День чудної пустоші

Так повелось, що переважна більшість моїх записок несуть негативний відтінок (є в мене така форма вираження негативу – в писанині). І щоб якось розбавити це нескінченне ниття, сьогодні хай буде щось нейтральне.

Отже, як і у більшості випадків, на вихідні я залишився наодинці сам з собою. І щоб не провтикати цілий день за компом гаяти марно час, вирішив з’їздити на море. У розвідку, так би мовити. Тим більше, в цьому році я його ще не бачив, хоча живу тепер зовсім недалеко. Пунктом для побачення з морем я вибрав Севастополь, і зовсім не випадково – бо й так збирався туди на 9 травня. Правда, раціональні роботодавці вирішили, що один вихідний день посеред тижня все одно не дасть нам відпочити, то й нічого його робити вихідним. Ну, хай їм зайвий раз гикнеться.

У якості транспорту була обрана скромна ранкова електричка, на яку я ледве не запізнився із-за черги перед касою, яка аж ніяк не входила в мій розрахований до хвилин графік. Але все ж місце зайняте, ми рушаємо і швидко покидаємо Сімферополь. Тепер можна і помилуватись краєвидами.

Думаю, не відкрию Америку, якщо скажу, що найцікавіший Крим починається уже за Сімферополем. Принаймні одноманітні ряди дерев уздовж колій, які не дають побачити нічого за собою, тут майже відсутні. Натомість погляду відкриваються горбаті луги, ще не попечені літнім сонцем, і тому дивовижно зелені. На тлі далеких гір вони скидаються на фотографії з якої-небудь Тоскани або Баварії – от дивишся на такі в Інтернеті і зітхаєш зі смутком, а така ж сама краса пропадає майже під носом. Пейзаж довершують розцятковані деінде стада корівок, серед одного з яких чомусь опинився чорний кінь.

Віддалені гори суцільно заслані деревами. З вікна вони виглядають невисокими і пологими, здається, на них можна було б вилізти без усякого спорядження і в капцях. Кожна наступна гряда гір чітко відрізняється від ближчої, бо укутана білою імлою, і ця імла дедалі дужчає і дужчає, зрештою зливаючись з горизонтом. Такого не можна побачити на жодному фото чи картині – тільки реальність здатна намалювати все так яскраво.

На жаль, електричка – не найкраще місце для усамітнення. Сновигають туди-сюди люди, хоча їх поки і небагато, незвично часто бігають контролери. Метушливі торгаші намагаються впарити соки, газети, насіння і сувеніри. На сидіннях попереду товчеться закохана парочка, яка дратує своєю відвертою закоханістю. Зрештою вони трохи зникають з поля зору, висунувшись у відчинене вікно. В принципі, у мене гарний настрій, і мені навіть не хочеться, щоб під час одного із випадкових поштовхів старенька шибка смикнулась вниз і ляснула їм по маківкам.

З’являються бродячі музиканти. Їх двоє, один грає на гармошці, другий – на гітарі, він же співає (напевно краще за більшість естрадних недозірок). Музиканти осучаснюються, тепер у вокаліста біля роту мікрофончик, а в сумці якесь обладнання, завдяки якому їх чутно до кінця вагону і зовсім нічого не чутно у моїх навушниках. Музиканти грають веселі і популярні пісні, хтось одиноко аплодує, вони, посміхаючись, дякують і грають ще.

Тим часом одна станція змінює іншу, люди виходять і зникають десь в мереживі невеличких хаток або дач, і напевно тільки вони знають достеменно ті маловідомі селища і місцинки, які, можливо, набагато кращі за переповнені курорти. Селища складаються з гарненьких приватних хаток і рідко – з багатоповерхових будинків, облізлих і по-совковому депресивних. Напевно, то комуналки. Гуртожиток або будинок із комунальними квартирами можна відрізнити навіть не заходячи всередину – безнадія і бідність прориваються крізь їхні стіни.

А от малі хатинки на власних дворах більш привабливі. Вони дивують то витонченими верандами, то гарненькими балкончиками на другому поверсі. І навіть оригінальним парканом із натягнутих на дріт пластикових пляшок.

Усі станції чимось подібні між собою – однакові будиночки жовтого, зеленого чи рожевого кольору з однаковим білим обрамленням. Однакові таблички про небезпеку ходіння по коліям, і люди, котрі на кожній станції піддають себе такій небезпеці. (Серед таких однакових станцій я дивним чином провтикав немалий Бахчисарайський вокзал).

