Розташований на стику тевтонської і слов’янської культур, Данциг у роки Другої Світової був важливим портовим та промисловим форпостом нацистів, що для нього самого зіграло недобру роль. По війні місто було зруйновано ледь не вщент, зокрема історичний центр – на 90%. Після такого удару відходить не кожен, але Гданську пощастило.

Масштабне відновлення міста почалося в 50-ті роки й подекуди триває і досі. Причому поляки, яким дісталися майже руїни, за зразок для відновлення взяли не довоєнний німецький Данциг, а місто зразка 18 ст., часів ще Речі Посполитої.

Зараз залишається лише дивуватися якості відновлювальних робіт – якби я не знав передісторії, легко повірив би, що ці всі кам’яниці, костьоли і брами насправді стоять незмінними уже кілька століть.

Сучасний Гданськ називають найгарнішим містом Польщі, а то і всієї Європи; звісно, знайдуться люди, які не погодяться з таким твердженням, але так чи інакше воно все ж дуже близьке до істини.

Раньше я любил лето, но потом понял, что лето может быть в любое время года, были бы деньги… Теперь я люблю деньги.

Узагалі не люблю відтворювати подібні заїжджені банальності, але це саме той випадок, коли за тебе уже якнайкраще все сказали. Тож згріб докупи рештки своїх недогуляних у минулі роки днів відпустки і втік на Мальту. Золота осінь – це, звісно, прекрасно, як і можливість носити вдень куртку у руках, бо вранці було холодно (як і винюхувати непроглядний туман у намаганні зрозуміти, наскільки він смог…). Але коли в кінці жовтня навіть уночі температура не опускається нижче +20, плавно перетікаючи кудись у бік +30 вдень, а ще й море досі тепле, о так, це мій клімат.

Шкода тільки, що це стало можливо усього-то на п’ять днів (а не на півроку, наприклад). Хоча й цього часу вистачило і з Середземним морем безпосередньо познайомитися, і відкрити для себе принади Мальти, як загальновідомі, так і не дуже. А дивитись там є на що, навіть важко передати, наскільки така крихітна країна може бути тотально фотогенічною та фантастичною.

Тож нижче розкажу, що з себе взагалі представляє Мальта і навіщо туди їхати (тим більше, туристичний сезон в тій чи іншій мірі там триває цілий рік, хіба що січень-лютий вважаються досить похмурими та прохолодними). І по цінам трохи пройдусь, вони досить лояльні в середньому для Європи і точно нижчі ніж у Словенії чи Хорватії, наприклад. До того ж, виявилося досить просто спланувати поїздку по цій країні своїми силами.

Уперше я побував у Дрогобичі три роки тому, на початку жовтня 2016 року. Часу на все у мене було від сили п’ять годин, походив і побачив тоді немало, але й багато пропустив, у тому числі пару дійсно знакових місць. Був молодий, зелений та недосвідчений, словом, прошу понять і простіть, як то кажуть. Та й не факт, що навіть при ідеальному плануванні осилив би це надзвичайно цікаве місто за один раз.

Із другої спроби часу у мене було також небагато, але достатньо, аби хоча б закрити свій моральний борг перед Дрогобичем. Перша частина, раптом що, лежить тут, ну а ми починаємо спробу номер два.

Минуло усього кілька днів, хоча можливо, і ціла вічність, перш ніж важкі зашкарублі та іржаві двері відчинилися перед ним востаннє і невидимий скрипучий голос скомандував «На вихід». Тоді Митько нарешті дозволив собі припинити думати; часу обдумати все було більш ніж достатньо за години, лік яких він давно втратив у вічній напівтемряві одиночної камери. І хоча далі йому мовчки накинули наручники й повели в гулку сірість нескінченного коридору (як траплялось уже не раз за останні роки), він достеменно відчував, що саме цей раз, ось це кільканадцяте сухе «На вихід» точно останнє.

Якщо побувати у Стрию в якості туриста, то бажано виділити час, аби подивитись і села навколо нього: там можна знайти старовинні храми, палаци чи хоча б файну прикарпатську природу. Інша справа, що до цих сіл кілометрів 5-10 і більше, а при плануванні поїздки розкладу руху приміських автобусів у мене не було.

Тому спершу зупинився на варіанті, до якого йде електричка – дешево, сердито та надійно.

Під ранок пустився шалений дощ, який в принципі ставив під сумнів можливість побачити хоч щось, але на щастя, вчасно спинився, поступившись місцем похмурому дню. І я з чистою совістю сів на дизель до Мукачево, який за півгодини доставив мене до зупинки Стинава-Нижня. Шумне місто залишилось десь позаду, а навколо – самі зелені простори і ближні відроги Карпат у ранковому тумані.

