1. Люди моногамні.

2. Бог є.

3. Люди – не нащадки мавп. Хіба що ті, хто в це вірить.

4. Дружби не існує. Є тільки взаємовигідне співіснування.

5. Любов, як не дивно, існує.

6. Чим менше людей навколо, тим краще.

7. Жінки мають проявляти більше ініціативи у стосунках. Принаймні, не бути німими безхребетними речами.

8. Для підтримання стосунків з будь-ким достатньо однієї розмови на тиждень. Телефонної. П’ятихвилинної.

9. Тварини благородніші і більш чистоплотні, ніж люди. А часто ще й розумніші.

10. Усі, хто живе в Україні і має проблеми з українською мовою, – невиліковні дебіли.

11. Усі, хто слухає реп, особливо російський, – невиліковні дебіли.

12. Усі, хто волочиться від СРСР, Сталіна, комунізму і т. п. – невиліковні дебіли.

13. Майже усі навколо – невиліковні дебіли.

14. Пірсинг і вищипані брови – це огидно.

15. Курці – слабаки. І паління – це також огидно.

16. Гомосексуалізм – тяжке психічне захворювання, носіїв якого треба ізолювати подалі від суспільства. Разом із їхніми захисниками.

17. Боротьба проти расизму гірша за сам расизм.

18. Аніме – незрозуміла туфта. Як і майже всі прояви всіх східних культур.

19. Будь-які субкультури, політичні спілки, клуби захисту бездомних тваринок і т. п., усі об’єднання за інтересами – лайно.

20. Усе перелічене вище оскарженню не підлягає. Незважаючи на наявність такої фігні, як чиїсь особисті погляди. 

Список, найпевніше, буде поповнюватись.

На полі бою зійшлись два війська. Одне заходило з заходу, друге – зі сходу. Одне переважало кількістю, інше – величиною бійців. З одного краю неба насувались білі хмари, з іншого – темно-сірі. Білі відливались нетлінним божественним сяйвом, сірі – темно-синім та чорним мороком. Як водиться, білі хмари мали символізувати добро і спокій; натомість сірі сипонули блискавками і розрізали громом нерухоме загусле повітря.

Дві сили затнули все небо, не залишивши жодної вільної цятки; зависли над землею чорно-білим непід’ємним тягарем і далі стягували під себе вільний простір. Тільки вузька смужка на горизонті залишалась нейтрально-безколірною.

Першими вперіщили дощем сірі хмари – важкі краплі з градом реактивними снарядами падали на землю, толочили і м’яли траву, збивали плоди з дерев і рвали на шмаття лопушині листки. За ними те ж саме зробили і білі. І їхні краплі були такими ж холодними і пекучими – бо хоч і мали б вони напевно символізувати добро, та домагалися свого тими ж методами, що й зло.

Вони змагалися там угорі, а під ними стогнала земля, яка невільно стала ареною для цього побоїща. Зараз вона марно намагалася убрати у себе весь той нестримний водяний потік; і якби не шалене тупотіння зливи, можна було б прикласти до землі вухо і відчути її важкий хворобливий подих.

Та й не було кому цього зробити – усе живе вже встигло подалі сховатися від стихії. Залишилася лише пом’ята трава та недоруйнована бетонна стіна, вкрита масляними плямами. За відсутності живого й рухливого лишилось тільки нерухоме й нетлінне. Плями на стіні – одна нагадувала зайця, що боязко виглядав з трави, друга була антропоморфна, тільки з дуже вже потворним силуетом. Ніби пролопотіли крила пташки, та то була не вона – бо жодна пташка не може отак узяти і розчинитися в повітрі.

Зрештою, з-за суцільної стіни дощу проглянула тінь. Спершу вона тільки несміливо звелась під тяжінням падаючої води, трималась за боки і хиталась; нарешті віднайшла рівновагу і стала у повний зріст.

Тінь мала людське тіло і обличчя; тільки, на відміну від людей, була напівпрозора і синя. Тінь рухалась, як людина, і мала осмислений погляд – очі її були великі, розумні і лукаві; якби начепити такі якійсь реальній дівчині, вони зробили б велику послугу її красі – а так вимушені були сидіти в прозорій голові своєї власниці, і навіть не мали змоги побачити своє чудесне відображення у дзеркалі.

Тінь хотіла щось сказати – вона навіть глибоко вдихнула повітря. Але змовчала, і те повітря вийшло через прозору спину і розчинилося в дощі – мабуть, тому що б її все одно ніхто не почув. Тінь не мала голосу. Точніше мала, але його ніхто не знав. Його можна було почути лише уві сні, проте оскільки був той голос незнаний, підсвідомість підставляла чийсь чужий, десь випадково надбаний, а нині закинутий на задвірках пам’яті. Тінь не знала, що може комусь снитись. А якби й знала, то не повірила б.

Дощ нещадно шарпав її згори, дряпав плечі, куйовдив довге синє волосся, та вона все не здавалась, стояла рівно і впевнено. Тоді ще дужче пускали зливу сірі хмари, які символізували зло. Дужче поливали хмари і білі – хоча й хотіли вони чинити добро, але нічого іншого просто не вміли. Тоді її осмислений погляд робився сумним і стомленим. Розумні очі втрачали свою лукавість і старіли – за секунду – на тисячі, мільйони років безперервних страждань. Напевно, у той момент її хотілось найбільше підтримати, хоча б підвести до стіни, щоб підпертись; бо стояла вона геть одна у голому чистому полі, і от-от мала б упасти.

Нарешті тінь стала розчинятись – як покривається смужками-поміхами і зникає телевізійна картинка. І якби хтось таки побачив її там, варто було б йому лише неуважно раз кліпнути очима, як від неї не залишилось і сліду – тільки пустош і стіна дощу.

А напевно було б добре, якби вона залишилась. Не ось ці хмари, не стіна, і не плями на ній. Он друга пляма, схожа на потворну людську постать, стежить за всім навколо. І її по-своєму шкода – бо не винна вона, що така брудна і потворна, і не має осмисленого лукавого погляду. Вона теж хоче устояти під дощем і якогось свого добра; але якщо дати її волю, вона тільки заллє усе навколо тягучим чорним маслом. Проте пляма не зрушить зі свого двовимірного світу. Хіба що вросте низом в землю, і слухатиме її нерівне дихання.

Зрештою, земля здається, дихання зривається. Останній важкий видих – всередині виникає порожнеча, і все ззовні летить туди, паралізоване власним тяжінням. Уходить вниз стара самотня дорога, розсипається на уламки, здавалось, вічна стіна. Дерева падають одне до одного, намагаючись обійнятись, але розминаються. Їхнє листя миттєво всихає і тліє, чорніють гілки, ніби то вогняна злива пронеслась навколо, а не водяна.

Усе. Битва скінчилась, хоча остаточного переможця не виявлено. Поле бою – глибока яма, усіяна загиблими градинами. Скоро вони розтануть і випаруються – і ніхто не розкаже про їхні, напевно, героїчні подвиги. Білі і сірі хмари розступаються в боки – але тільки для того, щоб незабаром знову повернусь до вічної, і, як вони думають, потрібної боротьби добра і зла.

Пам’ятаєте, в США є віднедавна такий закон, що в дитячий метриці немає більше понять «мама» й «тато»? (тому що замість мами й тата можуть бути безстатеві істоти, ага) Так от, виявляється, це ще квіточки.

