Десь, майже в цьому самому світі

  • 10.03.13, 18:16

На момент здобуття незалежності Україна була досить розвиненою державою. Не те щоб однією з найбагатших, проте потужні підприємства і аграрний сектор, які лишилися після розвалу Імперії, могли принаймні забезпечити її населення роботою та більш-менш прийнятним існуванням.

Але сталося не так, як гадалося. Майже одразу після того, як затихли радощі з приводу незалежності, більш спритна частина населення швидко і організовано розграбувала приватизувала усі ті багатства. Інша частина, хоча і перевищувала першу кількісно в десятки, а то і сотні разів, тим не менш, виявилась недієздатною і неспроможною протиставити новоспеченим багатіям хоч щось. Отож їм залишалось хіба що найматись до них на малооплачувану і важку роботу, проклинати скрутне життя і розказувати нудні оповіді, що традиційно починались зі слів «От в наши времена…»

А ще через кілька років в Україні вибрали нового Президента. Президент перед виборами обіцяв зміцнення міжнародного авторитету, покращення, стабільність і т.д., словом, усе те, що завжди обіцяють типові президенти.

А, прийшовши до влади, одразу ж почав втілювати свої обіцянки з покращення життя. Тільки покращував його не всім, а лише собі, своїм родичам та однопартійцям.

Минали цілі десятиліття. Україна перетворилася на найбіднішу країну не тільки Європи, але й усього світу. Рівень безробіття сягнув захмарних 90 відсотків, в державі процвітали СНІД та холера. Іще більше скоротилась тривалість життя – нещасні, що не втекли з цього пекла, жили у середньому 47-48 років. Країна з казково багатими ґрунтами і пасовиськами закуповувала їжу у сусідів.

Гривня зробилась всесвітньо знаменитою завдяки своїй ганьбі – рекордна інфляція змушувала друкувати все нові і нові номінали, гроші настільки знецінились, що їх вигідніше було використати як туалетний папір, ніж купити цей папір на них. Банкноти з дванадцятьма і більше нулями годились хіба що на продаж у якості сувенірів туристам, котрих ще якимось дивом заносило у бідну здичавілу державу. Зрештою, гривня узагалі зникла, поступившись місцем російським рублям та американським доларам.

А що ж Президент? Він так само успішно і безтурботно займав свою посаду. Звісно, перед кожними новими виборами ставало усе більше людей, які не вірили в його казки-обіцянки. Але і з кожними виборами довшали його руки, які кінець кінцем могли забезпечити потрібний результат уже зовсім не зважаючи на думку електорату. Дійшло навіть до абсурду, коли бульдозери під виглядом зносу трущоб розвалювали будинки тих, хто не голосував за Президента. Залишені напризволяще люди сиплали прокльонами на камеру кореспондента EuroNews, цивілізовані європейці дивились новини і гостро їм співчували. І… все. Одні лише слова.


Наші дні. Міністр фінансів України звітує, що у державній казні лишилось аж 217 доларів. Приблизно через місяць після того у Києві відбувається велике торжество на честь 89-річчя Президента. Усе свято організовано пишно та зі смаком і явно не на одну тисячу тих самих доларів. Перед тисячами присутніх Президент з трибуни виголошує промову про нові досягнення у економіці та зростання соціальних стандартів.

Як не дивно, серед присутніх досі є ті, хто вірить йому. Що ця криза точно остання і ось-ось мине, та і взагалі уже жити стало відчутно краще. Люди – казково тупі істоти, тому дивуватись тут нічому. Але більшість усе ж давно ненавидить цю владу. Тим не менш, їх зігнали сюди, і вони покірно слухають цю маячню. Їм не вистачить розуму і сили хоча б скинутись на снайпера, залишається тільки мовчки скреготіти зубами і чекати, доки перестарілий мішок з лайном сам відійде назад у лоно матінки-природи.



