Кілька разів зустрічав в Інтернеті новини про турне Вадима Колесніченка південно-східною Україною, в ході якого ним були представлені народу книжки про діяльність ОУН і УПА в роки другої світової. До написання книжок доклалися російські історики (українські офіційно не брали в тому участь), які перед тим пошестерили історичні архіви, в тому числі й раніше засекречені московські.

Зважаючи на перманентну любов російських істориків до українських націоналістів, а також персону їх ідейного натхненника, знаменитого українофоба, неважко здогадатися, про що ті книжки. Я їх не читав, але впевнений, що мова йдеться про співпрацю українських націоналістів із фашистською Німеччиною. Також думаю, що про співпрацю СРСР з тими ж німцями там немає ні слова, ну, ви зрозуміли.

Але зараз я хотів би поговорити не про Україну.

Виявляється не тільки у нас можуть оскверняти пам’ятники (як, наприклад, облили фарбою Леніна у Запоріжжі). Майже рік тому, 5 грудня, у Москві стався жахливий акт вандалізму. Невідомі злодії підкинули кілька свинячих голів до пам’ятника Ахмата Кадирова, колишнього президента Чеченської республіки і за сумісництвом героя Російської Педерації, що викликало, безумовно, справедливий протест усіх правовірних мусульман.

Єдине, чого мені дійсно шкода в цій історії – невинно убитих свиней, які насправді набагато чистіші і благородніші тварини, ніж кавказьке кодло, яке фактично поставило раком слов’янське населення Росії. Ні, реально, нікого не бентежить, що в її столиці є пам’ятник і названа вулиця в честь людини, яка найімовірніше таки сказала свого часу: «Кожен чеченець має убити 150 росіян, і тоді війна в Чечні зупиниться!»

Перенесемось іще на два місяці назад. Грозний, день міста, що заодно співпадає з днем народження іншого Кадирова, Рамзана. На свято запрошені світові знаменитості: Жан-Клод ван Дамм, Хілларі Суонк, скрипачка Ванесса Мей. У самому місті відкривається помпезний житлово-діловий комплекс «Грозний-Сіті», поява якого була б доречною у яких-небудь Арабських Еміратах, а не в маленькій гірській республіці, котра недавно пережила дві війни і постійно просить у столиці багатомільйонні дотації. На запитання журналістів до Кадирова, а за чий же рахунок бенкет, смиренний вірянин потупив очі і відповів «Аллах допоміг».

Мабуть, Аллах же допоміг недавно залишитись непокараними дагестанцям, які із весільного кортежу відкрили стрілянину по машинам у Москві. Або кавказькому юнаку, що (як виявилось, неумисно) убив 2 роки тому юнака російського і нині був достроково звільнений.

Щодо самого Кадирова-молодшого, існують численні, але на жаль, недоведені сумніви, що знищені ними бойовики насправді були випадковими людьми, яких демонстративно закатували. Цим питанням займалась Анна Політковська незадовго до того, як її убили. До речі Рамзан Кадиров – також герой Росії. А Політковська чомусь ні.

Я не визнаю ахінеї про єдність трьох народів, але розумію, що певна спорідненість також існує. І в ситуації, що склалася, мені реально шкода росіян, і я їх банально не розумію. Може, треба розгледіти поліно і у власному оці, чи й далі боротимемось із вітряками?

Здається, ці сірі двері колись були білими. Усе сіре колись було білим і залишалось би таким, якби об нього не витирали ноги. Або просто хоч іноді мили. Я вдихаю застояне повітря, густе, наче холодець, і проходжу в коридор, завалений мотлохом. Нас усього тут троє: я, Він і Вона. Вона звично, майже рефлекторно ступає на кухню. Він повертає ліворуч, у велику кімнату. Я продовжую стояти на розпутті, поглядаючи боязко на підлогу – мені здається, що із мотлоху внизу має щось вилізти, принаймні пацюки.