В одному із штатів, назву якого рекламувати зайвий раз не хочеться, вийшов новий закон, згідно з яким до шкільної програми введений курс… історичних досягнень геїв. От я не знаю, коли і при яких обставинах геї кров’ю, потом і розірваними дупами вписували свої імена в історію. Ну нічого, прогресивні американці нас просвітять.

Крім того, цим же законом забороняються до вжитку у школах слова «танці» (сексуальний підтекст!), «День Народження» (зачіпає релігійні, бл*, почуття свідків Ієгови!), «бідність», «багатство» і ще цілий ряд інших.

Демократія, як виявляється, – це справжнісінький тоталітаризм, який диктується неповноцінними і неадекватними меншинами.

Дітей дійсно шкода. Їм не залишають вибору, прирікаючи стати після такої освіти тупими і із скаліченою системою цінностей. Та що там у них, он в Росії РПЦ дала схвальну згоду замінити попа на купця у казці Пушкіна…

Але американці – попереду всієї планети. Пам’ятаєте казку про трьох поросят? Забудьте! А то ще образите ненароком своїми знаннями недосформовану психіку мусульманських діточок. Вітаєте знайомих з Новим Роком? Ієговнюки всього світу в шоці від вашого нахабного ідолопоклонництва!

Мені одному здається, що єдине, на що згодяться ідеологи нинішньої західної цивілізації, – це біопаливо?

Друге купе від провідника. Здається, непогано. Сусідів ще немає, ні в купе, ні на протилежній боковушці. Можна спокійно розстелитись і вмоститись якнайзручніше, що я і роблю.

Якийсь до болю знайомий голос. Чи мені це тільки здалося?

Під ковдрою зразу стає тепло. Шкода, що полички пороблені для ліліпутів, і треба всю ніч тримати ноги зігнутими, аби об них не спіткались сонні мухи, які бродитимуть вночі. Під ковдрою дуже добре. Не порушить цієї гармонії і перший сусід по купе, що зараз сопе і вмощується на верхню поличку наді мною. Аби тільки потім не хропів.

Поїзд рухається, і все зразу ж стає не таким райдужним. Вмикається світло, вмикається радіо над вікном, з самого вікна дує холодом. Дужий безперервний протяг, який до ранку видує всі мої мізки. Марно намагаюсь затулити вікно курткою, зрештою намацую під підвіконням справжнісінький лід. Таки марно. Повертаюсь головою до проходу, ще дужче згинаю ноги.

Знову цей голос. Жінка в першому купе має голос моєї мами. Розмовляє з кимось по телефону; навіть слова промовляє з такою ж таки інтонацією. Голос вривається в мозок і жменями починає вивертати з нього минуле. Спогади тягнуться безперервною стрічкою, як кишки, а він їх ривками тягне далі і далі. Цікаво, а зовні вона теж схожа на маму?

Спати! Завтра на нас чекає великий безглуздий день.

Спати не виходить. Заважає світло і попсові пісні на радіо. Встаю, марно кручу туди-сюди давно зламану ручку, яка може зробити тільки голосніше. Сусід згори індиферентно втупився поглядом в стелю. Зрештою, повертаюсь на своє місце і заспокоююсь.

Провалля перше. Я не бачу нічого, не чую і не відчуваю. Мене просто не існує. Немає душі, вмерла свідомість. Є тільки зігнуте нерухоме тіло на вагонній поличці.

Моє неіснування грубо переривають. Уже згасло світло і замовкло радіо. Перша велика зупинка, тупотіння, сновигають незграбні тіні з величезними сумками. З’являються сусіди по боковушці. Не відкриваючи очей, я чую голоси, і розумію, що справи кепські. Два басисті мужики, до того ж друзі. Їм є про що потеревенити довгими ночами. Власне, вони це й роблять відтоді як з’явились у дверях. Поїзд рушає, я все ж відкриваю очі. У вікні пропливає світло-бірюзовий верх вокзалу. Завжди тут з’являються гамірні сусіди. Треба якось узнати, що це за місто, і всім розповідати, яке тут живе бидло.

Провідник збирає квитки. Зав’язується розмова з мужиками, виявляється вони тут були у родичів, а так теж провідники. На потязі Массква – якесь там село.

Москалі.

Двом друзям завжди є про що поговорити, а трьом провідникам – тим більше. Зате у мене хороше місце, друге купе. У одного з чолов’яг з’являється чай. Краще б уже протипіхотна граната. Я знаю, що це чай, бо він розмішує в ньому цукор. Розмішує так, ніби хоче бісовою ложечкою стерти бісовий стаканчик в порохно, а потім сьорбає так, що пасажирів в тому кінці вагону трусить на поличках.

Зрештою я сідаю. Переводжу погляд з вікна на чоловіків, з чоловіків на вікно. Дивлюсь на них як можна виразніше. Так щоб у моєму знавіснілому погляді можна було побачити, як я роблю їх ляльки вуду і вириваю їм голосові зв’язки. На жаль, вони цього не бачать, тому відвертаюсь до вікна. Там темно, мете сніг, справжня завірюха, за якою ледь проглядають чорні неживі стовбури дерев. Я дивлюсь на цю щиру та справжню зиму і не помічаю її. Для мене чомусь ще не закінчилась осінь, в голові лунають осінні пісні, а за вікном – листопад, мжичка і запах тліючого бур’яну. Сніг – це тільки ілюзія. Ми проїжджаємо повз водойму, про це свідчить хмара молочного туману над ним, туману непроникного для погляду – такого, в якому могло б цілком жити щось із фільмів жахів.

Над туманом кружляють ворони. Чи мені це тільки здалося?

Знову рівнина і чорні стовбури. Могли б вибрати цікавіший маршрут. І їздити вдень. І брати додаткову плату за вид з вікна.

Спати! Завтра на нас чекає чергове безлике сьогодні.

Провалля друге. Я зовсім маленький, на горищі батьківської хати. Хоча напевно не такий же й маленький, бо мене боялись пускати на це горище, доки не підросту. Під дальньою стіною напхано сіно, зліва лежать дошки, справа – величезні старовинні скрині з мотлохом. Все вкрито товстим шаром пилюки. Десь шарудять миші. Я нявкаю по-котячому, миші лякаються і стихають.

Десь тут, саме піді мною, має бути замурована кімната. Замуровані всі вікна і двері до неї, і сліду від них не лишилось. А ось тут, на горищі, я відчуваю в монолітній бетонній підлозі щось чужорідне. Так і є, під шаром пилюки схована дерев’яна ляда. І чому я її раніше не помічав? Зриваю ляду. Під нею вікно. Звичайнісіньке вікно, тільки у стелі. Витираю пальцями павутиння з шибок і намагаюсь зазирнути всередину забороненої кімнати. Побачене мене шокує.

Жодних меблів чи інших слідів цивілізації. Голі бетонні стіни і підлога. А на підлозі лежить небіжчик – притиснений до стіни і з зігнутими колінами. Він безперечно небіжчик, бо голова його лежить трошки окремо, хоча крові ніде немає. Він вдягнений в червоно-синю куртку і чорні штани, на голові – чорна шапка. Я намагаюсь розгледіти обличчя.

