараз, через багато років, можу пояснити собі, що сталося. А сталося наступне – я збагнув, що основні усі деталі моєї системи цінностей у системах цінностей інших людей займають заштатні другорядні місця. Або взагалі відсутні. Ровесники говорили набагато цікавіше, і слухали їх відповідно уважніше. Навіть родичі напевно втомилися від моєї балаканини, і мені все частіше доводилось ловити себе на думці, що мене не слухають, або слухають тільки з поваги. Коротше кажучи, всім начхати.
І я замовк. Пройшло немало часу, мій голос зробився тихим, і щоб його почули, треба зриватися на крик. Тільки і я вже не хочу, аби мене чули. Ніхто, навіть найближчі люди, не здогадуються, що коїться в мене всередині, але насправді нікому й не цікаво. Мені в свою чергу нецікаво про це говорити. Усі всім задоволені.
Гармонія і рівновага.
Правда, спочатку, здається, це було складно. А потім я навчився вдягати маски. Брехати. Брехати людям, переважно щоб догодити їм; за певними винятками, коли мені начхати на думку конкретної особи і можна свідомо робити щось назло. Друга маска – спільні інтереси. Усі стають ближчими, коли вони є. Насправді я зрідка зустрічаю людей, інтереси яких співпадають з отою моєю чудною системою цінностей. Але тоді треба навигадувати ще і ще спільних інтересів, аби не впустити їх. Знову брехати.
Зрештою я розгледів, що навколо і так уже майже всі в масках. Це звірячий оскал перед слабшими і собача відданість перед сильнішими. І ще незворушна байдужість до абсолютної більшості. То чого переживати?
Пройде ще деякий час, і я навчусь повністю приховувати свій справжній настрій і емоції. Тоді я досягну найвищого рівня лицемірства – якщо треба, є маски на всі життєві ситуації. Тим більше, тоді майже у всіх випадках мені згодиться байдужість – все одно, що ви думаєте про мене, і це взаємно. От тільки стає некомфортно, коли з’являється хтось, кому насправді не байдуже, що зі мною. Якось боязко відкриватись і зривати всі маски. Бо виявиться, що там, за ними, уже немає ніякого обличчя.
Моя хвороба спочатку здавалась мені легкою застудою, якій взагалі не варто було приділяти особливої уваги. Проте через кілька годин, увечері, температура піднялась до сорока і навідріз не хотіла нічим збиватись. Тому терапевт, якого я викликав зранку, безапеляційно відправив мене до лікарні. Так досить швидко із свого затишного ліжка я перемістився на лікарняні нари.
В палаті, в яку мене помістили, було усього два ліжка: моє – ліворуч від дверей, ще одне, порожнє – праворуч. Зліва від входу були ще одні двері, у вбиральню, спільну для двох палат. Всередині неї просто поруч втулились унітаз і умивальник, над яким висіло дзеркало, і щоб усамітнитись, треба було зачиняти зсередини на защіпки двері до обох палат. Защіпки були досить кволі і теоретично мали б виламуватись легким рухом руки, тому у вбиральні ніхто довго не засиджувався.
Вхідні двері до палати мали замок, який міг відкриватись чи закриватись тільки ключем, як ззовні, так і зсередини, тому ним ніхто не користувався. Увесь вид з єдиного вікна затуляла собою сусідня до лікарні будівля з червоної цегли, в якій вікон не було взагалі. Перші три дні своєї неволі, поки температура була ще висока, я майже увесь час лежав і спостерігав, як за вікном кружляють мініатюрні сніжинки, час від часу застряючи в проміжках між цеглинами будівлі, і надаючи їй, як здавалось, більш привабливого вигляду.
На четвертий день, коли мені вже стало відчутно краще, до мене нарешті підселили сусіда. Ним виявився дідок, на вигляд уже геть старий. Його вкрита пігментними плямами шкіра нагадувала поношене ганчір’я, і відповідно до того звисала з обличчя і тонких рук. Він мав неслухняну копну сивого волосся, такі ж неслухняні кошлаті вуса і брови, навислі над затуманеними голубими очима. Ходив і взагалі рухався він повільно, проте досить впевнено.
Як і попередні дні, цей минув для мене у повній самотності. Ніхто не телефонував і не навідувався з передачами. Їсти не хотілося, а оскільки усім навколо було не до того, я лише раз на день спускався в лікарняну їдальню, де брав огидний супчик з самої розвареної локшини та з великими шматками моркви за дві гривні десять копійок та ще кефір з ледь відчутним запахом корови.
