…і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.
Якось туманного осіннього ранку далекого вже 2008 року я зробив, здавалось би, нічим не примітне фото.
[ Читати і дивитись далі ]
Якось давно, було то ще у середині 19 ст., верталась валка чумаків із Криму. Їхня дорога пролягала наддніпрянськими степами, повз село Надеждівка. Люди та воли були стомлені і спраглі, проте власник села виїхав назустріч і заборонив їм брати воду з тутешнього ставу. Чумакам нічого не лишалось, як рухатись далі, до балки Грекуватої, де їм нарешті вдалося втамувати спрагу.
Втім, образи вони не пробачили, і один з чумаків, повернувшись до села, вивів дьогтем на стіні панського маєтку слово «Недайвода». Історія набула розголосу, і чудна назва так і закріпилась.
[ Читати і дивитись далі ]
Пропоную вашій увазі невелику віртуальну прогулянку центром пістрявої і неоднозначної столиці Румунії. Почнемо ми її з художнього музею. Чому саме з нього? А просто так.
[ Читати і дивитись далі ]
Давно хотів розповісти про криворізькі окраїни і околиці, а саме про північну, найріднішу для мене частину міста. Метою цих заміток є показати Кривий Ріг з незвичної для більшості сторони – не як промисловий гігант із кар’єрами, заводами і іншим індастріалом, а як степове місто, оточене мальовничими селами, річками, плавнями і парками.
Опорною точкою для моїх подорожей був 17й квартал у Тернівському районі. У багатьох містах є будівлі-домінанти, які видні майже з будь-якої точки, зазвичай це храми чи замкові вежі. У Кривому Розі теж є свої вежі – це копери шахт. У даному випадку – шахти «Гвардійська».
[ Читати і дивитись далі ]
Серед таких типових для Кривого Рогу шахт, кар’єрів, заводів та комбінатів і раптом – ландшафтний заказник загальнодержавного значення. Правда, природа тут усе ж не незаймано чиста, відчувається промисловий та антропогенний вплив. Але від цього вона тільки стає ще більш унікальною.
[ Читати і дивитись далі ]
Трішки осінньої хурделиці вам у літню спеку
Останнім часом якщо я і потрапляю у столицю, то або у відрядження, або на концерт. Саме другий варіант і змусив мене поїхати туди в середині листопаду минулого року. У моєму розпорядженні було зайвих 3-4 години. Сипав сніжок, що досить нехарактерно для цього місяця (а особливо те, у що він перетворився пізніше).
Перша і поки що єдина у моєму житті віза дала змогу трошки привідкрити для себе завісу над Болгарією, а саме над її давньою столицею – Велико-Тирново.
[ Читати і дивитись далі ]
Я лежу на спині на своєму грубому ліжку, витягнувши руки й ноги, непорушно, як небіжчик. Лише очі час від часу відкриваються і дивляться в гулку ніч. Темряву порушує тільки слабе мерехтливе місячне сяйво, що проривається в шибки, відбивається од блискучих поверхонь і розчиняється в чорній порожнечі дверного прорізу, схожого на труну.
За стіною синхронно, у три голоси, похропують господарі обійстя. У мене свербить то ніс, то п’ята, а то і все одразу. Підлітає комар, дзижчить нагло, сідає й напивається крові з руки. Але я не рухаюсь, тільки закриваю з силою очі, намагаючись провалитись в чорноту.
Та все марно. Без сну я перетворився на переродка з жовтою шкірою та налитими кров’ю очима.
- Навіть не намагайся, - говорить до мене Темрява. – Ніхто не прийде.
- Добре. – я розслабляюсь нарешті і потискаю плечима. – Давай тоді подумаємо про щось приємне.
- Ні, - відказує Темрява. – Давай подумаємо про наближення смерті. Або про істот, що живуть у мені.