Чергова велика зупинка. Ми вже від’їжджаємо. Я розплющую очі і тихо прозріваю. Все моє купе заставлене торбами, одна безперервна смуга клітчатих торб. Ні, це страшніше, ніж кошмарний сон. Під протилежною стіною сидить над цим своїм багатством чорна баба і хропе. Вона що, янтарну кімнату перевозить в цих сумках? Намагаюсь прикинути, як ця мурашка переносить стільки вантажу; у найглухішому кутку намацую свої чоботи і зрештою заспокоююсь.

Провалля третє. На горищі вже немає сіна, зате є картини. Вони лежать на одній із старовинних скринь долілиць. Я беру першу картину. Вона вся виконана чорною і болотно-зеленою фарбою. На чорному нічному тлі стоїть згорблена потвора з чиїхось хворих фантазій. Потвора має великі чорні очі і болотно-зелений ковпак. Я вішаю її на стіну. Повертаюсь за другою картиною, а за мною зі спини стежать чорні пусті очі.

Потвора на другій картині така ж сама, тільки синя. На третій – червона. Я вішаю їх вряд, витираю рукою пилюку з їхніх горбів і облич. Потвори задоволені, їхні чорні очі дивляться схвально.

Четверта картина. На ній намалювало поле з річкою, з млинами і копицями на горизонті. Вдалині стоїть ледь розбірлива біла постать. На першій стіні вже немає місця, і я несу картину в протилежний бік, вішаю на стіну, обертаюсь, дивлюсь здалеку на потвор. Потвори налякані, їм страшно. Повертаюсь знову до картини, постать уже перейшла річку, і її можна ближче розгледіти. Зрештою на мене дивиться її обличчя в повну величину, вона простягає руки, фарба осипається, і ось вона вже стоїть переді мною – вся у білому, з розпатланим рудим волоссям. Тягне до мене руки і, посміхаючись, запрошує увійти в картину і заклякнути там навіки десь між млинами і копицями.

Ґвалт в купе. Чорна баба, як виявилось, не мала квитка – її просто і напевно не безкорисно приютив провідник. А тут з’явилась друга баба, якась фіолетова, і з голосними претензіями на своє законне місце. Зараз вона щось монотонно бубоніла, стоячи спиною до мене, жестикулювала і зачіпала за обличчя сподом куртки. Її непрохана сусідка в цей час тягала кудись свої торби і теж бубоніла. Не знаю що – мозок навідріз відмовлявся чути окремі слова.

Через якусь хвилину фіолетова баба мирно хропіла на своєму місці, а чорна скромно сиділа в неї в ногах. І куди вона тільки поділа своє об’ємне багатство? Коліна зовсім затекли у зігнутому стані, та нічого не поробиш.

Провалля четверте. Я вже дорослий, бо змушений згинатись під низькою горищною стелею. Я вже знаю, куди іти. Геть вбік стару скриню і дерев’яну ляду. 

Мабуть, вже пройшло чимало часу. Мрець втратив свою первісну подобу – тепер це був лише скелет в червоно-синій куртці. Зовсім поруч лежав і череп у чорній шапці з відсутньою нижньою щелепою – була його паща велика і бездонна, ніби хотів усе навколо зжерти, і не лишилось жодних шансів пізнати, чиє то було обличчя.

Шибки у вікні були всі до одної вибиті, і крізь них падав сніг. Сніг падав просто з похилої стелі горища, опускався на голу бетонну підлогу та червоно-синю куртку і танув там, ніби в ній ще було щось живе і тепле. Відломлювались і падали вниз уламки скла з шибок. І бачив я в цьому безкінечному падінні час, що минає, і бачив, що спізнився. Ба, навіть цей сніг мав би нагадати, що вже давно зима, і давно треба закінчити жити в осені.

Провідник мав напрочуд гучний голос, яким швидко розбудив увесь вагон. Нічна мана спала з мене і розтанула в ранковому світлі. Починався черговий день, якому буде суджено безслідно розчинитись у сотнях собі подібних.

Провідники потягу Массква – якесь там село, що теревенили півночі, зараз були явно ошалілі і недієздатні.

- Ну що москалики, де ваша бадьорість, де ваша енергія!? – не витримав я. Вони тільки сонно кліпали очима і намагались зрозуміти, де знаходяться, і що відбувається.

А ось і вокзал. Сонні зустрічаючі і бадьорі таксисти, що вже виглядають хижими поглядами потенційних клієнтів. І серед цього натовпу – жінка в білому з рудим розпатланим волоссям. Вона дочекалась, доки поїзд уповільниться, щоб тільки зустрітись зі мною поглядами, після чого розчинилась за спинами зустрічаючих.

Чи мені це тільки здалося?

Остановись, мгновенье, ты прекрасно! (ц) Хтось

Чи задумувались ви колись над суттю словосполучення «неповторні спогади»? А конкретно над першим його словом – насправді сумним і гнітючим. Немає нічого хорошого в тому, що речі цікаві і яскраві вже не можна повторити. Звісно, якщо робити будь-що кожного дня, воно все одно скоро набридне. Але й коли стає отак, що певні події уже ніякими силами не відтвориш – це також погано; а от тільки так майже все в цьому житті і буває. Вони наростатимуть певний час важким пластом у пам’яті, та навіть дуже хороша пам’ять з часом загубить їх – обличчя розмиються, голоси стануть однаковими, деталі загубляться, а барви вицвітуть. І вже ніяк не згадати те, що колись було більше, ніж сенсом життя.

По суті у мене не було дитинства у класичному розумінні – перші роки життя я при підтримці своїх рідних проводив у лікарнях у боротьбі з різного роду хворобами, якимись дивними і незрозумілими – так що й досі складно напевно сказати, що ховалось чи ховається за узагальненими офіційними діагнозами. І ймовірно найперший мій усвідомлений спогад, який зберігся в пам’яті, з цим пов’язаний – було навколо все біле, білі стіни і білі люди, і був біль, дуже багато болю. Пізніше мені розказали, що то одного разу в лікарні я попав на укол до якоїсь незграбної медички, яка ніяк не могла попасти голкою у вену, тому тільки те й робила, що штрикала мене нею в обидві руки.

Тим не менш, я не скаржився на своє дитинство тоді, не робитиму цього і зараз. Адже те минуле, хоч би яким воно було темним, таки було безтурботним дитинством, і мало воно світле майбутнє.

Майже с самого початку були там кози. Хтось котів більше любить, хтось собак, а мені довелось вирости серед кіз – власне були вони тільки задля мене, щоб пив свіже молоко. Заглядаючи зараз у те минуле, я дуже вдячний йому, що протягом 14 років був поряд з тими благородними створіннями, і шкодую, що далеко не з самого початку ставився до них належно. Я ж поділяв їх тоді сам собі на добрих і злих, не знаючи, що вони всі є тільки добрі – не такі як люди. І всі, геть усі – неповторні яскраві особистості – не такі одноманітні і безколірні, як люди.

Відповідно до свого стану здоров’я я майже не гуляв на вулиці з однолітками – не стільки тому, що від найменшого протягу міг вкотре захворіти, швидше мені було нецікаво. Пізніше, щоб вирішити проблему мого відчуження, мене відправили через силу у дитсадок – важко в цьому когось винити, усі хотіли як краще. Тільки краще з суспільної точки зору. Скільки сотень разів з того часу я чув про те, що потрібно бути в коллєктівє… Їбуче радянське насліддя. Ви, люди, такі самовпевнені, що й уявити не можете, що комусь може бути добре і без вас. Взагалі без вас.