Навколо ніч, і світло сусідніх будинків тільки злегка проникає у вікна, та ми не палимо вогню. Із-за цього Вона на порозі кухні влізає обличчям у павутиння, відсахується, перекидає якісь банки. Він невдоволено сичить з іншого кінця квартири. Ми прийшли сюди не для того, щоб шуміти. Зрештою я наважуюсь піти за Ним, обережно обступаючи лабіринт речей під ногами, і обережно ж таки обходячи ветху занавіску у проході, яка розсипається від доторкань.

Тут, у великій кімнаті, ще темніше, бо вікна завішені шторами. Тут є м’яке крісло, у якому сидить великий плюшевий ведмідь, на половину зросту завалений паперами і коробками, є диван із розкиданими на ньому запиленими речами і столи. Аж надто багато столів, які займають увесь вільний простір. У темряві на них проглядаються силуети чогось, що робить обсяг вільного місця на вид іще меншим. Поки Він сидить незрушно на краєчку крісла, скутий припадком звичного головного болю, я намагаюсь розгледіти авторів книжок, виставлених на поличці над диваном. Всередині полички, за склом, б’ється муха. Невже тут справді хтось міг жити?

Я сам знаю відповідь на своє питання. Я сам напевно бачив це місце у зовсім іншому виді, без мотлоху і гігантських столів. Удень крізь вимите вікно сюди било яскраве світло, а кожна книжка із тієї полички була уважно трикратно перечитана.

Я вже й не можу згадати, коли саме то було. Здається, дуже давно, ще до того, як я помер. Власне, після того моя оболонка продовжувала ходити землею, їсти, випорожнюватись і вичавлювати з себе слова. Вона старіла, хворіла і мала хтиві бажання, тому ніхто з оточуючих не помітив, що з неї давно видерли душу, стисли у жмені і кинули вниз, у майже вертикальне провалля. Мені завжди здавалось, що душа за розміром подібна до кулака, і я дуже розчарувався, побачивши свою – була вона не більша за горошину. І надто потім будь-хто, хто хотів зазирнути всередину мене, не знаходив там нічого живого, бо горошина давно перекидалась протягами і дощами на дні вологої прірви.

Жаль до себе – це так приємно і егоїстично. Моє сп’яніння від нього так ударило в голову, що я позадкував у коридор, бо повітря там було свіжішим. Вона тим часом із мовчазною образою намагалась упорядкувати гармидер на кухні та відмити підлогу. Залишалась порожньою тільки маленька кімната навпроти вхідних дверей. Я пішов туди, бо мені здалось, що крізь вікно в одну мить блимнуло обнадійливо світло. Або просто хотів самоти.

Насправді ніякого світла не було, тож я мусив його уявити. Жовтавий теплий потік, що ллється крізь вікно сонячного дня. Або навіть не крізь вікно, а десь згори. Коли стоїш зовсім маленький перед такою величчю, жаліти себе іще легше.

Адже колись я був щасливим. По-справжньому. Те щастя було подібне до куль, що світилися і випромінювали тепло. Я тримав у кожній руці по одній такій кулі, і та ноша виявилась заважкою для мене. Я довго думав, яку кулю відпустити, зрештою банально залишив собі ту, що була більша. Друга ж полетіла додолу, повільно і мовчазно, ніби благаючи забрати себе назад.

Але я того не бачив. Я нарешті обхопив більшу кулю обома руками і підніс ближче до обличчя. Тоді ж розгледів, що світло у ній фальшиве і анітрохи не гріє. Я кинув її з відразою подалі від себе, і вона розлетілась в друзки, розповсюджуючи навколо себе сморід і отруйний зелений дим. Та я вже не бачив того, бо роззирався у пошуках другої кулі. Але хтось випередив мене, підхопивши її майже тоді, коли вона мала упасти й розбитись, і зараз міцно тримав у руках, вбираючи її цілюще тепло. Цілі роки стали для мене безперервною гонитвою за незнайомцем у очікуванні моменту, коли він необачно впустить її. Але цього так і не сталося.

Вона нарешті покинула марне прибирання і приєдналася до Нього у великій кімнаті, куди скоро покликали і мене. Коли я зайшов, вони саме порпались у великій шафі. Я також долучився до роботи, узявши на себе шафу меншу. Серед непотрібних зошитів і книжок ми шукали фотоальбоми.