На цьому тлі я міг тільки заздрити своєму новому сусідові. Ще з самого ранку його відвідала дружина – товста жвава бабуля з пофарбованим в скажений оранжевий колір коротким кучерявим волоссям, а ввечері прийшла дочка з зятем. Дочка була довга і бліда, а зять – низький і смаглявий. Він майже увесь час мовчав і відсторонено чекав, доки жінка набалакається з батьком.
Увесь інший час дід не завдавав мені жодного клопоту – лежав мовчки і навіть не кашляв, тільки важко дихав. Нарешті ввечері, коли вже мали вимикати світло, він заговорив до мене.
- А підкажіть мені, яке сьогодні число?
- Двадцять п’яте, - відповів я.
- А чи приходила сьогодні до мене дружина?
- Так, приходила.
- А дочка?
- І дочка також.
- А сестра моя, Соня, була?
- Ні, сестри не було.
Як виявилось, за весь свій денний спокій дід відігравався вночі. Він всю дорогу щось нерозбірливо бурчав крізь сон і не давав мені нормально заснути. Жодного слова з того бурчання я так і не розібрав.
Наступного ранку знову прийшла дружина. Я зіштовхнувся з нею в коридорі, коли вона вже виходила, а я саме повертався з їдальні. Привітався з нею і машинально спитав:
- А чому це до вашого чоловіка не приходить сестра?
- Яка сестра? – здивувалась вона.
- Як яка? – тепер настала моя черга дивуватись. – Соня.
- Вона померла взагалі-то. Чотирнадцять років назад. – якимось дивним голосом відповіла баба, подивилась на мене як на психа і пішла собі.
Я почав сумніватись у адекватності свого сусіда і скоса підозріло поглядав на нього. Та він поводив себе абсолютно спокійно. Увечері знову прийшла дочка з зятем, вони знову мирно бесідували. Я вже почав думати, що щось наплутав, але перед сном дід задав мені ті ж самі чотири запитання.
- Ні, ваша сестра не приходила, - знову відповів я.
Дід сумно кивнув і повернувся до мене спиною. Всього через декілька хвилин він захропів, а потім знову почав бурмотіти.
Друга ніч була ще веселіша. Дід постійно прокидався і голосно вигукував імена незнайомих мені людей. Я терпів деякий час, потім відповідав йому. Кожного разу пояснював йому де він, і хто я такий, що нікого з рідних немає поруч, і взагалі зараз глуха ніч і треба спати. Тоді він починав розпитувати, де туалет, і мені доводилось вилазити з-під ковдри, і навпомацки вести його у вбиральню. Я збився з ліку, скільки разів за ніч це повторилось, і відключився ближче до ранку, коли і мій каратель сам перестав мене займати.
На третій день нічого не змінилося. Вранці дружина, ввечері дочка. Вони подовгу говорили з дідом, і нічим він не видавав у собі того ненормального, якого знав я, ні разу не згадував і про Соню.
Щоб не відповідати на одні і ті ж питання, я ліг спати набагато раніше звичного. І нарешті заснув глибоко і спокійно.
Я їхав невідомо куди у тролейбусі – хоча насправді не їздив у тролейбусах сто років. Усі сидячі місця були зайняті бабами і немолодими жінками. Я стояв всередині салону, мимо час від часу просовувалась повна кондукторка, обличчя якої здалось мені знайомим. Поруч зі мною на подвійному сидінні весело щебетали пару милих дівчаток молодшого шкільного віку.
На черговій зупинці в тролейбус заліз неймовірно гладкий лисий дід. Його гігантське черево випирало далеко вперед, здавалось ґудзики на сорочці ось-ось тріснуть і розлетяться в різні боки. Одна з більш молодих жінок поступилася йому місцем.
- А вас в школі не вчили поступатися місцями? – протягнула вона їдким голосом до дівчаток.
- От молодь пішла! – додала одна з баб з кравчучкою.
Решта охоче підтримала розмову. На дівчат з усіх боків полились помиї, а самі вони розгублено вдавились в сидіння. Я відкрив рота, щоб сказати щось неприємне усім бабам. В цей час скрипнули двері і розбудили мене.
Скрип прозвучав однозначно наяву. Стояла глуха ніч. Двері в палату виглядали зачиненими, проте тепер скрипнули дошки на підлозі. Наче хтось зробив нерішучий тихий крок.
- А ви хто такі? – раптом заговорив дід.