Моє неадекватне сприйняття людства проявилось спочатку в тому, що я виливав усю злість найчастіше на зовсім невинних людях, які хотіли мені добра; і хоча й вони самі напевно давно забули ті кривди, та й мене самого, я все дуже добре пам’ятаю. У мене дуже хороша пам’ять, і наслідки мого морального потворства вона старанно накопичує і зберігає.

А поза суспільством все було чудово. Був велетенський двір з городом і зарослим травою краєм, звідки влітку після сінокосів з дідом носили сіно в клуню. Була простора хата, тепла взимку і прохолодна в спекотні дні; спочатку я був в одній кімнаті з бабусею, а потім взагалі отримав власну. В наскрізній кімнаті, що колись була кухнею, стояв круглий столик з вазою, в якій завжди лежали льодяники, що не танули від тепла, тому їх можна було скрізь тягати з собою. Там було одне тільки вузьке віконце, а ще одне таке ж давно замурували, і про нього нагадували тільки сліди підвіконня ззовні. Тут же була і груба, що зігрівала в холодну пору, з часом розібрана і замінена на батареї. Та й батареї були нічим не гірші у практичному сенсі. Одна з них проходила просто уздовж мого ліжка, і можна було притулитись до неї ногами, читаючи щось цікавеньке, коли за вікном падав густий патлатий сніг.

Навесні з’являлись козенята, бігали по літній кухні, грались, стрибали на спину. Тоді я намагався вирватись із тісної квартири туди, хоча було ще вогко і холодно. Пізніше, з потеплінням, їх випускали надвір, а згодом дід починав виганяти всіх кіз на пасовисько – я ходив за ним, частіше виходив назустріч, бо знаходитись кілька годин у полі було нуднувато. З часом стало майже зовсім ніколи туди повертатись із-за школи, з’явилась бісова алергія на шерсть. Тоді я чхав і обливався сльозами, але все одно повертався на пасовисько чи в тісні сарайчики, про що анітрохи не шкодую.

Те все мало закінчитись. Я відчував, як все навколо повільно помирає, і не міг це зупинити. Тільки запам’ятати. Останні роки я вже свідомо тільки й робив те, що запам’ятовував. Тепер мене можуть гріти ті спогади – теплі літні вечори, густе пахуче повітря, чорні крони дерев на тлі зоряного неба, шалене тріскотіння цвіркунів.

Я крізь багато років пам’ятаю дім, який нині змінився до непізнання, на поріг якого я вже ніколи не ступлю. Я пам’ятаю де стояла чи лежала кожна річ, де росло кожне дерево чи кущ; пам’ятаю як відкривались і закривались замки від давно неіснуючих дверей. Пам’ятаю всі місця, куди можна було прийти і зустріти діда з козами, усі стежки, які давно заросли, і сліду від них немає, хоча я повертався і намагався самотужки їх протоптувати. Востаннє – всього півтора місяці назад, коли я всупереч здоровому глузду і з традиційною застудою йшов такою стежкою по коліна у снігу – бо був першим і напевно останнім, хто йшов нею в цю зиму. Псих.

І навіщо я тільки це пам’ятаю? Я ж ледь не успішна людина – з суспільної точки зору звісно. Я дію правильно з їх погляду і, може, навіть чогось досягну у житті. Тільки сам не розумію, навіщо. Все це робиться за інерцією, в той час як душа всередині мене давно постаріла на десятки років, і живе одними спогадами. Вони все одно колись відпустять мене – і я забуду те, що не маю права забувати, і залишусь без минулого та без теперішнього.

Однією з найтяжчих робіт у дитинстві для мене було полоття кукурудзи. Після сніданку ми виходили з бабусею на город за селищем і працювали на спеці безперервно по кілька годин. А в дні збору врожаїв бувало таке, що взагалі не знаходилось жодної вільної хвилинки за цілий день. Ось в ті дні я стомлювався по-справжньому. Але тоді я був таки щасливий. У мене не було ані грошей, ані вільного часу, який нині я витрачаю лише на власну деградацію, але тоді в мене був сенс життя.

Настає чергова весна. Козенята уже б мали підрости, стрибати по хаті, і їсти не манну кашу з молоком, а сіно. Скоро з’являться весняні запахи, зазирнуть всередину і вивернуть звідти тільки спогади. Бо ця весна за змістом уже нічим не відрізняється від літа, зими, осені – всі дні однаково сірі.

Іще з погляду на минуле важко бачити, як змінюються найдорожчі люди. Колись енергійні і ініціативні, вони втрачають силу і цікавість до життя, стають неуважними, сумують, марніють. Люди не робляться гіршими, ніж були колись – просто час сильніший, він ламає їх. І вони поступаються. Зрештою настає неймовірний день, коли вони стають пожовклими і холодними, тоді їх закопують в землю і залишають там на самоті – на всі майбутні дні, місяці і ери.

Це не можна зупинити.

Майже за все, що я маю чи мав, я маю завдячувати своїй бабусі. Усі залишки чогось доброго чи людського, що ще тліє в мені – то її безсонні ночі, нескінченна самопожертва і любов. Скільки б не залишалося мого життя, я не встигну їй віддячити. Я тільки бачу, як вона старіє і слабшає, як сивіє мама, і не можу це зупинити. І річ зовсім не в більш ніж трьохстах кілометрах, які нас тепер розділяють. Я просто не знаю, що робити.

А ви не повторюйте моїх помилок. Усі, в кого ще є бабусі, або просто ті, хто вас любить – цінуйте і бережіть їх. Ви й не усвідомите, як всі вони перетворяться на неповторні спогади.

Майже все своє життя Григорій працював з людьми. Робота його була кропітка і не завжди чиста – треба було не тільки вести облік усіх, хто надходив до нього і кого забирали, а ще й час від часу мити їх, голити або стригти. Зрештою, і прибирання приміщення також входило в його обов’язки. Він завжди робив свою роботу добре – без натхнення, ентузіазму чи фанатизму, просто виконував необхідний мінімум. Все одно жоден його клієнт уже не міг поскаржитись на нього або подякувати. Дякували тільки родичі, коли забирали тих клієнтів; найчастіше дякували матеріально, через що Григорій, будучи простим санітаром, зажив чимало грошей.

Хоча гроші йому не були особливо потрібні – хіба що на справляння основних життєвих потреб. Він був уже геть старий – за подряпаним паспортом мав більше 80 років. А якщо вірити сімейній легенді, за якою йому в дитинстві з якоюсь метою скинули пару рочків, коли при колективізації всім видавали нові документи, то ще старіший. Він чудово розумів, що за статистикою давно віджив своє, і діди в його віці в кращому випадку можуть самостійно виходити надвір; та й більшість його клієнтів були молодші і здоровіші на вигляд. Тим не менш, роботи своєї не покидав і про смерть, яка оточувала його з усіх боків, не думав. Тому не мав і секрету довголіття – просто відживав своє, не замислюючись про це, і не думав, що буде, коли раптом засне і не прокинеться, або впаде одного разу замертво просто на холодну підлогу свого царства, чим немало зекономить сил своїм колегам.