Звісно, з Україною нічого такого не сталося. Та щоб уся ця оповідка із казки стала реальністю, достатньо замінити в тексті слово «Україна» на «Зімбабве». Це ця країна, отримавши багатий спадок од колоніальної Британії, змогла все розбазарити і стати найбіднішою. Це її долар встановив рекорди інфляції і зник, а президент велів зносити будинки непокірних, в той час як сам живе і процвітає на тлі всезагального катастрофічного зубожіння.

Ми поки що далекі від усього цього страхіття, але, як бачимо, перші кроки уже зроблені, і дуже вже вони походять на перші кроки маленької африканської країни. Отже, сценарій майбутнього уже також написаний. Чи ми все ж зможемо зробити його більш оптимістичним? 

Із почутого у поїзді

  • 09.03.13, 09:26

- Девочки! А давайте выпьем за Клару Цеткин!

- А кто такая Клара Цеткин?

- Ты что! Это же тёлка, которая придумала 8 марта! (с)

Користуючись нагодою...

  • 03.03.13, 18:45

...хочу передати вітання усім вегетаріанцям. По-перше, без них світ був би не таким кумедним. По-друге, якби вони не зменшували попит на м'ясо своїм зреченням, хтозна, можливо, було б важче дістати ресурси... наприклад на котлеткиsmile



Гімн України

Виконання гімну України на відкритті "Русского мира" в Одесі. На російських неонациків діє приблизно так же, як свята вода на чортів, що несказанно радує.

Це відео я бачив ще наприкінці грудня, а зараз хочу присвятити його великій і могутній* партії "Русский блок", яка за даними деяких ЗМІ аккурат позавчора врізала дуба. Якщо ця інформація усе ж виявиться неправдивою, побажаємо "Русскому блоку" і усім іншим українофобським організаціям врешті-решт дожитись до такої участі. Усім добра ^_^

* - на останніх виборах ця партія набрала аж 0,31% голосів. У Криму - 1,2% (майже стільки ж кримчан, 1,1%, проголосували за "Свободу"). Сильно ж.

Житниця України. Цілуйте п’яти трудівникам

  • 19.01.13, 18:49

Схід України годує захід. Такі тезиси можна часто чути перед виборами від здогадайтесь самі якої категорії політиків. Після того, як вибори проходять, усім знову стає начхати, але так чи інакше, на підсвідомому рівні поставлена галочка – схід годує захід. Особливо, Донбас. Ну, ви розумієте: найбільша електоральна група діючої влади і прихвоснів-комуністів. Рівень піару також залежить від типу партії. Найбільш хворими виглядали ідеї федералізації від Вітренко. У регіонів все звучить більш толерантно. Он, цар і бог всєя Малоросії Колесніченко закликав західні регіони поважати схід за їхню важку і праведну місію.

Чимось ця періодична пропаганда за рівнем інтелектуального навантаження нагадує мовний закон – введемо «регіональну» російську мову, там де вона і так давно потіснила українську. Створимо комітет боротьби з вітряками фашизмом. Звісно, на це поведуться лише найбільш недалекі і загублені, але оскільки вони і так складають основний лохотрат ПР, все так і має бути. От проникнуться повагою до сходу-годувальника і проголосують як треба.

За даними Лабораторії законодавчих ініціатив у 2010 році частка Донецької області у ВВП України – 12%, Луганської – 4%. При цьому державні дотації з бюджету для цих областей у 2010 році – 21 і 8% відповідно, в 2011 – 27 і 11% від суми, виділеної на всю Україну. На вугільну промисловість, як галузь, наскільки я розумію, докидується ще додатково. Карта розподілення дотацій на 2011 рік (на 2012 поки не зустрічав) є тут.

Київ знаходиться серед лідерів і по дотаціям, і по ВВП, але його правильно обрахувати неможливо, бо велика частина тамтешніх організацій у Києві лише зареєстровані.

Отже, залишається Донбас, який сам захрумав 38% усіх дотацій. Я бачив ці цифри у Інтернеті у кількох статтях, і як не дивно, у коментарях до кількох із них одне і те саме виправдання – переведення в абсолютні кошти:

- в 2010 році Донецька область принесла 12% ВВП від 1,082 трлн. грн. = 129 млд. грн.

- при цьому на 2011-й отримала дотацій 27% від 31,2 млд. грн. = 8,424 млд. грн.