У Нього навіть був із собою їх повний список, і ми не спинились, доки не знайшли кожного із них. Ми мусили їх знайти. Адже по суті усе, що ми любимо, рано чи пізно помре. І сенс нашого життя – померти раніше за це все, щоб не бачити його гибелі. А фотоальбоми – це згадка про те, що ми любили, але уже втратили. Тому ми обережно склали їх у сумку, і Вона винесла її у безпечний коридор.

Я знесилено опустився просто на підлогу посеред кімнати. Вона апатично дістала сигарету і закурила. Димок розрізав темряву і розчинявся під стелею. Він же у цей час дістав десь із-під стільця каністру і почав неспішно розхлюпувати її вміст на усе навколо: столи, диван, плюшевого ведмедя та мотлох під ногами. Вона закінчила курити і почала мугикати пісеньку, тримаючи у лівій руці недопалок. Гас хлюпав на мотлох у такт пісеньці, доки в каністрі не стало порожньо.

Тоді Вона кинула недопалок. Він летів дугою, через усю кімнату. Аж надто повільно і трагічно, як для якогось недопалка. І за ним так само летів шлейфом сірий димок, не бажаючи розлучатись. Коли він упав, був іще живим. Інакше б із нього, мертвого, не змогла б вилетіти одна-єдина іскра. І весь світ навколо осліп.

Вогняне коло. Вогонь дуже швидко розповзався по кімнаті, іскри бісиками перескакували від одної речі на іншу, там вибухали новим життям і могутнім оранжевим потоком розтікались на всі сторони. Крізь те сяйво усе більш розмито і химерно проглядали меблі й речі; одні гинули стоячи і безшумно, інші скрипіли і з гуркотом обвалювались униз, підкошені руйнівним теплом.

У якийсь момент я лишився там один. У той час пожежа вже зробилась настільки сильною, що її тріск заглушував усе навколо. Хочеш – кричи, хочеш – помри. Хочеш – танцюй під музику, яка іноді нізвідки береться у голові.

Тоді я намагався кричати. Слова, які не були сказані і не могли бути сказаними раніше, жили всередині. Десь там вони нескінченно рухались, переварювались і боляче пекли, чомусь не серце, а шлунок. Я мав їх випустити на свободу, хоча б те ніхто і не почув, бо сили тримати у собі вже не було.

Але крику не вийшло. Натомість із горла замість звуків вилетіли мухи. Потужний чорний рій вихором вистрелив угору й там крутився якийсь час над головою мутним темним конусом. Потому мухи почали розлітатись у боки. Вони бездумно летіли на вогонь, обпікали собі лапи і крила, відсахувались убік і марно намагались урятуватись. Вони так і палали в польоті, тисячі німих вмираючих вогників, максимум відлітаючи на кілька метрів і розповсюджуючи таким чином вогонь у інші кімнати.

Тоді догорали і згасали, не залишаючи по собі навіть попелу – тільки ніщо. Насправді то й були всі ті слова і все, що зрештою від них лишилося. Ніщо.

Я не пам’ятаю точно, як ми звідти вибирались. Мабуть, в цьому уже не було нічого цікавого чи жалісливого. Або я просто вдихнув зайвого чадного газу. Так чи інакше, я очуняв, коли ми вже йшли звичайнісінькою ґрунтовою дорогою аж десь за містом. Довкола нас шуміли дерева, осипаючи голови пожовклим листям і хиталась від вітру пожухла трава.

Обабіч дороги в небо підіймались димові стовпи. То люди спалювали опале листя, а може, й щось іще. Усі навколо мали спалити щось, щоб очиститись від старого зашкарублого бруду, і тоді тільки розвиватись далі.

Вона звично йшла на кілька кроків позаду нас двох, але Він не зважав і не сповільнював ходу, тільки я час від часу обертався. Зараз мені було чи не вперше шкода не себе, а їх обох – ішли понуро, схиливши голови і не роззираючись по сторонам, наче усе цікаве у цьому світі давно скінчилося. Я ж за звичкою кидав погляди вправо і вліво – чи раптом не упустить хтось поблизу мене теплу кулю із жовтим світлом всередині. А часу було не так вже й багато, бо я відчував, що зовсім скоро можу стати таким же байдужим та порожнім, як і ці двоє.