Морг займав підвальне приміщення поліклініки, яка розташовувалась в старезній, ще дореволюційній будівлі, і була тоді помешканням якогось поміщика. Як і водилось у багатьох випадках з поміщиками, одного разу його привели в цей же таки підвал і розстріляли разом з дружиною і двома маленькими дітьми, після чого з будинку зробили лікарню. Зараз, уже в наш час, зовні привабливий будинок став цікавий новітнім поміщикам, феодалам і рабовласникам. Уже кілька разів простягали вони свої пазурі до нього, та лікарня поки відбивалася.

В морзі було всього декілька індивідуальних морозильних камер, призначених для тіл після розтину, решта лежала просто уздовж стін на окремих носилках. Тут же знаходився стіл, за яким Григорій робив записи про своїх клієнтів, до основного приміщення примикала каптьорка з умивальником, унітазом і дзеркалом.

Містечко їхнє було невелике за розмірами, тому і трупів було не так багато. Виконавши свою основну програму, Григорій мав чимало вільного часу, який убивав переважно за читанням газети. Лаборанти згори заходили сюди неохоче і тільки за потребою. Частіше інших навідувався патологоанатом Кирило – у справі чи просто перекинутись парою слів. Кирило боявся привидів і всякий раз висловлював заздрощі своєму літньому колезі та його залізній витримці. Сам же Григорій не бачив у своїй роботі нічого особливого. Його не можна було назвати мізантропом – він не ненавидів людей і не відчував до них огиди; проте і жодних інших почуттів також не мав. Вечорами, перед закриттям, заходив у каптьорку і довго розглядав свої тонкі руки, спотворені давніми опіками, або дивився в дзеркало – відстежував, як глибокі зморшки тягнуться кривими стежками по лобі і далі до щік та підборіддя. Подумки розгладжував ці зморшки, доки вони повністю не зникали, і з дзеркала дивився на нього юнак – можливо, саме це й продовжувало йому життя. З білків очей зникало червонувате каламуття, і дивилися вони ясно і пронизливо, а пасма неслухняного сивого волосся ставали чорно-попелястими. Позаду нього зникала поржавіла стіна і вузький дверний проріз, в якому виднілися носилки з накритими полотнами тілами і виглядаючими нерухомими ногами.

Тоді думав він, що напевно добре, що за все своє життя так нікого і не любив – ніяких тобі клопотів і турбот. І було б таки добре, якби ніхто не любив у цьому житті його. А так ось це юне обличчя, яке дивилося докірливо із дзеркала, нагадувало йому про, напевно, найяскравішу подію його життя.

Добігали до кінця тридцяті роки, коли Григорій закінчив восьмирічку. Тим літом він працював у колгоспі на прибиранні врожаю, як і більшість його однолітків. Вже тоді він не мав жодної потреби спілкуватися з ними – жив собі одинаком, перекидаючись кількома словами по необхідності; за межами ж колгоспу їм усім не було до нього діла, як і йому до них. Проте у тій байдужій братії знайшлась така собі Олена, яка на нього запала.

Ні тоді, ні після Григорій так і не міг зрозуміти, чому. Для нього взагалі було одкровенням, що хтось може його полюбити – не надто привабливого зовні, мовчазного і грубуватого. Тим більше – струнка темноволоса красуня. Звідкись народилось тоді в її серці це чудне і непереборне кохання, від якого вона, здавалось, тільки дужче та яскравіше розквітла. Григорій же не зважав особливо на ту красу, натомість помічав тільки велику родимку на щоці, яка потворила дівчину в його очах, і чув шепелявість у голосі, яка його дратувала. Звісно, не помічав він і не міг помітити усіх тонких знаків уваги, які Олена застосовувала до нього – лукаво посміхалася з півоберту, весело торохтіла, мимоволі брала за руку або пускала бісики очима.

Літо підходило до завершення, а результату від цих залицянь не було жодного. Через те дівчина квапилась і ще дужче діставалась до нього. Уже всі інші колгоспники бачили її приязнь, хлопці відпускали кпини в адресу дивної парочки. Зрештою, Григорій не витримав і скривдив її як останній покидьок.

Стоячи перед дзеркалом, він напружив пам’ять, щоб згадати як саме. Може, навіть ударив. Та ні, просто схопив за волосся і відкинув у бік, у всіх на очах. Якусь мить вона лежала на землі – розпатлана і знищена, розгублено кліпаючи своїми величезними чорними очима. Він думав, що вона зараз заплаче і втече, та все було не так. Олена неспішно піднялася і зробила крок до нього, так що він аж позадкував – розгублення в її очах змінилося лютою ненавистю, і той чорний вогонь, здавалося, міг спепелили. Після того вона відступила вбік і пішла геть – неспішно і з почуттям гідності.

Від того випадку молодь ще більше відвернулася від Григорія, а з Оленою вони вже не розмовляли, та й, здається, взагалі не перетиналися. З осені вона направилась вчитись кудись у обласний центр, бо розумна була і перспективна. Відтоді він не бачив її і не чув. Уже після того як відвоював, по інерції дійшовши десь аж до заходу Чехії, час від часу почав відчувати щось таке погане – зачатки почуттів, що ще тліли в його пустій душі, вимагали вибачень. Він напевно і вибачився б, та по війні не залишилось жодних слідів, за якими міг би знайти її. Від того і згадував про свою провину все рідше. Та й напевно, думав він, Олена все ж устигла отримати добру освіту, і зараз десь собі працювала, виховуючи діточок та готуючи борщі чоловікові. А його забула.

Сам же Григорій після того літа вивчився на медика. Не тому що так хотів, просто медучилище було найближче до дому. За ці десятки років він міг би вислужитись напевно до головного лікаря, проте не мав на те жодної мотивації. А збагнувши, що мертві набагато менше шкодять за живих, осів у цьому підземеллі.

Через те що в морзі увесь час підтримувалась необхідна температура, носив старі товсті штани і хтозна якого віку засалений ватний кожух під халатом. Від нього смерділо, та цей сморід тільки перебивав чужі неприємні запахи, особливо коли привозили бомжів. Він так і не знімав цей кожух, навіть коли виходив на вулицю, навіть улітку. Тоді йшов протоптаною в траві стежкою до свого дому; навколо люди обливались потом і задихались від розпеченого вологого повітря, а він ішов і не відчував того жару – сонце не могло прогріти старі кістки чи розтопити закам’яніле серце. Мимоволі поглядав він на випадкових перехожих, та бачив у них тільки своїх майбутніх клієнтів. Хоча цей і он той ще побігають. А ось цей, з погаслим розгубленим поглядом і непевним кроком, мабуть, скоро завітає.

Минали роки, а Григорій все возився з мерцями – перекладав їх, мив, зашивав після розтинів, жодного разу не поранившись голкою – міг би тоді підхопити якийсь важкий недуг. Траплялися йому тут молоді й старі, красиві й потворні, чоловіки й жінки, і навіть немовлята – тільки тут вони були вже всі однакові перед ним і рівні. Найчастіше сюди доставляли померлих у самій лікарні, рідше траплялись постраждалі від аварій чи в побутових сутичках. Та найбільше неприємні йому були бомжі – брудні і смердючі. Якщо за деякий час не знаходились родичі, охочі їх поховати (а найчастіше так і було), їх усіх збирали в купу і закопували в спільну безіменну могилу на задвірках кладовища, як собак. Хоча, як він думав, усім їм вже мало бути однаково – лежати на м’якій подушці чи на сирій землі. Єдине, що дратувало в такому випадку, – копачі чекали, доки бомжів назбирається декілька, щоб кинути їх в одну яму, за цей час частина їх починала відверто попахувати, незважаючи на холод у морзі.