- тобто дотація склала усього 6,53% од ВВП і всі звинувачення є необґрунтованими.

Далі мій коментар. По-перше, хоч я і не економіст, я розумію, що ВВП і фактичні відрахування в бюджет – зовсім різні речі. Даних по відрахуванням за 2011 рік я, на жаль, не знайшов. По-друге, якщо усе ж забути про вищеназвану оказію і порахувати цей міфічний процент для усіх регіонів на перших місцях будуть… коротше, дивіться табличку (дані по ВВП із статистичного щорічника України за 2011 рік):



Насправді вугільна промисловість Донбасу давно є збитковою. Модернізація потребує багато грошей і вилізе боком великим скороченням робочих місць. Поглянемо на російський Донбас – туди не виділялись дотації, і тому зараз – це вимираючі невеликі містечка, населення яких активно звалює в Ростов-на-Дону чи Таганрог.

В Україні ситуація інша. По-перше, треба тримати робочі місця для основного лохотрату. Якість роботи і життя у них невисока, вони поступово вимирають, але тримають кулаки за улюблену партію із завидним фанатизмом. Як розумієте, простим смертним для щастя багато не кинуть, тож основна маса осяде по кишеням їх рабовласників. Отак, насправді, вся Україна із року в рік годує Донбас, тримаючи на плаву його нерентабельні шахти.

Мені реально шкода тих шахтарів, які ризикують життям і убивають здоров’я на небезпечній і насправді малооплачуваній роботі. Але не можна і не захопитись по-справжньому геніальним менеджментом Ахметова. Чого вартий хоча б стадіон, збудований по суті за гроші, зароблені тими самими шахтарями, а тепер вони ще й ходять туди витрачати рештки зароблених грошей, що дійшли до їх рук.

Зате у них є залізобетонна відмазка – ну ЦІ ж хоч щось роблять! Гідне виправдання сучасних рабів, як не крути.

Просто стало цікаво...

  • 14.01.13, 19:59
...як народ ставиться до музики, такої, наприклад, як тут. Опитування нижче. Пояснення до вибраного пункту опитування дуже вітається. При цьому бажано ознайомитись з матеріалом хоч частково. Людям зі слабкими нервами можна не ознайомлюватисьlol

17%, 1 голос

33%, 2 голоси

50%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Атеїзм і світле майбутнє

  • 08.01.13, 19:18

Як це у нас останнім часом водиться, під велике релігійне свято повиповзали із своїх щілин антирелігійники і атеїсти. Окрім банальних і потертих образ, які ми опустимо з причини відсутності у них хоч крихти здорового глузду, звучали вкотре заклики зречення релігії (в основному християнської; язичників мало, тому тролити їх нецікаво, а мусульман, мабуть, страшнувато): тоді одразу ж і світ стане кращим, і люди добрішими та вільнішими, свобода, рівність, наука… Десь я це вже чув.


І чую й далі. Доморощені аналітики з усіх сил чіпляються за залежність коефіцієнта IQ і релігійності. Дядько з томною пикою у саморобній передачі розказує, як переймати досвід провідних європейських держав у знищенні християнської спадщини.


Насправді, ніякого світлого майбутнього із зникненням християнства не прийде. Прийдуть хіба що мусульмани, які заграбастають усе під себе, і атеїсти можуть марно радіти, що в Данії в одному з міст заборонили різдвяну ялинку. Бо вони – такі ж самі «невірні», які рано чи пізно підлягають знищенню. Далі я привожу приклади з тої самої атеїстичної і прогресивної Європи, на яку нас так хочуть порівняти.


Навіть у Швеції, яку традиційно вважають найбільш атеїстичною (45-85% жителів, тут і далі – дані американського коледжу Пітцер) нині живе уже 450 тис. мусульман (5% населення), в Данії (43-80% атеїстів) – 160 тис. або 3%, Норвегії (31-72%) – 150 тис. або 3%. Активно будуються мечеті, створюються общини, видається література і т. д. Цифри поки що невеликі, але, по-перше, мавпи все ж бояться північного холоду, крім того, навіть цих гіперактивних купок вистачило, щоб улаштувати погроми після карикатур на Мухаммеда або заборонити вищеназвану ялинку.