По обидва боки дороги колихались засохлі бур’яни. Дим від вогнищ підіймався вгору і розчиняв у собі хворобливий осінній світанок.

Лагідна невидима отрута мляво розтікається по моєму шлунку. Вона всисається у його стінки, проходить крізь них наче привид і далі з кров’ю розповзається по всім жилам. Але спочатку вона ніяк не видає себе, і здається, що взагалі нічого не змінилось. Аж раптом, коли хочеш устати, розумієш, що тіло твоє належить уже не тільки тобі.

Так незвично і навіть трошки цікаво, коли відсторонюється тіло, але не мозок. Бачити себе збоку, а то і взагалі звідкись здалеку. Незбагненна й невиправдана сміливість, яка може привести до неабияких неприємностей. Але мозок не спить і стримує усі бездумні пориви, пустивши їх в уяву.

О так, ця багата яскрава уява. І де ти тільки є, коли ти справді потрібна. Зате зараз кидаєш мене то у вир сп’янілої компанії, у якій як ніколи весело і цікаво, то назад у власні сумні думки, то складаєш на ходу розповіді, чимось схожі на сни. Тоді стишується звук навколо, і усе, що пливе перед очима, стає несуттєвою декорацією.

Я втрачаю здатність говорити на звичному для себе суржику і переходжу на чисту українську або російську мову. Я говорю як завжди мало, але мої репліки чомусь робляться доречними і смішними для оточуючих, підстібнутих дурманними напоями.

Юрба, яка носиться туди-сюди, покурити і назад на місце, нові келихи, нові обличчя, усе більш відверті розмови… Усе відстороняється. Мозок вірно тримається і не п’яніє, старанно збираючи і запам’ятовуючи усе лайно, яке необачно виринає із сп’янілих вуст, щоб не забути це ні вранці, і ніколи взагалі.

Я – носій непотрібних і непривабливих чужих таємниць. Шкоди із мене ніякої, бо ця інформація так і теліпається нескінченно на задвірках пам’яті, не виходячи назовні. Тому усе повторюється знову і знову, з новими людьми й новими подробицями. Чужий бруд помалу збирається і викликає усе більше відрази до усіх, хто зустрічається на моєму шляху. Бо солодка отрута вивітрюється  з крові і яскрава фальш навколишнього світу стає звично сірою.

сезонне...

Ця осінь - мов застояна вода,
Це гілля - обважніле і безлисте.
І дні ковтає мовчазна сльота,
І дні - немов розірване намисто.

В душі і сніг, і мжичка, і дощі,
І бій копит, застиглий у повітрі,
А потім ви, убрані у плащі,
За обрій відлітаєте за вітром.

І знову дощ, і знову мокрий сніг
Та плач ворон, надсадний і печальний.
А я ступаю тихо на поріг
У мертвий сон зануреної спальні.

Клепсидра вже не лічить часу й сліз,
І згас вогонь - без пристрасті та шалу.
Ти звідси запах мій у пазусі поніс
Безлистій осені і снігу на поталу.

Наллю вина у келих і до губ
Притулю мовчки срібло почорніле, -
Сьогодні я не вчула звуків труб
У завиваннях вітру знавіснілих.

Про вибори уже стільки сказано-пересказано, що може знудити. Тому усі основні враження уміщу в одну нотатку і по можливості стисну.

По-перше, це ніякове відчуття, що третина твоїх співвітчизників – невиліковні ідіоти. Саме так можна трактувати ті 30-32% голосів, про які повідомляють із різних джерел на даний момент. Звісно, можна припустити, що якусь частину правляча партія собі скромно накинула. Ще частина узялась унаслідок роздачі гречки, копієчних добавок до пенсій і регіонального статусу російської мови. Тим не менш, я все одно очікував, що дебілів у нас значно менше.