Я підвожусь і покидаю свою кімнатку. В коридорі більше вікон, більше мерехтливого сяйва. У передпокої підвішені одне навпроти одного два однакові дзеркала. Якщо стати і подивитись в одне із них, виникне відчуття нескінченної галереї. Відтак я стаю перед дзеркалом і бачу себе, за мною – ще одного себе і так до нескінченності. Підвожу повільно праву руку, і тисячі моїх відображень роблять те ж саме. Я ж дивлюсь незмигно, намагаючись виловити серед тисячі хоч одне, котре цього не зробить і житиме своїм життям. Я хочу побачити хоча б найменший сторонній порух у галереї дзеркал.
Очі кліпають, лише на мить, і я певен, що саме в цей момент у дзеркалі трапляється щось дивне. Легенький порух одного з дитяток Темряви. І варто хоч на одну зайву секунду затримати очі закритими, воно схопить тебе і втягне у галерею нескінченних дзеркал – бродити серед своїх відображень, марно шукаючи виходу.
Надворі глуха ніч, але якщо придивитись, ніхто не спить. Ліс навколо живе і дихає, він ухає голосами сов, свистом сичів і дзижчанням комах. І кожна травина чи стеблина стоїть насторожена, уважно прислухаючись до нічного шерхоту, який може нести в собі її погибель. Роздивившись уважно усе навколо, я знаходжу лише одну істоту, що спить. Це одна з синіх квіток, висаджених рядком над стежкою до воріт.
Її сон глибокий та спокійний. Я обережно торкаюся пелюстки, і Квітка легко здригається, але продовжує спати. Мені соромно порушувати її спокій, тому повертаюсь до хати, аби провести решту ночі наодинці з Темрявою.
Над селом стогнуть віковічні сосни.
…Я знімав тоді комірчину у хаті Купчиків, котра знаходилася на околиці села. До краю обійстя примикав сосновий ліс, і сосни були настільки височезні, що можна було зламати карк, намагаючись зазирнути понад їх верхівки.
Купчик був невиразним чоловічком з ранньою лисиною, черевцем і окулярами в товстій чорній оправі. Він міг би стати відважним мисливцем, як його батько чи дід, але цей нікудишній чоловічишко не мав наснаги нічого вполювати, дарма що ліс кишів дичиною. Купчик займав посаду у місті по той бік лісу, мав чорного потертого портфеля, надміру набитого паперами, що чоловічка аж згинало навпіл од його ваги.
Купчиха займалась домашнім господарством і майже ніколи не покидала обійстя. Мали вони і дитя – Купченя – якесь геть дегенеративне. Воно не говорило, а тільки мукало, цілими днями бавилось у пісочниці, зводячи й руйнуючи примітивні піщані будиночки. Аби будиночки ліпше тримались, воно скріпляло їх своїми козюльками, а коли їх не було, роздирало собі носа до крові, відтак шмарклі ставали темно-червоними. Тоді ними воно оздоблювало дашки своїх будинків.
Увечері, перед заходом сонця, я знову вийшов на подвір’я. Квітка ще не спала, але вже солодко позіхала. І я, соромлячись і зашарівшись, спитав, чи не може вона позичити мені трохи своїх снів.
- А що, - раптом легко погодилась Синя Квітка. – забирай. Мені вони усе одно ні до чого, а так хоч нарешті побачу, що відбувається вночі.
І вона передала мені перший сон. Це був маленький м’який клубочок, майже невагомий, що я боявся, аби він не розтанув в руках, доки несу його до ліжка.
У теплі сон відігрівся й розтягнувся – був подібний до білого пухнастого звіреняти. Він поклав свою лапку мені до руки, й ми полетіли. Ми плинули в висоту, розрізаючи час та простір, і навколо летіли ще тисячі таких же створінь, і я сам перетворився на біле пухнасте й майже невагоме звіреня.
Уперше за хтозна-стільки часу відчув себе бадьорим зранку. Одразу ж кинувся до Квітки – дякувати. З жару зізнавався їй у любові і обіцяв, що кохатиму її вічно.