Заключна замітка про поїздку до Киргизії. Зі столиці я починав розповідь про неї (у першій частині показав Ошський базар і площу Ала-Тоо), столицею і закінчу. Зранку останнього дня групова частина нашої поїздки завершилася; так як мій літак вилітав аж ввечері, з’явилась можливість походити по місту своїм ходом. Нижче розкажу, що в ньому варто побачити, і що не варто також.

…у 1862 році в ході війни з кокандським ханом війська Російської імперії захопили і зруйнували фортецю Пішпек. На цьому місці вони встановили невеличку заставу, яка за кілька років переросла у слобідку. Цікаво, що на 1897 рік у переписі населення майбутньої киргизької столиці киргизів узагалі не значилось, а найбільше кількісно були представлені росіяни, дунгани (китайці-мусульмани) і сарти (узбеки-землероби).

На той момент Пішпек був найменшим із майбутніх великих міст Киргизії, і куди логічніше, щоб столицею став сусідній Токмак… але той потерпав від повеней, зрештою в 1924 році до Пішпеку дійшла залізниця, що й зіграло вирішальну роль. Ще через два роки місто перейменували на честь професійного революціонера Фрунзе, який тут народився.

Декомунізація у незалежній Киргизії якщо і була, то дуже символічна, але хоча б зі столицею розібралися. З тим тільки нюансом, що «Пішпек» - узбецьке слово, а киргизи з узбеками нині не надто дружать… І тут хтось згадав майже співзвучне ім’я одного з киргизьких батирів.

Більшості туристів сучасний Бішкек не надто подобається, головним чином із-за тотальної понаїхаловки, і як наслідок, хаосу та сумбуру. З 1991 р. населення міста з 625 тисяч виросло до мільйона, а якщо брати до уваги суцільну смугу сіл навколо, то цю цифру сміливо можна збільшувати в півтора-два рази. Крім того, у традиційно кочових киргизів немає особливо цікавої архітектури і на перший план виходить хіба що радянська спадщина.

Мені ж (так як я досі практично не бачив азіатських міст в принципі) навіть це було цікаво, тому Бішкек більше сподобався, ніж ні. І взагалі, хіба не може не викликати захвату місто, заднім планом для якого виступають фантастичні засніжені вершини Тянь-Шаня?..

Назва міста Стрий найпевніше походить від річки, на березі якої він стоїть, ну а щодо річки, то так чи інакше поява її назви відсилається або до легенди про братів Стрия та Опора, або до західноукраїнських назв дядьків – стрийка та вуйка. Згадати про це доречно, бо саме це місто можна вважати одним із класичних варіантів Бандерштадту, на відміну від того ж опопсіло-обрусілого Львова.

Місто досить велике (четверте у Львівській області) і одне з найцікавіших. Це не той випадок, коли можна все швидко пробігти, ходити Стриєм треба багато й неквапно, роздивляючись тисячі його деталей.

Ош – друге за величиною місто Киргизії (270 тис.) та неофіційна столиця південної її частини. Він був кінцевою південною точкою нашої подорожі, з якої залишилось повернутися в Бішкек і додому.

Серед посушливих вітряних степів та височезних вічнозасніжених гір Середньої Азії, у самому її серці заховався невеличкий квітучий та плодючий оазис. Найдавніша задокументована держава, яка тут знаходилася, мала назву Паркан; з часом це слово трансформувалося у більш милозвучне – Фергана.

На сьогодні Ферганська долина є найбільш густонаселеним місцем пострадянського простору. Її площа складає 22 тисячі квадратних кілометрів, це розмір Львівської області, при цьому населення понад 15 мільйонів, що вшестеро більше, ніж у тій же Львівській області.

Інша справа, що в жодному місті долини населення не дотягує хоча б до півмільйона, а переважний тип забудови одноповерховий. Жодний квадратний сантиметр безцінної родючої землі не пропаде тут задарма, будучи або під житлом, або розораний під поля. Узбецька бавовна та узгенський рис відомі далеко за межами цієї замкненої в горах котловини, що дійсно більше нагадує одне село, а не тисячі поселень, розділених між трьома країнами та сотнями народів.

Ось так вона виглядає із висоти польоту літака – компактно збиті сільця та геометрично розкреслені поля, і це ще далеко не найбільш заселена її частина.

Болехів – затишне прикарпатське містечко, яке попри невеликий розмір може похвалитися значною кількістю пам’яток, більшість яких у відносно хорошому стані. Воно зручно розмістилося на трасі Львів – Івано-Франківськ, тому потрапити сюди не проблема.

На місці у мене було достатньо часу і на сам Болехів, і на щось із околиць, з яких і почнемо. Найперше із передмість треба побачити село Гошів, а конкретно Ясну Гору – одне з найбільш шанованих місць для українських греко-католиків.