В Голландії (42-48%) ісламістська фракція всерйоз претендує на місце в парламенті. Один з депутатів пропонує заборонити собак в Гаазі. Кількість мусульман в Амстердамі практично зрівнялася з кількістю християн.


До речі, у всіх чотирьох вищеназваних країнах легалізовані одностатеві відносини. Мабуть, побічний ефект високого IQ.


Франція (43-54%) – можна і без коментарів. Найбільша у Європі община, на кілька мільйонів, Париж і Марсель давно перетворились на африканські селища. Погроми, учинені здичавілими мавпами, паради на захист хіджабу і т. д.


Німеччина (31%). Дуже яскравий приклад – тут.


В Англії атеїстів поки тільки 15%, зате вони активно рекламуються і просувають ідеї світської держави. В той же час у Лондоні є зони, де діє шаріат, церкви продаються під мечеті, а третина британських мусульман (це півляма біомаси як мінімум) вважає убивство в ім’я релігії виправданим.


Натомість, релігійні держави поки що тримаються. В Ірландії перестали видавати автоматичне громадянство народженим у країні, щоб захиститись від виплодків біженців і подібних їм елементів. Місцеві мусульмани активно просувають ідеї миролюбства, щоб не наштовхуватись зайвий раз на опір місцевого населення. В Португалії діють аж чотири мечеті, і заспіви імама не чутно на навколишніх вулицях. В приблизно однакових за рівнем життя католицькій Польщі і атеїстичній Чехії ісламське населення чомусь більше зростає саме в Чехії.


І, власне кажучи, чому атеїсти, навіть якщо позбудуться християн, програють мусульманам. Майже кожна релігія переживає одні і ті ж етапи. Іслам зараз переживає «середньовіччя» - агресивний період, характерний фанатизмом, убивствами на релігійній основі і крайньою нетерпимістю до всього ворожого.


Атеїзм – також релігія, тільки молода. Його носії мають усі потрібні для цього риси – віра у недоведене і фантастичне (самозародження життя), яке виправдовується тим, що люди ніби як зрозуміють усе пізніше (або друге пришестя настане, ну а шо); кошерні книги (твори Ніцше, «Походження видів»…); нетерпимість до інших релігій і фанатизм окремих індивидів.


Можливо, з часом атеїзм також еволюціонує до свого середньовіччя, і фанатики в ім’я науки зриватимуть хрестики з перехожих, підриватимуть мечеті і статуї Будди… Але швидше за все, до цього не дійде.


Бо вони програють першу ж свою війну. Як узагалі люди настільки тупо розлучаються з життям у збройних протистояннях? Вони ж бо вірять у потойбічний рай, Бога, Аллаха, та хоча б у Сталіна і партію. На що тут сподіватись атеїстам, сказати важко. Деякі бачать продовження себе у дітях, ті захищатимуть дітей. Хоча значна їх частина не має ні дітей, ні узагалі нічого, за що варто боротись, окрім свого жалюгідного життя. Отак і розбіжиться їхня сциклива армія при найменшій загрозі по куткам, де їх нескладно буде дістати і вирізати. Зате на словах вони – неабиякі хоробрі борці проти релігії.


До речі, усіх з Різдвом.


Бюрократичний рай по-українськи

  • 27.12.12, 21:44

Так склалося, що свого часу я близько двох років працював із дому у Інтернеті, тоді ж зареєструвався у податковій як фізична особа - підприємець (улюблена податкова рано чи пізно зацікавиться, звідки мені на рахунок капають гроші, плюс для заспокоєння рідних, які досі вірять, що я доживу до пенсії і вона мені реально допоможе).

На початку нинішнього року я отримав нормальну роботу у другому місті, а свою діяльність «призупинив» (у нашій ідіотській державі повне закриття зазвичай обертається кількамісячною тяганиною з судами і великими грошовими витратами). Відтоді я не був у своїй рідній улюбленій податковій, хіба що відправляючи їм по електронці звіти з указаними нульовими прибутками.