- Якби ж то, - гірко всміхнулась Квітка. – Хіба що до перших холодів.
Надходила осінь. Скоро на траві з’явилась перша вранішня паморозь, але на той момент Квітка уже була накрита скляною літровою банкою. Я укутував її падалишнім листям, а з часом – снігом, аби під банкою було тепло. Що завгодно, аби тільки не повертатись у темряву безсонних ночей.
Скоро холоди відступили, і я зняв банку. Повесні Квітка наново розцвіла, і сни приходили так само щоночі. І здавалось, що так триватиме вічно.
У Купчиків був кіт без імені, тому його називали просто Котик. Мав чорне хутро, але білу грудку, лапки і кінчик хвоста. Звали його в різний час по-різному: Мурзиком, Пушком, Заразприб’юпадлу, і навіть Станіславом Адольфовичем. Проте на жодне ім’я він ніяк не реагував, тому на це махнули рукою.
У мене з Котиком були гарні відносини, бо я якось урятував йому життя. Тоді він розлігся просто посеред дороги за межами обійстя. Я почав шугати його, аби зігнати з дороги, але ледаче котисько ніяк на мене не реагувало. Тоді я дав йому такого копняка, що він миттю опинився аж під парканом.
Сонливість із Котика як рукою зняло. Наступного моменту він стояв на паркані, хвіст трубою, спина вигнута в дугу, чорна, як вугілля, шерсть наїжачилась. Він голосно зашипів, і кігтиста лапа вже занеслась до мого писку. Але раптом дорогою пролетіла машина, й на місці, де він щойно лежав, лише піднялась хмарка куряви.
Лапа опустилась додолу.
- Що ж, - сказав Котик. – Ти врятував одне з дев’яти моїх життів. При нагоді я тобі віддячу.
Він не говорив, звісно, як люди. Просто його голос, м’який і вкрадливий, звучав у голові того, до кого Котик говорив. Це було зручно, бо його міг чути тільки той, до кого він звертався.
Щоранку Котик старанно голив свої вуса. Він на добрі півгодини займав єдину у хаті рукомийку і старанно проводив свої маніпуляції, чим неймовірно всіх бісив, бо в той час ніхто не міг умитись. Над Котиком кепкували й підколювали, мовляв, що ж то за кіт без вусів, проте він довго не піддавався. Але зрештою природна лінь узяла своє. І з часом він став голитись через день, два, а тоді й зовсім закинув це діло.
Вуса у Котика виявились справжні кавалерійські: чорні, густі й підкручені. Так він виглядав дійсно солідніше, аж йому самому сподобалось.
Однієї ночі сон був просто величезний. Він налетів на мене гігантським колобком, збив з ніг і розчавив, наче каток. Я зробився геть пласким і широким. Сон вивісив мене сушитись надворі, ніби простирадло, а коли я висох, напнув мене вітрилом на човен. Ми плили лісовою річкою, вслухаючись в навколишній гомін нічного птаства і комах. Із річки вистрибували летючі риби і падали назад; деякі болюче вдарялись в мене і падали в човен.
- І не можна було прислати мені щось полегше? – спитав я вранці з докором у Синьої Квітки.
- На жаль, не можна. – відповіла вона. – Вони самі приходять…
Щоранку ще вдосвіта пан Купчик схоплювався з ліжка і поспіхом зривався на роботу. Він мусив устигнути на єдиний за день автобус до міста. Тож хутко снідав, хапав свого важезного портфеля й, згорблений, біг до зупинки.
Автобус їхав через кілька сіл, і чоловічок залазив уже в набитий, як бляшанка з рибою, салон. Власне, риби теж там їздили, переважно тюлька, тому Купчик завше носив за собою характерний запах. Купчиха весь час дорікала чоловікові, що він не може здобути хоча б риби, а їй уже набридло перебиватись самою картоплею та буряками. На що чоловік резонно зауважував, що то все дуже шанована риба, і якщо скривдити її, на них можуть подати в суд.