І одвічне «ну эти же хоть что-то делают…». Та ще й як. У переддень, а точніше передніч виборів панічно асфальтували алею поблизу мого будинку. Працювали до пізньої ночі, укладали асфальт просто в грязюку і опале листя. Дарма, що через два місяці від такої укладки ями будуть іще більші, для окозамилювання бидла підійде.

А ще ці всі ремонти і реконструкції. Якщо зазирнути всередину тієї кухні, окрім наглого відмивання грошей можна побачити  багато цікавого. Наприклад, неоплачувані наднормові години працівників державних підприємств (моя мама сповна відчуває покращення імені криворізького жидомера, тому інформація на 100% правдива). Доходить до абсурду, коли тітоньки із половими ганчірками миють чергову нововідкриту вулицю або площадку, після чого туди заходить якась відгодована морда і розповідає, що він зробив. Це точно ти зробив?

І виборці ідуть і сліпо голосують за цю морду по мажоритарному списку, бо інших переважно раніше й не бачили. Така свобода слова.

А іще у п’ятницю на центральній площі Сімферополя був концерт у підтримку здогадайтесь самі кого. Основні свідки покращення товклись навколо наспіх збацаної сцени, а на алеї, якою я повертаюсь додому з роботи, роздавали маленькі прапорці. При цьому поведінка більшості перехожих була такою: вони навіщось забирали древка від прапорців, а ганчір’я кидали просто під ноги. Це у столиці Криму, який за статистикою ледь не одностайно підтримав синьо-гнійну чуму. Висновки робіть самі.

На замітку тим, хто любить красиві усамітнені місця або просто захоплюється туризмом, хочу розповісти про Чорноріченський каньйон поблизу Севастополя. Це місце не надто відоме широкому загалу (хоча добратись туди зовсім нескладно), а за відгуками тих, хто бачив ще й Великий каньйон Криму, як мінімум не поступається йому у красі.

Отже, ми стартуємо із Севастополя, із невеличкої автостанції на розв’язці «5-й кілометр». Нас цікавлять автобуси до села Тернівка (на станції є розклад, рух через кожну годину-півтори). Проте їхати потрібно не до самої Тернівки, а до села Чорноріччя.

Чорноріччя (або Чоргунь) поділяється на дві відокремлені частини – Верхнє і Нижнє. В саме село автобуси заходять украй рідко, тому найімовірніше доведеться зійти на зупинці на трасі. Із траси повертаємо вправо і рухамося асфальтною дорогою. Вона веде нас спочатку через Верхнє Чорноріччя, потім – кладовище, далі – Нижнє. В Нижньому Чорноріччі над дорогою височіє Чоргуньска вежа, яка залишилась тут ще з часів князівства Феодоро або з перших захОдів турок. Зацікавлені загуглять, а ми ідемо далі. 

Туди не ведуть ні дороги, ні стежинки. Куди не кинути оком, скрізь простяглись лише рівні та одноманітні трави. Вони розважливо колишуться взад-вперед в такт вітру, і будь-хто легко загубиться у їх одноманітності й не зможе пройти туди. А якщо і пройде, навряд знайде дорогу назад.

Я прокидаюсь рано. Не просто рано, а буквально посеред ночі, коли усе навколо спить. Сплять у своїх сховках великі приблудні собаки, куняють сторожі в будках. Навіть всюдисущі бабусі, які зрання з усіх-усюд поспішають у своїх загадкових невідкладних справах, іще не прокинулись.

Моє освітлене вікно має різко виділятись на тлі чорного прямокутника будинку, тому я збираюсь навпомацки, орієнтуючись по пам’яті або за місячним світлом. Вночі усе інакше. Усі речі мають свій запах і, здається, душу. У дзеркалах живе якийсь свій, потойбічний світ, і вряди-годи з них хтось крадькома позирає на тебе, коли повернутись до них спиною. Та і саме повітря навколо, як виявляється, також має свій запах, подібний чи то до озону, чи довогкості старого підвалу.