- А, ясно, - мабуть, почувши відповідь у своїй голові, продовжив він. – То ви проходьте.
Дошки знову скрипнули кілька разів і замовкли біля його ліжка.
- Ви сідайте, ось якраз два стільці. – Він нерухомо лежав на спині і тільки говорив. Я витріщив очі – в кімнаті були лише ліжка і тумбочки, жодного натяку на стільці.
- Ой, а де ж це я? – продовжував дід.
- А чого це ви саме сьогодні прийшли?
- А ви не голодні?..
- Соня, ну чому ти їх проганяєш? Ти ж бачиш, це добрі люди.
- Не звертайте уваги, вона в мене добра, тільки не в настрої сьогодні. – Знову заговорив до невидимих гостей.
- А як ви доїхали? Довго добирались?
Раптом він замовк, продовжуючи тільки хрипло дихати. Запала тиша.
- А ви хто такі? А, ясно… То ви проходьте, - знову заговорив через хвилину, і кроки знову проскрипіли до його ліжка.
Моя душа полізла в п’яти, а дід повторив свій монолог слово в слово і замовк. Я лежав нерухомо, проте коли він заговорив втретє і втретє ж проскрипіла підлога, я не витримав і кинувся до дверей.
Та двері не відчинялися. Я безсило смикав ручку, але безрезультатно. Нарешті знову скрипнула підлога – зовсім поруч, за моєю спиною. І я, хоч ніби здоровий дядько, з дитячим страхом в два стрибки заскочив під ковдру.
Дід продовжував розмовляти з пустотою, тільки його голос уже зривався, а дихання зробилось зовсім важким і поступово перетворилось на глибокий стогін. Я марно вдивлявся в залиту слабким місячним світлом кімнату, але бачив тільки вдавлену в ліжко фігуру, яка все сильніше задихалась.
Тоді я закрив очі. Раптом перед ними з’явилось обличчя кондукторки з тролейбуса. Я намагався відігнати його, проте обличчя намертво засіло в уяві. У видіння не було тулуба, тільки голова, шия і руки. І ось її ліва рука піднялась звідкись знизу і показала на туалет. Як же я сам не додумався!
Я розплющив очі і кинувся до дверей. Вони були прогнозовано закриті на защіпку, проте я плечем з розгону легко вибив їх. І коли проходив уже мимо дзеркала, мене скував хворобливий жах. Наче дві руки схопили мене за голову і намагались повернути обличчям до дзеркала, щоб зазирнути у нього. З останніх сил я пробіг мимо і вибив другі двері, чим немало налякав сусідів. Та через їхню палату нарешті потрапив у коридор.
Чергова медсестра мирно дрімала на посту, але зорієнтувалась швидко. Двері насправді виявились чомусь зачиненими на замок, проте ключ швидко знайшовся. Знайшовся і якийсь лікар, і пара санітарів з носилками, які погрузили на них діда і понесли в невідомому напрямку. Я залишився сам у палаті, тільки тепер навколо панувала безперервна мертва тиша. Я зміг заснути лише під ранок, а вже коли світало, діда повернули до палати. Його дихання нормалізувалося, і він тихо спав.
Вранці знову прийшла дружина, і вони удвох вирушили гуляти коридором. Ледве дочекавшись закінчення обходу, я побіг у кабінет до лікаря. Переконував його, що мені вже набагато краще, і я дам собі раду. Згадуючи свою вічно пусту квартиру, самозахоплено брехав, що за мною вдома ретельно наглядатимуть. Розказував, як старанно буду лікуватись, ходити на всі процедури, уколи і капельниці. Тільки б скоріше додому. Зрештою, лікар погодився.
З превеликим задоволенням згріб усі свої скромні пожитки і покинув палату. Наостанок заглянув до вбиральні і подивився в дзеркало. Тільки зараз, вдень, там не було нічого, окрім мого відображення.
Ідучи вже коридором на вихід, зупинився і повернувся в протилежний бік. Дід стояв в самому кінці коридору. Дружина була праворуч, і він обняв її рукою за спину. Ліва його рука була також відхилена вбік і трохи вниз, наче також когось тримала. І я не сумнівався, що нею дід обіймав ту, яка минулої ночі врятувала йому життя.
Деякі люди відомі у суспільстві набагато більше, ніж того заслуговують, а інші – навпаки, несправедливо забуті. Аби трохи вирівняти цю несправедливість, хочу розказати про відомого в минулому криворізького промисловця – Сергія Колачевського. Для Кривого Рогу він мав би бути фігурою не менш знаковою, ніж відомий у нас Олександр Поль, але порівняно з ним є зовсім «нерозкрученим». А дарма.
