Клітка

Моя клітка нічим не особлива і не цікава. Багато людей навколо мають куди більші і просторіші клітки або навпаки – набагато тісніші, та більшість із них не знає про їх існування, або робить вигляд, що не знає, бо не так вже й легко подивитись в очі своїм страхам і визнати, що вони не просто є, а коїться там щось геть страшне. Тому вони і живуть далі мовчки, удаючи сліпоту, і так само мовчки носять над головами і навколо себе важкі залізні ґрати, які душать з усіх боків і іноді стикаються з ґратами інших людей, не даючи наблизитись одне до одного. Моя клітка нічим не особлива, та вона таки є.

Колись вона була неймовірно простора – така що можна було годинами або цілими днями рухатись в один бік, щоб досягти її краю, а коли б рухатись ще вперед, її стіни слухняно відступали на скільки завгодно, і були обмежені хіба що уявою чи здоровим глуздом. Тим не менш, з часом вони усе ж звужувались, чим далі, тим більше; тоді спочатку здавалося, що простору всередині все одно більш ніж достатньо, а згодом я вже сам несвідомо притягував їх до себе і облаштовував як мені здавалось зручним. Зрештою, невидимі стіни стали геть тісними і співпали зі стінами реальними, бетонними, потім ще далі, обросли пилом і мотлохом, і уже чимало часу наді мною нависає ця мала душна коробка.

У моєї клітки, як і у багатьох інших, є великі двері. І ці величезні двері увесь час розчинені навстіж. За ними незримо повно вільного і безкрайнього простору, ще не зайнятого чужими клітками, і якщо стати на порозі, можна побачити поодаль той світ, який якось непомітно став відчуженим, і почути в ньому чужі голоси і веселий сміх.

Та незважаючи на те, що у всіх клітках двері розкриті, чомусь мало хто наважується вийти крізь них. І я стою, як вони, на порозі, все збираючи сили для одного тільки кроку, який ніяк не зроблю. Бо здається, що тут, в цьому фальшивому затишку, можна ще трохи їх назбирати, хоча насправді вони тільки убувають – аж до німого страху перед тим, чого немає ніяких причин боятися, чи тим, чого взагалі не існує; і якщо дати тому страху ще часу, щоб виграти, я вже звідси не вийду. І ніколи не знайду тебе. Так, саме тебе. Бо зрештою настане день, коли нетлінні стіни стануть справжніми, а широко відкриті двері навіки зачиняться.