Нарешті я відчиняю двері. Ззовні в обличчя дує прохолодним подихом ніч, ворушить волосся і одежу. Невидима рука з-за спини поправляє зім’ятий комірець на моїй сорочці. Я не боюсь її, хоча вона мала б, напевно, якось так мені мститись. Вмерлі духи минулого добрі до мене, і ця доброта жалить більше помсти. Вони безумовно добрі, бо були такими ще за свого життя, що колись протікало воєдино з моїм, проте одного разу відірвалось, залишивши по собі рвані кровоточиві шрами.

Синтетичне місто вночі геть мертве. Лише зрідка деінде світяться самотні ліхтарі та марно блимають жовтим світлофори, які зараз геть нікому не потрібні. Місто тісне, воно стискає мене у своїх лещатах, і я щосили тікаю з нього, заспокоївшись тільки на останній вулиці.

Переді мною одна лише дорога. Вона рівно заасфальтована і рівною сірою стрічкою лежить попереду, нікуди не звертаючи, аж скільки може сягнути око. Обабіч дороги – однакові височенні паркани без воріт, за які годі заглянути, а за ними – такі ж рівні ряди височезних тополь. Я роблю туди кілька кроків, але зупиняюсь. Я вже проходив це раніше. Скільки б туди не йти, дорога не скінчиться, як і паркани навколо неї. Тоді мене нарешті здолає втома, і я вимушений буду повернутись ні з чим.

Тому одразу звертаю у поле. Трава мирно хитається од вітру, у місячному світлі вона незвична, попелясто-срібна. Згори відсвічує до мене білим повний місяць. Той відблиск лягає смугою на траву і утворює на ній ледь помітну стежку. Тож я заступаю в поле і йду тією стежкою. Безбожно толочу траву і вже напевно знаю, що від того ніхто найближчим часом не зможе повторити мій шлях.

Місячна дорога веде мене вгору, із-під ніг з переляком розповзається гаддя і ящірки. Десь сонно подають голос цвіркуни. Міста позаду мене уже не видно. Але що ж таки в кінці тієї дороги?

Моя гора нарешті різко обривається униз. Я на місці. Підхожу до краю обриву, присідаю і звішую з нього ноги. Тільки тут мене знаходить давно загублений спокій. Переді мною внизу від краю до краю пролягає річка. Колись їй коштувало чималих зусиль зробити для себе цей шлях, промивши її у землі; до того ж земля тут напрочуд тверда, перебита величезним камінням чи пластами залізної руди, які піднялись із глибоких надр, проломили крихкий ґрунт і тепер виглядають із нього, голі і поржавілі – наче то колись витікала із розпанаханих ран землі її кров, а потім запеклась на сонці.

Але то було давно. Зараз ті голі пласти прикриті з усіх боків травою, а внизу тече, бавиться у очереті тиха і спокійна річка. Я стежу, як сходить сонце, і його перші промені відбиваються на синій водяній поверхні. Спостерігаю за чаплею, принишклою в очереті, милуюсь чудними берегами, і мені як ніколи легко на душі.

Проте мій спокій переривають. Одне за одним повз мене прокочуються знамення, і всі вони однаково недобрі.

Ще звідкись із поля до мене причепились мухи. Невеликі жовтаві мушки, які зграйкою кружляють над моєю головою і набридливо дзиґотять. Я намагаюсь прогнати їх, тікаю на інше місце, але все марно. Зрештою починаю вбивати їх на собі по одній, аж доки надоїдливе дзижчання не змінюється на блаженну тишу.

- Маладой чєлавєк!.. – падає на мене дурнувате з нізвідки громом, що я аж сам перекидаюсь на спину. Перед очима виникає обличчя тітки – якесь із тисяч минулих другорядних облич, і я марно намагаюсь згадати, кому воно належить. Обличчя пливуть рядами наді мною, кривляться і несуть якусь незрозумілу маячню, що зливається в одноманітний шум. За тими забутими і непотрібними людьми спливають інші, насправді важливі. Лише перед ними я потупляю очі донизу і сиджу так; бо все добре, що можу зробити для них (а я ж таки хочу їм добра!) – зникнути із їх життів.

Пройде ще чимало часу, і сонце поверне за полудень, перш ніж я переконаю себе, що тут, поруч, немає людей – ні добрих, ні лихих, інакше це не було б найкраще місце на землі. Отак і дивитимусь незрушно на течію річки, доки тільки вона й не залишиться перед очима, приховавши за собою усі ті видовиська.