На деяких зупинках і станцій-то немає – тільки невеличкі платформи, яким навіть дати імена фантазії не вистачило – от і називаються вони типу Платформа тищу п’ятсот такого-то кілометру. Найчастіше такі зупинки знаходяться в садах, виноградниках чи біля них. Рослини у кримських садах специфічно погнуті – напевно від частих посух, коли дерево пускало нові гілки, але не могло втримати їх; тоді ці гілки гинули або вигинались від нестачі вологи, і так і залишились чорними шрамами на тлі зелених і живих. Людські хатки тут видніються десь удалині під горами, і щоб потрапити туди, треба пройти садовими стежками. Романтика, та й годі, якщо тільки у місцевих мешканців немає необхідності щодня пертись звідси на роботу в місто – тоді романтика автоматично стає мукою.

З наближенням Севастополя картина поступово міняється. Гори тут уже більш лисі і обривчасті, часто зіяють білими пустотами. На такі вже не влізеш без спорядження. Все частіше колія проходить крізь самі гори – тут для дороги випиляли цілі проходи, відкриті в невисоких горах і тунельні в високих (у таких відчуваєш себе майже як у рідному швидкісному трамваї). На практично вертикальних схилах звисають колючі ожинові пагони, туляться посухостійкі кущики і маленькі сосенки, яким не пощастило зійти в таких місцях; проте вони до останнього тримаються корінням за крихку породу, свою останню надію в цьому світі.

Одноманітно зелена степова трава змінюється буйним червоним цвітінням маків, густою папороттю і якимись кущами з жовтими квітами. Замість корів тут пасуться кози, і, подібно самотньому чорному коню, в одне козяче стадо затесалась чумаза овечка.

За вікном пролітає долина, заповнена водою, яку я завжди помічаю – тут вічно стоїть вода, підтопивши якість металеві будочки і паркани. Іще одне гарнюче місце, на щастя, недооцінене і тому не засране людьми.

Тим часом чоловіча половина вищезгаданої закоханої парочки уже мирно дрихне, роззявивши рота, а дівчина уважно розглядає гори через вікно, щоб не бачити те не надто приємне видиво. На одній із станцій нарешті виходять музиканти. Тут вони уже зняли свої маски, не посміхаються і взагалі виглядають інакше. Гітарист-вокаліст тримає свою гітару уже не як вірну подружку, а як важкий тягар, і коли поглядає на потяг, на його обличчі читається образа чи навіть злість. За ним апатично плететься гармоніст. Перед їхніми очима – казкові кримські пейзажі, бачені напевно щодня і тому остогидлі; мабуть і гітару з гармошкою вони брали колись в руки, бо захоплювались цим, доки це не стало одноманітною нелегкою роботою…

Скоро у полі зору з’являється перший передвісник моря – Чорна річка, забита старими судами і навислими над ними кранами-сокирами. Більшає якихось закритих зон навколо – колючі дроти, будки з охоронцями і прожекторами. Закрите протягом десятиліть місто не так вже й охоче відкриває деякі свої потаємні місця.

Печерний монастир (балкончики келій з євровікнами, що звисають просто зі скелі, виглядають неповторно) свідчить, що ми вже майже приїхали.

Сам Севастополь – як завжди величний і вражаючий. Особливо напередодні 9 травня, яке тут мають право святкувати, можливо, як ніде в інших місцях. Поки що про його наближення свідчать бігборди (ледь не кожен другий), часто спотворені логотипами партій-спонсорів, а також живі чи мертві квіти біля незліченних пам’ятників і обелісків.

Море ще досить прохолодне, проте люди на пляжах і в околицях уже світять своїми зацікавленими, гарними і не дуже писками. Відтак перевіряю температуру власними ногами і тікаю далі від цього свята життя вглиб міста. У ньому традиційно переплітається місцева, вроджена аристократичність і гідність від минулої бойової слави із усяким новітнім лайном, породженим туристами і для туристів.

Хіт дня – магазин навігації і зв’язку «Добрий Сусанін» .

Назад повертаюсь автобусом. Удвічі більша ціна за проїзд – ось така плата за відсутність торгашів та музикантів і за м’які сидіння замість дерев’яних.

Крим зачудовує і заворожує. Навіть найбільш попсові і відомі зони курортних міст та краєвиди з вікна електрички можуть бути прекрасними й неповторними. Що й говорити тоді про малолюдні гори і печери, солоні озера і дикі пляжі невідомих для масового туризму містечок – цілого життя не вистачить, щоб їх відвідати.

P. S. Якщо когось цікавить трошки відлюдькуватий псих, схильний до мандрівок цікавими кримськими місцинками – буду радий знайомству. (Особливо якщо ви – дівчина приблизно мого віку ).