- То придумай щось, - огризнулась жінка. – Схитри.
Як не дивно, Купчик таки щось вигадав, і одного вечора прийшов додому з рибою. Була зима, надворі темніло рано, тому їх ніхто не мав помітити.
Рибою виявився величезний вугор, в смокінгу та білій сорочці з накрохмаленим комірцем. Купчик якось умудрився подружитися з ним і запросив ніби як на вечерю. Господиня і гість чемно розшаркались одне перед одним, після чого гостя запросили до столу. Почалась вечеря, і вугор одним махом перекинув в свою горлянку цілу миску юшки.
«Ого жере», - почув я у себе в голові голос Котика.
Купчиха ж іще тримала себе чемно, й, підійшовши ззаду, спитала:
- Може, Вам добавки?
Втім, не стала чекати відповіді, і з усієї сили навернула вугра ополоником по голові. Оглушена рибина перекинулась й заметалась по їдальні, а оскаженіла баба методично обхожувала її ополоником. Зрештою, поки вугор перестав смикатись під її ударами, він перебив своїм дужим хвостом майже весь посуд і меблі.
Зате ми нарешті вдосталь наїлись доброго риб’ячого м’яса, ще й наповнили ним усі банки й полумиски, що вціліли після погрому, і ми, і все навколо тепер просякло запахом риби.
Тієї ночі я перетворився на вугра і міг битись електричним струмом. Я плавав у річці та охоче ловився на всі вудки; чекав, доки мене знімуть з гачка, від душі бив рибалок струмом і вислизав назад. Я обдурив їх стільки, що все моє підборіддя було порване на шмаття гачками.
Варто також сказати, що з того часу як я оселився в цій родині, Купчиха почала мене домагатись – спочатку лише натяками, а з часом усе більш явно. Така перспектива ні разу мене не радувала, бо пані Купчиха була така страшна й волохата, що її можна було поставити замість пугала в полі відлякувати ворон.
Як не дивно, це не заважало майже всім чоловікам села сохнути за нею. Але зловредна баба не звертала на них уваги та вчепилась у мене – єдиного, хто їй відмовив.
Одного дня Купчиха отримала великий букет від котрогось зі своїх шанувальників. Були в ньому ромашки і мальви, волошки і чистотіл, дзьоб лелеки і кінське волосся. Шанувальник забажав залишитись невідомим, і господиня чомусь вирішила, що то від мене, і перейшла до активних дій.
У той час, коли Купчик пихтів над своїми паперами у душному міському кабінеті, Купченя ліпило замки з піску та шмарклів, а я сидів розімлілий за обіднім столом, Купчиха рішуче підійшла до мене, раптово гепнулась мені на коліна і, притиснувшись своїм могутнім бюстом, почала зривати з мене сорочку.
Відчувши все ж, мимоволі, неприємне збудження, я запручався. Та баба на те не зважала. Методично продовжуючи зривати руками сорочку, вона відкрила свою пащеку. Звідти висунувся аршинної довжини язик з ледь роздвоєним кінчиком і провіз мені по обличчю, від підборіддя до лоба. В її широко відкритому роті копошилася черва.
Я ошаліло почав лупити її кулаками по спині й голові, але скажена курва від цього лише дужче збудилась і почала голосно стогнати; покінчивши з сорочкою, вона вже бралась за штани. У пошуку порятунку я зашарив обабіч руками, натрапив на топірець для м’яса і його обушком стукнув Купчиху у скроню.
Баба обм’якла і гепнулась на підлогу. З її рота і ніздрів поповзли черви, а з-під спідниці – слимаки й мурахи. Слимаки кинулись тікати врізнобіч, але мурахи ловили найжирніших і натовпом відтягували в темні кутки.
Я покинув подвір’я з огидою, яка пересилювала страх. Страх, що я ненароком убив Купчиху, і за це мене скарають на горло. Зважився повернутись лише увечері.
