Призові місця

Останнім часом я приділяю багато думок людям. Як стати як можна менше залежним від них. Як абстрагуватись від суспільної думки. І навіть не без успіхів. Я майже не потребую друзів, тільки тягнучи по інерції деякі в’ялі зв’язки з колишнього життя. Я взагалі нікого не потребую, живучи окремо від усіх. (З колегами по роботі спілкування тримається строго в межах роботи, і тому може не рахуватись). Я не звертаю уваги на людей на вулицях, не бачу косих чи насмішливих поглядів, якщо такі є. Я навіть можу нікчемно позловтішатись з невдач несимпатичних мені осіб і, можливо, нічого не відчую, коли вони склеять ласти.

Проте ще не все ідеально. Далеке і не дуже минуле вереницею тягнеться за ною – ще з тих часів, коли я при знайомстві з будь-ким не ставився до нього з упередженою ворожістю, яка нині зводить нанівець усе, навіть якщо людина зрештою виявиться непоганою. Це сонмище тіней крутиться десь поруч, зовсім не заважаючи, аж доки якась із них не вирветься звідти і не заповнить собою пустоту в свідомості, переповнюючи її і виринаючи за край. Тоді зблизька можна розгледіти, що тінь насправді є живою особою, до того ж на рідкість привабливою на тлі навколишнього відразливого стада.

Тоді летять до бісової матері усі переконання про відлюдність і незалежність. А дарма. Дарма, бо запізно. І приваблива особа, побувши якийсь короткий час на горизонті, відходить назад, зливаючись з клубком інших тіней і повертаючись до тих, хто їй дійсно дорогий, серед яких мені ніколи не буде місця. Адже у кожної людини має бути хтось тільки один, дорожчий за всіх разом узятий, перед яким усі інші не мають взагалі ніякого значення.

І всі відчувають це, і прагнуть бути тими першими і єдиними. Людям взагалі властиво хотіти абсолютної перемоги. І навіть мені. Натомість мені дістається яке-небудь почесне, наприклад третє місце. А якщо піднапружитись, може, навіть друге. Я вдягаю срібну медаль замість бронзової і не тямлю себе від щастя, упиваючись безпідставним оптимізмом – вершина так близько! Але чудес не буває; мене раз за разом ставлять назад на грішну землю, проте я примудряюсь за короткий час це все забути і знову начіпляти собі авансом чергових марних надій, яким також буде суджено накритись жіночим статевим органом.

Ба, є ж ще такі, які мають для мене значення. Для яких я робив би усе, якби мене пустили на те незнане перше місце, мабуть, навіть зміг би пожертвувати своє нах*й нікому непотрібне життя за необхідності. Але цього не буде, бо я ніколи не наберусь сили сказати їм про це. Власне, я й навряд зможу виразити в словах смутні мішанини думок, які живуть в мені, тому вони сидітимуть там безвилазно далі, з’їдаючи зсередини.

Прошу вас, не треба марних надій. Не треба жодних похвал чи симпатій у мій бік – щоб я взагалі не мав підстав хоча б припускати, що комусь потрібен. Ви і так живете в моїй пам’яті в найкращих своїх уособленнях. А тепер просто дайте мені спокій…