Колачевський народився у селі Федорівка сучасного Олександрійського району Кіровоградської області. Незважаючи на географічну близькість до Кривого Рогу, доля добре покидала його, доки остаточно завела до нас.
Спочатку було дитинство у Федорівці і навколишніх селах, потім – Кременчуцька гімназія, зрештою – Київський університет, в якому Сергій Миколайович вивчився на лікаря. Тоді стали проявлятися його таланти, спочатку у медицині. Після закінчення навчання Колачевський повернувся до Кременчука, де організував хірургічне відділення і взагалі зміг підняти рівень медицини, попутно працюючи над докторською дисертацією.
Був і на війні – у складі Червоного Хреста допомагав болгарам боротись проти турок на Балканах у 1876-79 роках. Після цього переїхав в Одесу, де, окрім звичної лікарської, займався культурною діяльністю, брав участь у отриманні дозволу на відкриття в місті художнього училища і в видавництві газети. Знав 4 мови.
У 1882 чи 83 роках при невідомих нині обставинах зійшовся зі своєю дружиною Євгенією. У Євгенії була тітка-поміщиця Зайцева, яка виділила їм 400 десятин землі… так, у Кривому Розі. Власне, тоді це був зовсім не Кривий Ріг, а порожні поля між ним та селом Веселі Терни. Спочатку родина без особливої цікавості віддавала ті землі в оренду пастухам. Але з часом, зважаючи на відкриття у Кривбасі все нових і нових родовищ, Колачевський вирішив дослідити свою ділянку. І перші ж дослідження показали наявність багатих запасів руди.
У скромного лікаря не було і близько коштів, потрібних для відкриття рудника, тому він змушений був ризикнути і взяти велику позику у німецького банку. Підготовка місця розпочалась у 1891 році, а вже в 1893 тут стали видобувати руду.
Успішний в своїх попередніх видах діяльності, Колачевський не прогадав і тут. Він створив для робітників комфортні умови для життя і роботи, давав більшу платню, ніж інші, проте пропорційну до результатів роботи, вводив у виробництво найновіші на той час технології. За згадками старожилів, був людиною справедливою і набожною, забороняв працювати в неділю і свята.
Задоволені робітники оселювались тут жити назавжди, приїжджали нові, і також ставали криворіжцями. Сам же Колачевський згодом зробився відомим не тільки в Кривому Розі та Одесі, а і в Петербурзі і інших містах. Та знали його не тільки як успішного промисловця, а і як благодійника. Ще за життя він робив великі пожертви на дитячі будинки, лікарні і школи.
Не можу сказати напевно, але скоріше всього умовний центр старого рудника Колачевського співпадав з адміністративними забудовами сучасної шахти ім. Орджонікідзе. Не маючи плану дореволюційного рудника, важко сказати, наскільки точно розширились кар’єри навколо шахти, та можна припустити, що в рази, а то і десятки разів. Якщо відштовхуватись від розповідей мого діда, деякі селищні споруди стояли за якусь сотню метрів від сучасної шахти – мова про їдальню на тисячу місць, яка могла трансформуватись в театр, пекарню, баню, школу. Трохи далі знаходились водокачка, кінний двір і лікарня. Для порівняння з сучасністю, місце усіх цих забудов, окрім водокачки, уже в проваллі. Нічого з переліченого не збереглося.
Не збереглися і житлові будинки, які розташовувалися на північ і захід від рудника. То були двоквартирні будинки для постійних робітників і бараки для тимчасових. За згадками, більшість будівель була знесена у 50-60 роки ХХ століття, останні бараки – у 80 роках, ще довше простояли будівлі кінного двору і електростанції. Селище Колачевського мало співпадало по займаній території з сучасними селищами ім. Горького, Романівкою і Чапаєвим, які будувалися вже в 30-ті роки.
Окремо потрібно виділити розкішний двоповерховий маєток господаря і парк при ньому, про красу якого ходили легенди – усе це могло б стати з часом неабиякими цікавинками для туристів, якби ми хоч трохи вміли шанувати надбання попередників.
Колачевський першим у Кривбасі використав для гірничих потреб паровоз. Подвійна залізнична лінія вела від селища до станції Терни і далі на П’ятихатки. У 50-ті роки минулого століття її розібрали – залишились тільки насипи і величезні колони з-під мосту в балці, які добре відомі в Кривому Розі як Червоний Міст.