Усупереч моїм переживанням, господиня жваво крутилась на подвір’ї. На вечерю на нас чекав смачнючий борщ. Сама ж Купчиха чомусь вирішила, що я, напевно, таки її задовольнив, бо перебувала в чудовому настрої, підморгувала мені й солодко зітхала.
Тієї ночі мені снилось, що на моєму животі оселились тисячі маленьких Купчих. Вони звели собі будиночки і, замість соломи, вкрили їх волоссям з моїх грудей. У пупку вони облаштували водосховище, а під серцем розбили цвинтар.
Борщ на вечерю був квасоляний, і утворені з того гази вийшли з мене з характерним звуком і запахом. Випуклість мого живота перетворилась на впадину. Цивілізація Купчих зазнала краху, вони в паніці та з криком розбігались, і їх евакуювали маленькі вертольотики.
Наступного дня я був уже готовий до атаки. Коли по обіді Купчиха накинулась на мене, топірець уже чекав на виконання своєї ролі. Усе повторилось. Цього разу, як би мені не було гидко, я мав залізти їй під спідницю. Аби насипати туди червоного перцю.
…На вечерю подали тверді й прісні галушки. Сама господиня помітно чухалась, на ходу з-під неї сипались мертві слимаки й мурашки. Мій план вдався: Купчиха вирішила, що я чимось її заразив, і більше мене не займала. Щоправда, почала пиляти Купчика, мовляв, хто я такий і чому живу задурно в їх домі.
А й справді, хто я? І як тут опинився?
Так чи інакше, цьому скоро мав прийти кінець. Місто, де працював Купчик, уже не могло вмістити в собі усіх охочих, і почало розширюватись у сторону лісу. Одного разу в його напрямку виїхали бригади лісорубів, з пилами і бульдозерами, і почали валити найближчі сосни.
Перші новини ми узнавали від Купчика. Ліс вирубали з такою швидкістю, що багатьох це непокоїло. Під загрозою опинилась найвища і найстаріша його сосна. Якийсь активіст-еколог навіть прикував себе до неї ланцюгами і провів так ніч. Зранку прийшов до сосни перший лісоруб, подивився на таку оказію, потиснув плечима та й перепиляв сосну разом з активістом.
І дерево впало, прихопивши з собою верхню половину активіста, котра щедро залляла кров’ю і тельбухами свіжий широкий зруб. Від залізних ґудзиків на його сорочці пошкодило два чи три зубці на пилці, і родичам небораки вислали квитанцію за спричинену ним поломку.
У селі ніхто про те не говорив, але у повітрі витала тривога. Особливо переживав я – за Синю Квітку, яка, на відміну від селян, не могла покинути свого місця. Скоро монотонне гудіння бензопил стало ледь чути із-за суцільної лісової стіни. Здавалось, що ось-ось, уперше з прадавніх часів, у соснах з’явиться просвіт, на який насуватимуть бульдозери.
Якось вихідного дня після сніданку, сидячи ще за столом, Купчик неочікувано гримнув по ньому кулаком, розпрямив свої сутулі вузькі плечики й потягнувся до дідівської рушниці, що з бозна-яких часів висіла на стіні, і вже пристойно поросла пилом та іржею. Купчик, тим не менш, відчистив її, і, хоч була більша навіть за нього самого, звалив її на плечі і пішов у ліс.
Дійшовши того краю, Купчик забив з рушниці одного з лісорубів, просто впритул, і притягнув за ногу до хати. Ми подивились трохи на те диво, та й узялись білувати. Хтозна відколи у хаті завелось свіже м’ясо.
Одного лісоруба нам вистачало днів на десять. За тим Купчик знову йшов на край лісу (а йти йому кожного разу ставало менше й менше) і здобував наступного. Він пояснив нам, що лісорубів усе одно тисячі, і одного-двох ніхто не хопиться. Настало сите життя. Серед здобутих лісорубів траплялись і тлусті, тоді Купчиха діставала великий казан і варила з їх жиру мило. Шкури вона вичинювала й вішала в дворі, мріючи про нову дублянку. Серед них були й загорілі, і геть бліді, й господиня хотіла довести їх до однакового стану. Проте набіг сільський голова, нагримав, що ми своїми шкурами псуємо естетичний вид села, і якщо не знімемо їх, уріже нам світло. Тож від цієї затії довелось відмовитись.