Це передісторія. Історія ж почалась іще раніше, у 2010 році, коли комусь геніальному осінило голову переробити усі коди економічної діяльності (КВЕДи) (самі види діяльності майже не змінились, хіба що розстановка слів). З початку цього року усіх підприємців зобов’язали до його кінця змінити ці коди у реєстраційній палаті, інакше податкова не прийматиме звіти. Як у нас водиться, всі кинулись здавати документи в останній місяць. Тоді ж я узнав про цю приємну новину, знаходячись у Сімферополі і не маючи змоги виїхати до Кривого Рогу до кінця року.

У палаті по телефону мені сказали, що вислати документи можна рекомендаційним листом, одна тільки дрібничка – мої підписи на них мають бути завірені нотаріусом. І ось тут почалось найцікавіше.

Усім відомо, що нотаріусів у нас розплодилось як гівна, але толку від того нітрохи не побільшало. Я обдзвонив штук 20 бісових нотаріальних контор, перш ніж знайшов дядька, який згодився завірити листочки. Одні категорично заявляли, що не завіряють таких паперів в принципі, інші вимагали довідку з податкової (що я досі ФОП), виписану в той же день. Ну да, я якраз повинен вислати листа, бо не можу потрапити до Кривого Рогу, і для цього маю узяти в Кривому Розі довідку. Краса.

Листа я усе ж відправив. Але для мене, як для людини далекої від юридичних справ, залишається великою загадкою, за якими ж принципами працюють наші нотаріуси – здається, закони одні і ті ж, а трактування таке різне.

І по-друге, я так і не знаю досі напевно, чи потрібно таки змінювати діяльність, якщо я по факту її не проводжу. Довідкова податкової набрала води в рот, а інтернетні спеціалісти пишуть як одне, так і протилежне.

…На мою вимогу пояснити, чому у мене вимагають завірення документу, який начебто не завіряється, одна нотаріуска так і відповіла: «Скажіть спасибі дебільному електорату Януковича» (c). Користуючись нагодою, вкотре зроблю це. Спасибі вам, ну а шо.

Що в імені твоєму?..

  • 16.12.12, 19:59

У часи недовгого і безглуздого президентства Віктора Ющенка у Кривому Розі на вулиці Лермонтова з’явився невеличкий пам’ятник жертвам голодомору. Що б там не говорили, а я вважаю, що такі пам’ятники потрібні, тим більше, він досить компактний (не таке одоробло, як у Києві біля Лаври, і коштував напевно ж поменше).

Але все одно щось у Кривому Розі з пам’яттю жертв голодомору не так. Чогось не вистачає, точніше навпаки, щось є зайве. У якихось чотирьох кілометрах на схід від пам’ятника ідуть дві паралельні вулиці, одна з яких носить ім’я Косіора, друга – Постишева.

Коли хто забув або не знає, саме ці двоє чи не найбільше відзначились у 32-33 роках в Україні. Косіор підтримував перманентне підвищення планів хлібоздачі, а після того як вони не були виконані, звелів вилучити колгоспні фонди, ним же створені, що і стало однією із причин голодомору. Згорнув українізацію, зате розпочав кампанію нищення української інтелігенції.

Постишев мав досвід «хлібозаготівлі» ще на Поволжі, після чого перекинувся на Київщину і Харківщину, певний час був фактично старшим над Косіором, заборонив допомогу селам, що потерпали від неврожаю, проводив по-совдепівськи кошерну класову боротьбу: розкуркулення, заслання, арешти.

Йому належать слова «Заборонити взагалі харчування за рахунок проддопомоги працездатних колгоспників або одноосібників, хоч і нужденних…», а хронологічно пізніше, у 33-му він же вибив у Сталіна насіннєву позику для України. Виходячи з цього, я не думаю, що він насправді переймався геноцидом українців чи селянства – просто настільки фанатично ставився до виконання норм хлібозаготівлі для улюбленої партії, що якісь там тисячі померлих од голоду не мали ніякого значення.