До деяких померлих необхідно було упізнання. Тоді Кирило, котрий привидів боявся, разом з міліціонером приводив у коридор можливих родичів; Григорій викочував туди носилки і відкидав полотнище з обличчя. Відвідувачі полегшено зітхали, коли бачили не свого рідного, а найчастіше пізнавали і плакали. Бачив він за своє життя чимало таких сліз і міг напевно відрізнити, коли ті люди картинно голосили, завиваючи і заломлюючи руки, а коли і щиро плакали – беззвучно і скорботно, або навіть очі залишалися сухими, тільки був у них важкий біль, і вуста кривилися в гримасі – виглядали тоді вони жалюгідно і неприємно. Він не відчував жалю до жодних з них, хоч щирих, хоч лицемірів. Тільки Кирило співчутливо брав за руку і виводив їх, а Григорій байдуже закочував носилки назад.

Того вечора було зовсім зимно і холодно. Він як завжди читав газету, чекаючи нічого санітара. Постукав і зайшов всередину Кирило, котрий привидів боявся. Окинув оком рівні ряди носилок, пройшовся до кінця зали і зупинився там. Ось тут, у найтемнішому кутку, куди майже не світила лампочка, як казали люди, і був розстріляний поміщик. Він навіть у якусь мить побачив його – сидів той розгублений, притиснутий до дружини, яка намагалась руками прикрита сина й доньку, а над ними стояв кат з темним обличчям без рис, звівши рушницю. Бачив переляк в очах дітей і розпач в очах дорослих; і серед того розпачу і приреченості ще тліла іскорка надії, яка так і не здійсниться, - що станеться якесь чудо і порятує їх. Та вже стояла над ними смерть і заносила свою косу, по мірі того як кат наводив рушницю. Крізь це видіння і темряву бачив темні плями на цеглинах, і здавалось Кирилові, що то їхня кров проступає тут, і ніколи вже не можна буде її змити.

Григорій увесь цей час не відривався від газети. Немає тут замучених духів поміщика і його сім’ї, а темне на стіні – то грибок від вогкості. Тоді повернувся до столу патологоанатом і витягував з халату чекушку, звично запропонувавши Григорієві. Той звично відмовився. Кирило почав потихеньку випорожнювати пляшку, ведучи неквапливу розмову. Власне, розмовляв він сам, переважно жаліючись на життя, а старий тільки сухо кивав йому. По мірі закінчення пляшки все більш настирно пропонував йому випити Кирило, зрештою Григорій погоджувався, але не випивав налиту чарку, а непомітно виливав повз – його співрозмовник уже був помутнілий – путався в думках, боязко оглядався назад – звідти на нього стирчали рівним рядом нерухомі посинілі ноги. Зрештою не витримував такого сусідства, прощався, і теліпав геть.

Григорій і сам вже почав збиратись, коли закотили ще одні ноші з тілом, накритим полотном. Бомжиха, замерзла в заметі, ніяких документів при собі не має. Навряд її хтось шукатиме, тому закопають просто завтра разом з рештою. Тому її можна було не мити і не перевдягати – тільки тому Григорій не став лютитись, що йому зіпсували кінець робочого дня.

Її ноги були розпухлі і почорнілі, від переохолодження ще за життя почалась гангрена. Записавши в свій журнал номер з бірки на пальці ноги, все ж відкинув простирадло. І закляк. Олена дивилась на нього нерухомим замученим поглядом. Тільки родимка на щоці майже провалилась у густі зморшки, а напіврозкриті очі вже не палали тим чарівним чорним вогнем – були вицвілі і мертві. Григорій пізнав її в першу ж мить і розгубився. Закрив їй очі і на ватних ногах доплентав до свого стільця. Вже прийшов нічний санітар, а він ще не міг отямитись. Потім все ж повернувся до неї. Він ніколи не узнає, як вона, розумна й гарна, докотилася до такого життя – залишилась бездомною і замерзла в заметі; була вдягнена в якесь ганчір’я, вся схудла, змучена і виснажена. Хай там як, втішався він, з ним би вона все одно була б нещасливою, їй би було б навіть гірше, ніж є зараз.

Оглянувши тіло уважніше, помітив у складках на грудях медальйон. То була дешева пластмаска, тому ніхто на неї не зазіхнув. Григорій узяв медальйон – від натискання той розкрився надвоє, і всередині старий раптом побачив чорно-білу фотографію з юним обличчям, яке щодня розглядав у дзеркалі.

«Вибач» - тільки й зміг ледь відчутно видавити з себе. Каменюка, що десятиліттями замінювала йому серце, обірвалась і полетіла вниз, розлітаючись у польоті на гострі холодні уламки.

Наступного ранку до входу в морг під’їхав закритий фургончик. Розпорядник з ритуальної служби подав знак, і двоє дужих хлопців почали переносити бомжів в машину, кидаючи їх просто на підлогу. Григорій підійшов до розпорядника.

- Її не треба разом з усіма, – показав пальцем на Олену. – Знайшлись родичі, і вони передали гроші. – І тремтячою рукою віддав йому пачку, яку збирав на власні похорони.

Усіх невіруючих викладені нижче думки прошу не сприймати як спробу повернути вас до релігії. Я не проповідник, та й ваше особисте право горіти в пеклі не заперечую. Якщо воно є, десь там і зустрінемось. В свою чергу людей релігійних прошу не сприймати надто серйозно можливі помилки – християнин з мене так собі, і все сказане носить суб’єктивний характер.

Досить довгий час, не пам’ятаю наскільки довго, для мене взагалі було невідомо, що можуть існувати люди, які не вірять в Бога. Вже потім я узнав, що вони є, до того ж у великій кількості; ну є, і що з того, хай собі живуть. От тільки, як виявилось, вони не просто живуть, а в більшості ставлять перед собою велику місію – обов’язково переконати темних мракобісів у їхній неправоті і повернути до світлого атеїстичного майбутнього. Вони ніяк не розуміють, як це я не можу просто взяти і завтра покинути віру в Бога, існування якого для мене таке ж очевидне, як те, що Сонце сходить вранці і заходить ввечері. Тому, напевно, ще сильніше продовжують гнути свою лінію, приводячи свої «беззаперечні» факти. Атеїстів-агітаторів я зустрічав таки набагато більше, ніж таких же релігійних людей (навіть враховуючи відвертих сектантів), починаючи з деяких учителів у школі, де, до того ж, на несформований дитячий світогляд виливається наукова фантастика під назвою Теорія Дарвіна, подаючись як єдина істинна.

Нижче я викладу свою точку зору про те, на що і чому опираються атеїсти, по можливості підкріплюючи свої слова посиланнями. Букв буде багато, заодно і перевіримо, наскільки вони розумні і чи зможуть сприйняти хоча б одну дану замітку.

