Ворзель – містечко, що веде свою історію усього-то з 1900 року. Завдяки сприятливим природним умовам та клімату відоме, перш за все, як курортно-санаторний центр.

Мені ж він найбільше запам’ятався густотою дерев – ніколи не доводилось бути у такому лісистому міському поселенні (то ж смт все-таки, а не хухри-мухри). Здається, будинки постали посеред лісу, так що при цьому не зрубали жодного дерева або ж дерева одразу стрімко виростали навколо них.

Площа Турецької Криниці – одне з найвідоміших і просто дуже фотогенічне місце неподалік центру Чернівців, але я чомусь досить довго про неї навіть не чув. І ось минулого літа настав час виправити це.

На цьому місці ще у 1797 році з’явилась перша кам’яна криниця міста, що припадало на недовгий період османського панування, звідси і назва. Інакше ще площу називають іменем Пресвятої Марії у пам’ять про дерев’яну церкву 1783 року, яку у 1876 перенесли на передмістя Калічанку.

Зараз мені самому важко повірити, що в перший мій візит у Чернівці вони не справили на мене надто великого враження. Можливо, тому що я за один день намагався здійснити неможливе – оглянути все цікаве у місті. Поспіх, втома і сумбур зробили своє діло.

Зате, починаючи з другого приїзду, я розслабився і отримував задоволення почав оглядати Чернівці невеличкими порціями, по обіді, не ставлячи перед собою великих глобальних цілей. І тепер, хоча мені кожного разу здається, що я побачив ну просто уже все що можна, це місто знову і знову відкриває у собі щось цікавеньке і закохує в себе ще більше.

Несвіж – невелике місто на південному заході Мінської області, у якому знаходиться один з найгарніших замків Білорусі.

Чесно відмотавши пішки кількадесят кілометрів за перші три з половиною дні в Білорусі і стоптавши ноги в криваві мозолі, я дозволив собі один день з організованою екскурсією у два найвідоміші її замки – так щоб нас ледачих підвозили автобусом скрізь аж під ворота, готували комплексними обідами і підтирали шмарклі. Тим більше, з громадським транспортом там кепсько, та й погода не радувала.

Мир – зовсім маленьке містечко на сході Гродненської області, але це не заважає бути йому одним з туристичних центрів Білорусі. Причиною тому – замок, один з найгарніших у східній Європі, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тому більша частина цієї замітки буде присвячена саме цьому красеню, який дійсно казковий, і навіть паскудний дощ не міг зіпсувати хороших вражень.

Сідаю собі на звичайній чернівецькій автостанції у звичайний автобус та їду на південь. І вже в автобусі можна запідозрити щось неладне, бо всі пасажири, крім мене, та й водій, і навіть радіо – говорять чужою і геть незрозумілою мовою. По прибутті на місце – те ж саме. І навіть на головній площі (яка зовсім поруч із автостанцією) стоїть не канонічний Тарас Григорович, а Міхей Емінеску – румунський поет та громадський діяч.

Вашківці – невелике старовинне містечко на півдорозі між Чернівцями та Вижницею. Тихе, безлюдне й переважно одноповерхове – з ходу ніколи не подумаєш, що воно досі має статус міста.

Хоча у Вашківцях є навіть робочий вокзал, будівля якого з’явилась ще в австро-угорський період.

Насправді це ще й балтійське слово, що означає розчищене після вирубки лісу місце або просіку. Тому місто називається саме так, а не Маша, Катя чи Аня. Воно лежить на півдорозі між Гродно та Мінськом і має великий замок.

Бона Сфорца, польська королева італійського походження, навряд задумувалась над тим, як неоднозначно у нас звучатиме назва міста Бар, коли давала йому таке ім’я. Насправді вона усього лиш увіковічила так свій рідний Барі. Пройшли віки, і колись одне з крупних та ключових міст Поділля перетворилось у тиху провінційну заводь, у якій лише численні архітектурні пам’ятки нагадують про давно забуте величне минуле.

Примхлива історія поставилась досить лояльно до колишнього королівського міста, особливо у жорстокому 20 столітті. У 1941 році радянські, а в 1944 – нацистські війська полишали його майже без бою, і у Гродно зберігся чудовий історичний центр. Наді мною ж змилостивилась погода: по обіді дощ скінчився, а іноді й проглядало сонце.

Отже, друга частина прогулянки Гродно буде присвячена центру і, на закуску, панорамам. Але почну я з кінця, а саме з наймилішого пам’ятника у світі, який я ледве не пропустив (чого потім би собі не пробачив). Ось воно, моє тотемне створіння