А небезпека ставала усе ближчою.
…Той сон був найглибшим з усіх, що мені доводилось пережити. Він розгойдував мене у чорному гамаку, і все навколо було чорно, лише виблискували звідусіль зорі. Вони народжувались, вмирали й падали, а мене з неймовірною силою хилитало в різні боки, та все глибше й ближче до них.
Несподівано в сон увірвався Котик. Він накинувся на сон, і вони почали битись; боролись тяжко і надсадно, а мене розхитувало все дужче і ризикувало викинути геть з гамака, в непроглядну чорноту, що панувала з усіх сторін.
Зрештою, Котик переміг. Сон розтанув, кігтиста лапа вдарила мене в лице, і я схопився у ліжку. Котик показав на двері й, не дочекавшись, побіг у двір. Я – за ним.
Скляна банка (уже настали холоди) виявилась розбита на мілкі друзки, а самої квітки на місці не було. Замість неї там стояла дівчина. Була вона геть гола й мала зовсім незнайоме лице, і тільки бездонна синява її очей, видна навіть у темряві, не залишала жодних сумнівів – то вона.
Дівчина тремтіла од холоду ночі і намагалась закрити всю себе долонями. Ошаліла від перетворення, вона оніміла і ще не могла відірвати ніг від землі, наче досі мала нерозривний зв’язок із нею, до якої ще недавно була намертво прив’язана власним корінням. А якби ступила хоч крок, то зранила б ступні об бите скло навколо.
Я розгубився, але прийшов до тями перш ніж вона зробила перший крок. Підхопив дівча на руки і поніс до хати. У передпокої уже хазяйнував Котик, котрий активно порпався у шафі Купчихи, де висіли старі сукні, які на неї вже не налазили. «Я ж обіцяв віддячити», - проговорив він у моїй голові, не відриваючись від роботи.
Ми знайшли підходящу сукню, а головне – добрі черевики. Хоча вони і не мали каблуків, ми добре помучились, поки навчили Квітку ходити. Кожен крок давався їй з видимим болем, і вона все силувалась упасти, а ми її ловили.
Нарешті вона зробила самостійно три кола по кімнаті і вийшла на ґанок. Настав час рушати. Я хотів узяти Котика з собою, але він відмовився.
- На кого ж я їх покину, - кивнув у глибину дому, де в три голоси хропіли господарі. – Пропадуть без мене…
Отже, ми вирушили удвох, і ліс прийняв нас у свої обійми. Над головами дрімали крони сосен, і світляки та місячне сяйво вказували нам шлях. Синя Квітка дуже швидко привчилась до ходьби, і скоро уже вона вела мене, а не я її. Я не знав, куди ми йдемо, але не мав жодного сумніву, що час для цього настав.
Праворуч від нас починало сіріти. Народжувався новий день, і зовсім скоро за нашими спинами мало почутись монотонне гудіння бензопил та бульдозерів. Проте з кожним кроком ми віддалялись від нього, усе глибше занурюючись в первозданне єство таємничого лісу.
Про Сабарівські скелі чули, напевно, усі вінничани, та і гості міста легко можуть дістатись до них улітку на катері. А от скелі Каспича куди менш відомі. Вони теж знаходяться на березі Південного Бугу, але з річки їх не видно. Почувши, уже не пам’ятаю де, про цю точку, я відшукав її на Вікімапії та одного ранку вирушив на розвідку. А потім повторив цю вилазку взимку.
[ Читати і дивитись далі ]
Сумбур. Саме це слово найбільш точно описує як враження від молдавської столиці, так і режим, у якому я її оглядав.
[ Читати і дивитись далі ]
