Цукерки, які не танули

Остановись, мгновенье, ты прекрасно! (ц) Хтось

Чи задумувались ви колись над суттю словосполучення «неповторні спогади»? А конкретно над першим його словом – насправді сумним і гнітючим. Немає нічого хорошого в тому, що речі цікаві і яскраві вже не можна повторити. Звісно, якщо робити будь-що кожного дня, воно все одно скоро набридне. Але й коли стає отак, що певні події уже ніякими силами не відтвориш – це також погано; а от тільки так майже все в цьому житті і буває. Вони наростатимуть певний час важким пластом у пам’яті, та навіть дуже хороша пам’ять з часом загубить їх – обличчя розмиються, голоси стануть однаковими, деталі загубляться, а барви вицвітуть. І вже ніяк не згадати те, що колись було більше, ніж сенсом життя.

По суті у мене не було дитинства у класичному розумінні – перші роки життя я при підтримці своїх рідних проводив у лікарнях у боротьбі з різного роду хворобами, якимись дивними і незрозумілими – так що й досі складно напевно сказати, що ховалось чи ховається за узагальненими офіційними діагнозами. І ймовірно найперший мій усвідомлений спогад, який зберігся в пам’яті, з цим пов’язаний – було навколо все біле, білі стіни і білі люди, і був біль, дуже багато болю. Пізніше мені розказали, що то одного разу в лікарні я попав на укол до якоїсь незграбної медички, яка ніяк не могла попасти голкою у вену, тому тільки те й робила, що штрикала мене нею в обидві руки.

Тим не менш, я не скаржився на своє дитинство тоді, не робитиму цього і зараз. Адже те минуле, хоч би яким воно було темним, таки було безтурботним дитинством, і мало воно світле майбутнє.

Майже с самого початку були там кози. Хтось котів більше любить, хтось собак, а мені довелось вирости серед кіз – власне були вони тільки задля мене, щоб пив свіже молоко. Заглядаючи зараз у те минуле, я дуже вдячний йому, що протягом 14 років був поряд з тими благородними створіннями, і шкодую, що далеко не з самого початку ставився до них належно. Я ж поділяв їх тоді сам собі на добрих і злих, не знаючи, що вони всі є тільки добрі – не такі як люди. І всі, геть усі – неповторні яскраві особистості – не такі одноманітні і безколірні, як люди.

Відповідно до свого стану здоров’я я майже не гуляв на вулиці з однолітками – не стільки тому, що від найменшого протягу міг вкотре захворіти, швидше мені було нецікаво. Пізніше, щоб вирішити проблему мого відчуження, мене відправили через силу у дитсадок – важко в цьому когось винити, усі хотіли як краще. Тільки краще з суспільної точки зору. Скільки сотень разів з того часу я чув про те, що потрібно бути в коллєктівє… Їбуче радянське насліддя. Ви, люди, такі самовпевнені, що й уявити не можете, що комусь може бути добре і без вас. Взагалі без вас.

Моє неадекватне сприйняття людства проявилось спочатку в тому, що я виливав усю злість найчастіше на зовсім невинних людях, які хотіли мені добра; і хоча й вони самі напевно давно забули ті кривди, та й мене самого, я все дуже добре пам’ятаю. У мене дуже хороша пам’ять, і наслідки мого морального потворства вона старанно накопичує і зберігає.

А поза суспільством все було чудово. Був велетенський двір з городом і зарослим травою краєм, звідки влітку після сінокосів з дідом носили сіно в клуню. Була простора хата, тепла взимку і прохолодна в спекотні дні; спочатку я був в одній кімнаті з бабусею, а потім взагалі отримав власну. В наскрізній кімнаті, що колись була кухнею, стояв круглий столик з вазою, в якій завжди лежали льодяники, що не танули від тепла, тому їх можна було скрізь тягати з собою. Там було одне тільки вузьке віконце, а ще одне таке ж давно замурували, і про нього нагадували тільки сліди підвіконня ззовні. Тут же була і груба, що зігрівала в холодну пору, з часом розібрана і замінена на батареї. Та й батареї були нічим не гірші у практичному сенсі. Одна з них проходила просто уздовж мого ліжка, і можна було притулитись до неї ногами, читаючи щось цікавеньке, коли за вікном падав густий патлатий сніг.