А вода в ній усе прибуває. Зібрана випадковим чином із усіх-усюд, вона якимось дивом опинилась тут, у цьому єдиному потоці. Вода має пам’ять, і коли придивитись до неї, можна розгледіти її спогади. І у кожній краплі несе вона пам’ять віків; як кожна з крапель бачила вселенські катастрофи, війни і пролиту кров, а можливо, і була чиєюсь кров’ю, перш ніж опинилась тут. І за тим стане зрозуміло, чому усі мої мнимі страждання не варті і долі однієї із тих крапель болю, котрі щодня мільярдами протікають повз нас, вбираючи в себе все нові і нові біди.

Вода забирає і мій біль також. Я відчуваю, як вона промиває жили і гноєм стікає донизу. Цілі струмки гною наповнюють ріку, і вона захлинається в них; вода стає кров’ю, червоніє, закипає і нервово хлюпає на береги. Од тої крові плавляться залізні пласти, шиплять і витікають, залишаючи тріщини в землі; земля дрижить і труситься під ногами, але то не загроза, а перелякане тремтіння – ніби сюди знайшли дорогу люди, котрі виберуть собі усе залізо, вичерпають воду з річки і закидають яму від неї сміттям.

Потому застигає руда в землі, а вода знову синіє. Я умиротворено дивлюсь за течією, лише зрідка оглядаючись назад, чи не втрапив не туди. Ніби усе, чого я справді хотів, – не цей довгоочікуваний затишок, а щось геть інше. І це інше зовсім поруч, як ніколи близько, і вже жодного разу так близько не буде. І я вряди-годи кидаю погляд туди, де має лежати дивна вулиця із високими парканами.

Переді мною неспішно тече річка, несучи в собі мудрість і пам’ять віків. Я вбираю ту пам’ять у себе і старішаю з нею на всі ті віки. Оточене купчастими хмарами сонце мляво скочується униз – це вірний знак того, що мені ча сповертатись. Отже, зараз я повернусь.

Я повернусь, а другого дня хтось невідомий начисто скосить траву, і на стерні уже не можна буде розрізнити місячної стежки.

Я повернусь і втілю у життя свої думки, аби вони не померли одного разу зі мною, так і залишившись нічим.

Я повернусь тим, ким я є насправді, а не тим, кого я вигадав для вас усіх.

Я неодмінно повернусь. Тільки побуду тут іще хвилинку. Хоча б іще однумить, лише одну. Одна мить може змінити усе. Можливо, саме протягом неї я дочекаюсь нарешті хоч одного доброго знамення, котре поверне давно загиблу надію. Тоді я встану й рушу рівно вперед, а не як звично по колу, дійду нарешті кінця тої нездоланної дороги і здобуду своє довгоочікуване звільнення. 

Так склалося, що вже більше півроку мені доводиться здійснювати регулярні переїзди із Сімферополя у Кривий Ріг і назад. За цей час я відмотав уже хтозна-скільки разів туди-сюди і, можна сказати, знаю особливості цього напрямку напам’ять. І дещо хотілось би виділити особливо.

І мова пройде навіть не про педантичність калічної Укрзалізниці (поїзд, котрий 9 із 10 разів запізнюється в Сімферополь у кращому випадку хвилин на 20 – тема для окремого висеру). А поговорити мені хочеться про місто Нікополь, а саме про його чудових мешканців.

Отже, поїзд із Кривого Рогу заходить у Нікополь десь о пів на одинадцяту ночі. У цей час в вагонах уже вимкнене основне світло, і більшість обивателів мирно куняють. Але тут раптом відчиняються двері, у вагон ввалюється стадо гунів з криками, торбами і шумом. Про чуткий сон можна забути як мінімум хвилин на 15 – за цей час потенційні пацієнти психлікарень широкого профілю вкладають свої монатки, триндять та стеляться. У запущених випадках вони ще потім деякий час обдзвонюють своїх знайомих та родичів на декілька колін і дудлять чай, торохтячи ложками і голосно сьорбаючи.