Велика частина ідей і прагнень Сергія Миколайовича була зупинена хворобами і смертю в Петербурзі в 1911 році. Він заповідав, щоб його поховали в Кривому Розі, і напевно даремно (нижче поясню). На похоронах були присутні 7 тисяч чоловік – це більше, ніж всього зараз мешкає у селищі.
По собі промисловець, який не міг мати дітей, залишив 20 млн. карбованців, а всі його статки складали 30 млн. – це 14 млн. доларів на ті часи, а в наші дні з урахуванням інфляції це було б близько мільярда.
Увесь цей спадок мав бути спрямований на благодійність – рудник переходив земству, гроші розподілялись різними частинами його робітникам, у благодійні організації, на будівництво церкви і будинків для старих. Також на них мали б збудувати училище (за різними даними – сільськогосподарське або гірниче) імені Сергія та Євгенії Колачевських. Фактично він залишив весь свій статок Кривому Рогу. Тепер порівняйте його з сучасними товстопузами, які напевно забули, що їхні мільйони на тому світі будуть непотрібні.
На жаль, не всі погодились з такою пожертвою – племінник і родичі дружини намагались відсудити спадок аж до 1916 року, а вже через рік прийшли червонозаді вилупки зі своєю кривавою колективізацією і розкуркуленням, і все це втратило сенс. Маєток був зруйнований у 80-тих роках, а парк – покинутий.
Між сучасним селищем Чапаєвим та шахтою Орджонікідзе над самим обвалом лежить забуте кладовище, започатковане в кінці ХІХ століття. Поховання тут були ще в часи другої світової, а зараз воно геть занедбане і покинуте. Раніше про нього нагадували металеві хрести і оградки, з часом вирвані вандалами, зараз у бур’янах ще можна надибати гранітні дореволюційні надгробки. Частина кладовища осунулася, вивернувши назовні уламки трун та людські кістки (бачив особисто).
Як не згадати про розташовані трошки південніше братські могили, де зрештою так і не знайшло спокою близько 600 визволителів, знівечені могили яких просіли у провалля. Перед ними, мертвими, якось особливо соромно – вони вже ніяк не можуть за себе постояти, тільки якщо їхні душі все ж усвідомлюють, їм має бути прикро і незрозуміло – за що з ними так?
На старому кладовищі були поховані і Колачевський з дружиною. Їх могили вважаються навіки загубленими – тодішній владі, яка виховувала безлике сіре стадо, такі герої не були потрібні. З урахуванням того, що частина кладовища просіла, уже не можна напевно сказати, чи останки видатної людини провалились в нікуди, чи ще лежать під самою поверхнею землі. Яку він так хотів зробити щасливою і процвітаючою, і яку натомість зробили спустошеною забутою окраїною.
[ Фото ]
Сьогодні, ідучи вулицею, бачив як спілкується глухоніма пара. Зрозуміти нічого з їхньої «розмови», звісно, я не зміг, але судячи з емоційної насиченості жестів, говорили вони про щось важливе і напевно цікаве. І було в суті цієї беззвучної розмови щось неймовірно сумне. Я ж, хоч і маю нормальний слух і голос, не знаю, про що говорити. Нікому.
Навколо холод, темрява і тиша,
Заклякли занавіски на вікні,
Кімната стала непомітно інша
І спить з твоїм портретом на стіні.
До нього б доторкнутись ненароком
Роздерти фальш яскравих кольорів,
І рушити туди сміливим кроком
Крізь морок в якийсь інший із світів,
Де все не так, хоча і не даремно
Там можна також страх і біль знайти,
Та все одно він кращим є напевно...
Бо там є ти.
Та не розірветься пожовкле полотнище
І не відбудеться ніяке із чудес,
Ніяк не підійти до тебе ближче
І не знайти під жодним із небес.
І неможливим стане того більше
Знайти тебе на жодній із планет.
Залишиться лише похмура тиша
І посірілий неживий портрет.
Я повернусь
І зраджу всіх,
Хто доторкнувсь,
Та не вберіг...
Й повіє він,
Мій вітер змін!
Пробач мені...
Усе.
Амінь.
(с) Опіум
Обвалена місцевість навколо шахти ім. Орджонікідзе у Кривому Розі. Скіф обіцяв викласти незабаром текстовий супровід. Ну а я залишу це все без коментарів.
[ Розгорнути ]
Ці ж фото у кращій якості: http://photo.i.ua/user/3593109/274978/