Це одне з небагатьох місць провінційної Вінниччини, відоме серед мешканців інших областей, і куди ті мешканці найчастіше їдуть (окрім самої Вінниці з фонтаном). Вся справа у місцевих мінеральних водах, насичених радоном. На їх базі виросло кілька санаторіїв, де можна підлатати опорно-руховий апарат, кровоносну та нервову системи.

Ну а замково-палацовий комплекс робить Хмільник ще й туристично привабливим.

Друга ущелина південного берега Іссик-Куля, в яку ми заїхали, має назву Чон-Кизил-Суу. Вона утворена однойменною річечкою.

Про містечко Крижопіль, напевно, хоч раз у житті чули всі, а когось, можливо, туди навіть посилали. Тим не менш, дійсно бачили його одиниці, та й просто небагато хто знає, хоча б де він знаходиться. Щоб виправити цю несправедливість, відправляємось дивитись загадковий Крижопіль, райцентр на півдні Вінницької області, і сусіднє до нього село Городківка.

Саме в Городківку я спершу й поїхав, з неї і почнемо, щоб не порушувати хронологію. Як чекав автобус, було навіть сонячно, поки трусили до села, з північного заходу зібралась така конкретна й насичена синя хмара. Ну а поки я опинився на місці, вона остаточно переформувалась у страшну чорну жесть, яка недвозначно натякала, «біжи, глупєц!».

Киргизький обласний центр Каракол, про який я писав раніше, є своєрідними воротами до ущелин південного узбережжя озера Іссик-Куль. Ці ущелини абсолютно несхожі між собою і більшість із них можна сміливо відносити до найгарніших місць у країні. Сьогодні ми відправляємось у першу з них, яка називається Джети-Огуз.

За 140 кілометрів на південь від Вінниці причаїлося невелике смт Піщанка – один з найменших та найвіддаленіших райцентрів області. А також найбільш таємничих.

Якщо жити у Вінниці, про існування більшості навколишніх містечок так чи інакше почуєш. В одному є якась цікава пам’ятка, у другому родичі колеги живуть, в третьому знайомі були проїздом… тільки не про Піщанку. Здається, про її існування навіть на самій Вінниччині мало хто знає і з моменту заснування в далекому 1734 році там більше нічого цікавого не відбувалося. А отже, і дивитись немає на що.

Але звісно ж, це не так.

Зранку 1 травня цього року (вихідного дня, але холодного й дощового) я вирушив у мандри півднем Вінницької області. Добиратись сюди із Вінниці незручно. До цікавих точок їхати 3-4 години, якщо вночі – не виспишся, вдень – не встигнеш нічого побачити. Тому хотілось за раз побувати у як можна більшій кількості місць, щоб потім зайвий раз не повертатися.

Опорною точкою у цій поїздці для мене виступала Вапнярка – основний залізничний вузол півдня області. З неї вранішньої (а також вечірньої) і почнемо прогулянку.

Типово для вузлових містечок, Вапнярка виникла одночасно з прокладанням залізниці, а саме у 1870 році. Тільки на відміну від Жмеринки і Козятина, двох інших транспортних важковаговиків, вона не є ні містом, ні навіть райцентром (входить до Томашпільського району). Також якщо козятинській і жмеринський вокзали відносяться до найгарніших в Україні, тутешній двірець в архітектурному плані вкрай убогий.

«А ещё мир прекрасен потому, что можно путешествовать.»

М. Пржевальський

На вечір третього дня наша група дісталася міста Каракол – четвертого за величиною в Киргизії (70 тис.) і за сумісництвом центру Іссик-Кульської області.

Відвідуючи на півдня-день Київ, час від часу продовжую відкривати для себе його околиці. Цього разу настала черга Бучі; якось давно сюди збирався, тому навіть байдуже, що на весь день обіцяли дощ.

Як відомо, Кривий Ріг вважається найдовшим містом Європи, і проїхати його з півночі на південь – задача не з легких. Причому це стосується як автомобільного транспорту, так і залізниці. Основна залізнична лінія проходить майже через усе місто і поїзди дальнього слідування витрачають на неї близько години, ще й зупиняються на двох основних міських вокзалах.

Північна частина цієї лінії (якою я катаюсь дуже часто – до станції «Рокувата») проходить переважно через села Криворізького району, а місто при цьому добре видно зі сторони. Фотографувати з поїзда толком не встигнеш, зате можна відмітити на навігаторі панорамні точки і запам’ятати, де над колією є стежка – щоб потім повторити цей маршрут на велосипеді.

Що я і зробив на одні квітневі вихідні, поділивши всю дистанцію на дві невеличкі вилазки. Отже, в цій замітці не буде якихось природних чи архітектурних пам’яток, а просто панорами великого, промислового, а для когось рідного міста.

Історично так склалося, що південний (тепліший) берег озера Іссик-Куль переважно дикий, а майже вся туристична інфраструктура зосереджена на північному, ближчому до киргизької столиці.

Головним курортним центром на цій стороні є 10-тисячне місто Чолпон-Ата – «Венера-батько». У киргизькій мові назва цієї планети не має чіткої статевої належності, тому ось так.