Можна, звісно, сказати, що бидло живе усюди, але на всіх інших великих зупинках (Запоріжжя, Джанкой, Мелітополь) чомусь мене не будить чийсь галас, а якщо я сам не сплю, то чую, що прибульці, на диво, пересуваються тихо і говорять пошепки.

Подвійний джек-пот чекає на вас на зворотньому маршруті, який пролягає із Сімферополя в Київ через Кривий Ріг. Спочатку одна порція Нікопольців Звичайних гучно вивалиться з вагону десь о третій ночі, а їм на зміну тут же зайде друга, зайнявши опустілі місця. Просто-таки два в одному.

Якби моя воля, я б узагалі скасував цю зупинку. Ходіть до Криму пішки, тварюки. Доки не навчитесь поважати інших.

…достатньо бути тупою діркою. Не потрібно знаходити ліки від раку, боротися за мир у всьому світі і працювати в альтруїстичних організаціях на зразок Червоного Хреста – це все попсово і нецікаво. Вистачить станцювати у масках у православній церкві і отримати 2 роки за хуліганство.

Що мене з самого початку дивувало у цій історії, так це ажіотаж. Учасниці панк-рок групи Pussy Riot (досить гівняної і безголосої, але більшість «шанувальників» все одно не слухали) улаштували несанкціоновані танцюльки в храмі Христа Спасителя, за що згодом їх затримали і почали судити. І тут понеслось…

Толерастичний захід, ніби їм там своїх проблем мало, починає активно переживати за подальшу долю феміністичної недогрупи. (При чому улюблена всіма Європа якось забуває, що в ній самій можна влетіти за ґрати просто назвавши чорного чорним). Мадонна молиться за Pussy Riot (цікаво кому – Будді чи тому Богу, у храмі якого вони гецали). Сер Пол Маккартні розміщує листа в підтримку Pussy Riot. Ну і так далі.

При цьому якось за кадром залишаються істинні наслідки акції «Бунтівних вагін». Можна подумати, вони якось дошкулили високопоставленим попам? Та ні. Путіну? Ха. Ха-ха-ха. Єдиний результат цього балагану – загострення відносин між православними і, скажімо так, неправославними. Он, в Інтернеті ледь не кожне школоло, яке хоче донести усьому світові свою анти-релігійність, висловилось у підтримку вагінок, навіть якщо гадки не має, хто вони такі.

В той же час православні лишаються на диво терплячими, і тому потрапили під обстріл не випадково. Судіть самі, якби Pussy Riot утнули щось таке у мечеті, ймовірніше за все, звідти і не вийшли б, не кажучи вже про такі дрібниці як дожити до суду. Хоча у Москві, як мені здається, саме засилля кавказців є куди більшою проблемою, чи я не правий? Тоді що такого страшного в тому, що групі впаяли ті два роки?

І логічне продовження в Україні. Діваха в самих шортах валить у центрі Києва поклінний хрест. Одні піськи виражають солідарність іншим. Але чим же, трясця вашій матері, вам не вгодили жертви НКВС? Воно від недотраху розучилось читати чи просто побачило хреста і потьмарилось розумом?

І тут чи не вперше в житті я з сумом скажу: «шкода, що ми не Росія». Шкода, що в нас цю бидлоту у кращому випадку «затримують», а потім так само скоро відпускають на волю. Шкода, що їх не можуть отак просто засадити на ті ж два роки, і нехай тупий Захід виє, шокований нашою середньовічною дикістю. А так складається враження, що наші вітчизняні бунтівні вагіни дуже комусь потрібні у дієздатному вигляді і на волі. З ким асоціюються українки у світі? З повіями і FEMEN, що майже одне і те ж. Продовжуйте, дівчатка.

Усім носіям цієї епічно нахабної ахінеї рекомендую негайно пистувати вчити кримськотатарську – рідну мову для більш ніж 10% населення вашого регіону. Бо, сподіваюсь, скоро вона займе свій належний відсоток часу в теле- і радіоефірі, вивісках, оголошеннях, друкованих виданнях і т. п. Коли що, то так вам і треба.