До вулиці Косіора з півночі примикає вулиця Землячки. Така тепла для українського вуха назва дана в честь ніякої нам не землячки, а такої собі Розалії Залкінд. Ця параноїчка на пару з угорцем Белою Куном засвітилась у Криму, де під час найтупішої революції в історії людства старанно винищувала класових ворогів. Доведена кількість жертв, що полягли з подачі цієї парочки – 20 тисяч, теоретично можлива – 120. Ну, у нас досі є люди, що не вірять в голодомор, то хай уже буде 20. Іменем Бела Куна також названі вулиці у кількох містах. Особливо є доречною така вулиця у Сімферополі – мабуть, то від удячних нащадків репресованих.

До речі, навіть якщо у вас запущена стадія комунізму головного мозку, у ті часи ви б усе одно за нічого робити ризикували потрапити під «скорочення» за щонайменші прогріхи чи розбіжності із поглядами партії. Комуняки зразка 20-30-х років минулого століття – до дибільного казкові параноїки. Зрештою, ті ж самі Кун, Косіор і Постишев закінчили так само, як і їхні жертви.

А ще у Центрально-Міському районі Кривого Рогу є вулиця Лациса (випиляв 10 штук людей у Києві), Якова Свердлова (без коментарів), а ще… Це лише кілька імен у межах одного міста. Скільки таких вулиць, названих в честь «героїв» того часу, не злічити.

Я не прихильник негайних перейменувань вулиць іменами Бандери, Шухевича і т.д., тим більше, до більшості міст південно-східної України вони мають таке ж відношення, як курс австралійського долара до виверження вулкану Ейяфьядлайокюдль. Проте у кожному місці є свої незаслужено забуті особистості, наприклад, для Кривого Рогу – Калнишевський, Колачевський, Галковський, Харін, Глазовий.

Хтось скаже, що зараз існують куди більш важливі проблеми, ніж назви вулиць, от коли заживемо добре, тоді й можна буде подумати. Я категорично з цим не згоден. Ми ні при яких умовах не заживемо добре, доки вшановуємо своїх катів. Нам цього просто не дозволить наша рабська, байдужа, відсутня (потрібне підкреслити) свідомість. Не дозволить Бог. Не дозволять душі невинно замордованих пращурів, імен яких ми не знаємо. Хоча досі носимось із іменами їхніх убивць.

Зневіра

  • 11.12.12, 20:53

У якийсь момент я справді повірив, що знайшов її.

Ні, вона була явно не найгарнішою дівчиною, яку я зустрічав, і, можливо, навіть не найрозумнішою. Але одна її риса дуже приваблювала – вона говорила те, що думала. Не ховала різкі слова за дипломатичними синонімами, не говорила натяками і не вигадувала неправдоподібних дурнуватих відмовок.

Напевно, насправді це – одна з найцінніших рис, які можуть бути у дівчині – не ламати голову чоловікам, а говорити, як є. Якщо ви, дами, раптом не знаєте, більшість із нас не уміють читати думки і екстрасенсорними здібностями не наділені.

В той же час зовсім невипадково в народі ходить думка, що жіноче «ні» означає «так» і навпаки. Ви в космічних масштабах засираєте блоги і соціальні мережі пафосними текстами про ідеальних чоловіків і ідеальні відносини (в принципі, деякі дебіли чоловічої статі роблять зворотне, але людство вцілому настільки тупе, що це аж ніяк не дивно), а в той же час у реальності говорите і дієте так, що будь-яка логіка йде лісом. Нафіг? Вас же неможливо зрозуміти. А той, хто не розуміє, не зможе зробити щасливим.

Я б багато віддав, аби знати, що у цьому світі є хоч одна споріднена душа. Просто вірити, що вона існує, бо вірити усе важче. І явно не цього разу, бо вона зникла. Так само неочікувано, як і з’явилася, заодно поставивши себе у ряд з усіма іншими – незрозумілими і одноманітними.

Не хочеш спілкування? Скажи «ІДИ НАХ*Й». Відправ СМС. Напиши на асфальті під вікном.

Тільки не мовчи. Я не умію читати думки.