Навесні з’являлись козенята, бігали по літній кухні, грались, стрибали на спину. Тоді я намагався вирватись із тісної квартири туди, хоча було ще вогко і холодно. Пізніше, з потеплінням, їх випускали надвір, а згодом дід починав виганяти всіх кіз на пасовисько – я ходив за ним, частіше виходив назустріч, бо знаходитись кілька годин у полі було нуднувато. З часом стало майже зовсім ніколи туди повертатись із-за школи, з’явилась бісова алергія на шерсть. Тоді я чхав і обливався сльозами, але все одно повертався на пасовисько чи в тісні сарайчики, про що анітрохи не шкодую.

Те все мало закінчитись. Я відчував, як все навколо повільно помирає, і не міг це зупинити. Тільки запам’ятати. Останні роки я вже свідомо тільки й робив те, що запам’ятовував. Тепер мене можуть гріти ті спогади – теплі літні вечори, густе пахуче повітря, чорні крони дерев на тлі зоряного неба, шалене тріскотіння цвіркунів.

Я крізь багато років пам’ятаю дім, який нині змінився до непізнання, на поріг якого я вже ніколи не ступлю. Я пам’ятаю де стояла чи лежала кожна річ, де росло кожне дерево чи кущ; пам’ятаю як відкривались і закривались замки від давно неіснуючих дверей. Пам’ятаю всі місця, куди можна було прийти і зустріти діда з козами, усі стежки, які давно заросли, і сліду від них немає, хоча я повертався і намагався самотужки їх протоптувати. Востаннє – всього півтора місяці назад, коли я всупереч здоровому глузду і з традиційною застудою йшов такою стежкою по коліна у снігу – бо був першим і напевно останнім, хто йшов нею в цю зиму. Псих.

І навіщо я тільки це пам’ятаю? Я ж ледь не успішна людина – з суспільної точки зору звісно. Я дію правильно з їх погляду і, може, навіть чогось досягну у житті. Тільки сам не розумію, навіщо. Все це робиться за інерцією, в той час як душа всередині мене давно постаріла на десятки років, і живе одними спогадами. Вони все одно колись відпустять мене – і я забуду те, що не маю права забувати, і залишусь без минулого та без теперішнього.

Однією з найтяжчих робіт у дитинстві для мене було полоття кукурудзи. Після сніданку ми виходили з бабусею на город за селищем і працювали на спеці безперервно по кілька годин. А в дні збору врожаїв бувало таке, що взагалі не знаходилось жодної вільної хвилинки за цілий день. Ось в ті дні я стомлювався по-справжньому. Але тоді я був таки щасливий. У мене не було ані грошей, ані вільного часу, який нині я витрачаю лише на власну деградацію, але тоді в мене був сенс життя.

Настає чергова весна. Козенята уже б мали підрости, стрибати по хаті, і їсти не манну кашу з молоком, а сіно. Скоро з’являться весняні запахи, зазирнуть всередину і вивернуть звідти тільки спогади. Бо ця весна за змістом уже нічим не відрізняється від літа, зими, осені – всі дні однаково сірі.

Іще з погляду на минуле важко бачити, як змінюються найдорожчі люди. Колись енергійні і ініціативні, вони втрачають силу і цікавість до життя, стають неуважними, сумують, марніють. Люди не робляться гіршими, ніж були колись – просто час сильніший, він ламає їх. І вони поступаються. Зрештою настає неймовірний день, коли вони стають пожовклими і холодними, тоді їх закопують в землю і залишають там на самоті – на всі майбутні дні, місяці і ери.

Це не можна зупинити.

Майже за все, що я маю чи мав, я маю завдячувати своїй бабусі. Усі залишки чогось доброго чи людського, що ще тліє в мені – то її безсонні ночі, нескінченна самопожертва і любов. Скільки б не залишалося мого життя, я не встигну їй віддячити. Я тільки бачу, як вона старіє і слабшає, як сивіє мама, і не можу це зупинити. І річ зовсім не в більш ніж трьохстах кілометрах, які нас тепер розділяють. Я просто не знаю, що робити.

А ви не повторюйте моїх помилок. Усі, в кого ще є бабусі, або просто ті, хто вас любить – цінуйте і бережіть їх. Ви й не усвідомите, як всі вони перетворяться на неповторні спогади.