Не маючи змоги у повній мірі насититись Південним Бугом у межах Вінницької області, відкрив для себе частинку його і в Миколаївській. Гранітно-степове Побужжя, Бузький Гард і т. д. – добре знайомі назви, по-перше, для любителів рафтингу, але і для просто цінителів природної краси тут буде на чому відвести душу.

Починаючи з села Мигія і далі нижче за течією – цілий ряд заповідних земель, протятий каньйонами, у яких крізь мальовничі скелі й пороги пробиваються бурхливі води Південного Бугу, Мертвоводу, Великої Корабельної… Неймовірна краса, створена самою природою, забезпечить просто тотальну екзальтацію.

У Вороновицю я збирався давно й довго, але всякий раз щось заважало, і так все затягнулося, що навіть головну принаду цього містечка – палац (чудовий, але занедбаний) устигли відреставрувати, напевно, аби надати мені зайвий стимул таки добратись до нього.

І минулого серпня я все ж відкрив для себе це чарівне містечко, а раз їхав велосипедом, заодно оглянув і пару навколишніх сіл. Вирушив ще вдосвіта, щоб побільше розминутись у часі з екстремальною спекою, що стояла тоді якраз. І першою точкою подорожі стало село Пилява Тиврівського району, над якою під мій приїзд саме розгорілась вранішня заграва.

Уперше в Івано-Франківськ я потрапив на початку 2017 року. Надворі стояв освіжаючий морозець в районі -17 градусів, і хоча я по мірі можливості обійшов тоді дуже багато, із-за деяких моментів варто було повернутись у місто в теплу пору року.

Зазвичай я стараюсь розпланувати свої подорожі, щоб нічого не упустити і не прогадати з часом, але з Галичем усе вийшло спонтанно. Ще з ранку я обламався з Черче (автобус тупо відмінили), а з Рогатином та Бурштином упорався дуже швидко. І прикинув по часу, що Галич цілком осилю, довірившись лише інтуїції, навігатору і знанню, що там є замок.

Місто Бурштин асоціюється у першу чергу з однойменною ТЕС, енергетичним серцем Прикарпаття і найбільшим забруднювачем довколишнього середовища заодно. В той же час воно ніяк не пов’язане з дорогоцінним камінням, яке так само миють на Поліссі, добиваючи нещасні наші ліси, хоча на те давно забили і забули.

Бурштин лежить на півдорозі між Рогатином та Галичем, тому його зручно відвідати на шляху між ними, що ми і зробимо.

Рогатин – районний центр на півночі Івано-Франківської області. Традиційно для прикарпатських містечок, він не має особливої туристичної популярності, але традиційно в такі містечка можна їхати ледь не навмання, бо неодмінно знайдеться там і старовинна забудова, і затишок галицької провінції.

Іще один сезон колекціонування вінницьких настінних малюнків завершено, можна ділитись результатами. Уже третій рік поспіль продовжився проект «Vin art city», унаслідок якого місто багатшає кожного разу на +5 муралів. При чому у 2017 прийняли дуже мудре рішення розміщувати картини на висотках у спальних районах, а не в центрі, як раніше. Там вони явно доречніші, ніж на історичних будинках.

Двома картинами обзавелись сусідні новобудови 9-го мікрорайону Вишеньки. Офіційно, правда, вони називаються якось по-совковому – «Місто культури» та «Місто спорту», а в народі відповідно балерина та велосипедист.

Надвірна лежить на межі Покуття та Гуцульщини. Її важко назвати туристичним центром, незважаючи на руїни одразу двох замків, але це не заважає їй бути просто дуже милим, затишним та приємним містом.

Село Старуню, завдяки її унікальній природній пам’ятці, можна сміливо вносити в списки на кшталт «де має побувати кожен українець». Тутешній грязьовий вулкан – єдиний діючий на материковій частині України (ще є в Керчі, але туди і раніше було незручно добиратись, не те що зараз). Окрім того, мальовнича природа і карпатське передгір’я, що звідусіль оточує село, робить прогулянку ним особливо приємною.

Здається, я хотів туди ще відтоді, коли в принципі узнав, що існують країни та острови. Просто тому що, всупереч будь-якій логіці, ще навіть і гадки не маючи, наскільки насправді прекрасна ця земля.

Тут мешкає лише трохи більше 300 тис. чоловік, а багато територій непридатні для життя в принципі, що дозволило зберегти їх красу у первозданному виді. Мешканці острова досі вірять у ельфів, а от у тролів якось уже перестали (бо їх ніколи ніхто не бачив, а от ельфи – це святе).

Завдяки Гольфстріму, сильні морози тут – рідкість, але із-за потужних вітрів та дощів +4 може відчуватись як -18, погода міняється так швидко, що всі прогнози ідуть лісом, і час та відстань між непроглядним туманом та веселкою може складати 5 хвилин чи кілька кілометрів.

З надр цієї холодної ззовні землі прориваються на поверхню кипучі гейзери й вулкани, об її скелясті береги розбиваються шалені океанічні хвилі. Острів заселяють нащадки древніх вікінгів, що змогли вижити в кошмарних (до електрифікації та приручення термальних вод) умовах і перетворити одну з найбідніших земель на успішну процвітаючу країну.

Певно, ще роки чотири тому я й уявити не міг, що зможу побувати в Ісландії; нехай хоч на кілька днів опинитись ніби на окремій планеті з її неповторними каньйонами, водоспадами, льодовиками й пустелями. Можливо, як все буде добре, я з часом напишу детально про кожен побачений куточок, бо він того заслуговує; але зараз хочу запам’ятати для себе ось це найперше та найбільш неперевершене враження.

Якщо маєте таку можливість, обов’язково подорожуйте й пізнавайте наш незвичний світ; для цього у нас не так вже й багато часу. Але будьте обережні з Островом: побачена один раз, його краса уже ніколи вас не відпустить.