Раз і назавжди запам’ятайте: християни не вірять, що за хмарами сидить дядько, який якось одного разу створив світ і тепер спостерігає за ним. За нашими уявленнями, це – невидимий безтілесний дух (Іоан 4:24). Будь-яке надання антропоморфності Богу, за винятком хіба що спільних психологічних рис, є помилкою, можливо, найбільш розповсюдженою щодо релігії.

В великій мірі у атеїстичному сприйнятті світу людьми винні самі християни. Так-так. Ми просто забули, що наявність натільного хрестика або іконок над лобовим склом машини нічого не означає. Не кажучи вже просто про фрази «Я – християнин» (індуїст, язичник і т.д.). Релігія передбачає певні правила, ритуали або хоча б самообмеження. Тому водія маршрутки, який розмовляє триповерховими матюками і слухає примітивний блатнячок, іконки на склі аж ніяк не виправдають. До речі, мені некомфортно в церквах. Некомфортно від чужих агресивно налаштованих людей, переважно баб, які прийшли явно не до Бога, а позиркати по сторонам і пошепотітись. У відсутність служб, наодинці зі свічками і іконами, молиться куди спокійніше.

Друга тема – духовенство. При згадці цього слова в уяві традиційно з’являється пузатий піп з величезним хрестом на череві і бажано з іномаркою. Це проблема, яка не має виправдання. Я розумію її так: люди, які начебто дослужилися ближче до Бога, стали вважати себе насправді якимись особливими. Забуваючи, що при цьому вони такі ж смертні грішники, і нестимуть відповідь перед Ним. Тільки доки вони є, вся увага буде прикована до них. Нікому не цікаві бідні сільські священики, які ведуть праведний спосіб життя; суспільству потрібні пузаті п’яні попи.

Історично складена ними ієрархія – усі ці єпископства, ватикани, патріархати, визнані і невизнані – не більше, ніж окрема політична система, створена з метою здобуття грошей і влади. До речі, якщо хто не в курсі, пожертви до церков виключно добровільні (2 Кор 9:7).

Але куди яскравіше за сучасне духовенство відзначились його середньовічні попередники. Інквізиція – улюблена опорна точка усіх теофобів; факт спалення за вигадані огріхи тисяч невинних людей нікуди не подінеш. Незрозуміло чому злодіяннями католиків так активно наїжджають на православних, ну то таке.

Християнство задумувалось як релігія для бідних (Мф 19:21), і бідняками найбільше поширювалось, десь до 3 століття, коли римські імператори прикинули, що його можна використати у своїх корисних цілях. На початок середньовіччя майже вся владна верхівка в Європі зробилась такою собі християнською. На шляху до влади ці люди не поцуралися порушити заповідь «Не убий» і нищити усіх неугодних, прикриваючись іменем Бога. Тільки насправді не мало б значення, якби вони прикривались іменем Аллаха, Сонця або Літаючого Макаронного Монстра. Тим більше, в минулому столітті атеїстичні комуністи зробили усе можливе, щоб переплюнути кількість жертв інквізиції.

Ну і ніхто ж вам не розкаже про єзуїтів, які переховували єврейських дітей під час Другої Світової. Нецікаво.

Поступово з середньовічного духовенства перейдемо до Біблії, і зв’язок між ними має певне значення. Хто осилив цю книжку, безперечно помітив в ній велику кількість жорстокості. Те ж рабство – цілком нормальне явище. Відійду від теми, щоб відкрити шановним атеїстам ще одну істину – вислів «раб Божий» для віруючих аж ніяк не образливий. Думаю, я не зможу це пояснити краще, ніж написано тут. Зрештою, краще вже бути рабами Бога, а не грошей і шкідливих звичок, як більшість сучасних людей.

Так от про Біблію. Не варто забувати, що при всій своїй священності, вона не звалилася з неба, а була написана людьми. Простими, грішними людьми. Які жили в жорстокому світі близько двох тисяч років назад, гонимі з усіх боків. А потім ще й не однократно переписана на всяких соборах, коли в угоду папам і єпископам Євангелія правились або взагалі відкидались. Чому б їм було не вигадати якусь частину тих жорстокостей, щоб зробити Бога страшним, вимагаючим покори від темного населення?

Чому досі не має більш актуальної та миролюбивої книжки? Мабуть, ще ніхто не написав, а якесь священне писання потрібне для всіх релігій. Та й того що є, здається, мало хто читав. Схоже, класичні рай та пекло, якими вони постають в уяві людей, сформувалися на основі «Божественої комедії», але ж ніяк не Євангелій.

А, ледве не забув, Ісус же був євреєм (тільки чомусь самими євреями досі не визнаний). Язичників та відступників називав псами. Який привід для лютої расової ненависті для всіх неповноцінних. Які ж ви дурнІ, не можете зрозуміти, що Бог у будь-якому вияві не може мати раси або національності…

Я не виправдовую все це. Просто пояснюю, чому можна вірити в Бога. А все невір’я атеїстів виражаються тільки в тому, що вони не можуть зрозуміти, як Він може бути. Тут усе дуже просто: люди – слабкі істоти з обмеженими можливостями (хоча і вважають себе розумними). Людина не може зрозуміти нескінченність, наприклад, уявити собі нескінченність Всесвіту – так само неможливо до кінця уявити нескінченність Бога – його розуму, чи сили, чи здатності чути і бачити усе. Іноді мені здається, що вони таки вірять, і при цьому панічно бояться його, інакше б навіщо усі ці війни проти релігій?

Майже усі причини зневіри обговорювалися у «Дусі часу» - фільмі, який місцями більше нагадує гіпнотичний сеанс. Проте якщо дивитись його уважно, можна знайти масу нестиковок. Автори так хотіли зв’язати християнство з язичницькими святами, що задвинули Паску на весняне рівнодення. Далі, можна піддати сумніву їхні паралелі з трьома днями воскресіння і знаходженням Сонця під одним градусом – клац; зрештою саме Різдво вирішено було святкувати в грудні/січні на якомусь соборі набагато пізніше. Серед порівнянь, які приводяться між Ісусом і єгипетським богом Гором близько половини ніяк не підтверджені, а серед усієї приведеної лінійки божеств є пост-християнські або взагалі… вигадані.

Вони піддають сумніву 3 найбільш поширені нехристиянські свідчення про історичність Ісуса, нічого, у нас є ще декілька – клац. Щодо іще одного джерела – Іосифа Флавія – більшість істориків схильні вважати, що точно неможливо встановити, яка частина його літопису дійсна. А в фільмі нам безапеляційно заявляють, що це джерело повністю хибне.

Неважко пояснити, чому майже ніхто не чув тоді і про чудесне Воскресіння. Християнство було небажаним ні для євреїв, ні для римлян, тому навряд вони б стали розпинатись про чудеса чужої релігії. Та і у тодішніх свідків не було Твіттерів, щоб описати побачене.

Вся релігійна частина фільму подається в наказовій манері. Від Да брехня вся эта история. Хрень полная. І до Мы не злобы ради это говорим. А ради фактов. Мы не хотим никого обижать. Ну, звісно.

Вони ж розумні, у них є теорія Дарвіна, яка правда, давно тримається на повітрі. Свого часу розумний, хоча і незнайомий з генетикою дядько вигадав ось цю еволюцію, і матеріалісти йому повірили. Здавалося б усе логічно – види адаптуються, розумнішають і створюють нові. Для цього і викопні істоти присутні у чималій кількості. Тільки одне але – теорія зовсім не пояснює, які рушійні сили змушують види еволюціонувати. Мутації? Але ж всі відомі мутації вважаються відхиленнями, і живі організми намагаються від них позбавитись.

Якщо і припустити, що незначні відхилення усе ж збережуться на генетичному рівні, то мала б бути ціла лінійка проміжних форм між вимерлими та існуючими (сам Дарвін вважав, що пізніше їх знайдуть). Особливо складно пояснити його теорією великі ривки – звідки взялись високорозвинені істоти після Кембрійського вибуху, як риби виповзли на сушу (риби з легенями досі живуть на планеті, і еволюціонувати відмовляються), як раптом плазуни стали теплокровними і обросли пір’ям…

Список можна продовжувати, та чи варто. З часів Дарвіна і донині не зафіксовано ЖОДНОГО утворення нового виду від іншого. Навіть найпростіші бактерії і віруси можуть модифікуватися в межах одного виду (напр., з наукової точки зору H1N1, H5N1 – один вид; Гук і ще не пам’ятаю хто проводили досліди з бактеріями, намагаючись під впливом різних умов вивести нові види – через кілька поколінь бактерії повертались до свого первинного стану). Що тоді і говорити про більш складні форми життя? Грубо кажучи, якщо собак переселити з теплого в холодний клімат, то їхні нащадки адаптуються і обростуть густішою шерстю, але в жодному разі не перестануть бути собаками або, точніше, вовками.

Вже й чимало вчених схилялись до думки, що австралопітеків і їм подібних слід вважати вимерлими мавпами, а кроманьйонців – окремою людською расою. Але аж ніяк не ланками походження людини. Всі бачили цю картинку – як мавпа поступово розпрямляється, а через декілька поколінь уже іде на двох ногах людина. Але дарвіністи впритул не хочуть знати, що більшість із цих «перехідних форм» з’явилися внаслідок знаходження окремих уламків черепків з різних куточків світу, з яких можна зліпити що завгодно. І ці люди ще учать нас, як жити.

Зрештою, сама ця теорія нічого не варта без так званого самозародження життя, для якого для переконливості навіть розрахували ймовірність. Я зустрічав різні цифри, серед яких 10в-20 на мільярд років для створення білка – найбільш прийнятна, а якщо говорити про амінокислоти, то треба дописати ще кілька сотень нулів. Крім того, амінокислоти бувають «лівих» і «правих» форм, і за хімічними законами можуть формувати білки тільки у рівних пропорціях, в той час як живими можуть бути повністю «ліві» білки. І ці люди ще стверджують, що ми віримо у щось фантастичне.

До речі, порядок появи живих істот згідно з розкопками повністю відповідає Біблійній хронології – якщо сприйняти, що 7 днів на створення світу – образні і могли тягнутися набагато довше. А ще в Біблії є чудесний рядок, про те що Земля кругла – (Ісаія 40:22, в івриті «куля» і «шар» пишуться однаково). А ще там є динозаври – (Іов 40:41), «танніун» та «гіпопотам». І так далі.

…Протягом майже тисячі років, аж до революції задрипанців, християнство в Україні і Росії було тотальним – люди справді боялися і поважали Бога, а тому в більшості і вели себе належним чином. Потім прийшли вони – підривали церкви, будували комунізм. До чого це все призвело, ми бачимо зараз. Відпущені на всі чотири сторони люди без віри і сенсу життя зразу розділилися на дві групи – менша украла все що могла; більша ж здатна тільки жалітись на життя і жалюгідно існувати. Хай там як, я зовсім не вважаю сучасну демократію у виборі віри чимось хорошим чи хоча б нейтральним. Знищення спільної віри – один з найбільш тяжких радянських спадків.

На останок не можна не зазначити, чому Бог, якщо він є, допускає скільки зла і беззаконь. Та тільки тому, що відпустив нас у вільне плавання; життя ляльок на нитках не мало б сенсу, а без ниток люди здатні на величезне зло. Правда, якби не було цієї свободи, вони не були б здатні і на справжню любов.

І я поїхав. Покинув усе заради нічого, в кращому випадку – чогось невідомого. По суті, лише заради роботи, якої не міг знайти в рідному місті.

О так, тепер воно для мене рідне. Скільки я говорив зле про нього, скільки мучив себе уявними проблемами та хотів самостійності – думки матеріалізувались. Так мені і треба.

Головне, що хоч рішення я приймав сам, і звинувачувати в ньому можу тільки себе. Та від’їзд в абсолютно невідоме і чуже середовище був потрібен, і чим пізніше б він відбувся, тим був би боліснішим. І так важкувато на душі, і не дає покою думка, наскільки моє остаточне рішення залежало від мовчазної, але практично одностайної згоди оточуючих. Вони ж вірять, що я все зможу. Традиційно в мене вірять усі, крім мене самого.

Місто, яке поки що не стану називати, виявилось потворним, облізлим і обмальованим. Про рідний Кривий Ріг ходять нехороші легенди далеко за його межами, та він просто культурна столиця порівняно з цим.

Але не потворність міста і не важка та незрозуміла з незвички робота найстрашніші. Найстрашніше – порожня чужа квартира. Квартира відносно хороша, гріх скаржитись; проте усе в ній чуже і несе відбиток чийогось минулого життя. Чужі монети, волосся і навіть нігті; подушка, просякла чужим духом. Решітка на вікнах, яка завиває від подиху вітру.

Запахи.

І вечори.

Все це не так помітно, доки не спускається темрява, і все стає зовсім іншим. Тоді шафа вирячує дзеркала-очі і неустанно дивиться ними, відображуючи пустоту, а чорний прохід у коридор стає широко роззявленим ротом, і це обличчя нависає наді мною. Вітер вночі стає дужчим, і решітка завиває вже не тихо, а в повну силу, наче тисячі замучених душ кидає об неї, розриває на шматки і чавить об скло, через що від вікна тягне холодом.

В цій темряві і тиші я виразно відчуваю, що зовсім один. Один на сотні кілометрів навколо.

Можна було б сказати, що мій від’їзд відбувався в стані надзвичайної секретності. Про те, коли і куди я їду, знали одиниці. Можна було б, якби не одне зауваження – усім іншим давно однаково. І все одно, там далеко ще залишились ті, які дійсно люблять і переживають. І як би їм не було важко зараз, слід визнати, що з часом без мене їм стане легше, набагато легше. Ось це полегшення, мабуть, і слід вважати найбільшим досягненням мого безглуздого життя.

Британські вчені встановили залежність інтелекту від музичних переконань людини. Найрозумнішими виявились любителі класики і року, найдурнішими – репери і r`n`b-сти.

Нє, ну тепер все ясно, чому ця туфта така популярна – основна маса людства тупенька, ще й чим далі тим більше. А ще діло попахує расизмом – це ж треба, виявляється народна творчість загорілих хлопців з американських низів є ширпотребом для найбільш недалеких. Тупак в труні крутиться… Правда, на тлі російськомовного убожества «класичний» реп просто шедевральний – не дарма хтось помітив, що тільки поява російськомовного варіанту допомогла реалізуватись скільком людям без голосу, таланту і смаку.

А ще іноземні вчені напевно не знають про існування блатняка. А то чим чорт не жартує, знайшли б у когось від’ємний IQ.