Коли все скінчиться (якщо воно коли-небудь таки скінчиться), найперше я нап'юсь. Мені навіть не треба наперед пояснювати собі самому, як саме визначити цей момент, бо то буде геть очевидно (як і не треба буде задумуватись про те, що насправді це триматиме вічно).
Це як провести жирну риску після чогось вагомого і перед тим, як рухатись далі. Вжертись так, щоб запам'яталося якнайдовше і в найгіршому сенсі – приблизно так само, як я мекнув на турбазі по закінченні п'ятого курсу, єдиний раз так сильно, що майже нічого не пам'ятаю, крім того, що ледь не відбив собі селезінку, а потім вночі біг турбазівськими стежками ригати в сортир, і не добіг.
А потім настане новий день, і стане очевидно, що попереду тільки найважче. Тоді в мене не буде приводів відкладати складні й неприємні рішення, списуючи їх на війну та невизначеність. Тоді стане точно ясно, що це вже не повернення до того, як було колись, хоча хіба є сумніви вже зараз?
Коли все скінчиться, я марно пробуватиму повернутись у життя подорожей і вражень замість життя людей і обов'язків, аж поки не обпечусь боляче об нову реальність. Це буде не та безпечна й пофігістична Україна, де якщо комусь і не подобалось, що я фотографую чи куди йду, того спокійно й без наслідків можна було послати нахуй.
Я далі житиму в призмі міст і точок на карті, але то буде карта не приємних планів та очікувань, а реквієм до минулого й нездійсненого. Ось Ізюм і Часів Яр, які я не встиг побачити, до того як їх спаплюжили, ось Бердянськ і Приморськ, які наче неушкоджені, на перший погляд, але спаплюжені присутністю мерзенних вилупків та їх ганчірок. А он Маріуполь і Бахмут, які відвідати таки встиг, через що їхні душі навідують мене у нескінченних кошмарах.
Можливо, я знову побачу море і гори, хай то будуть навіть найпрекрасніші лазурні моря, та який сенс, якщо в них мені буде маритись мутний мілкий Азов, хай які височезні засніжені вершини, якщо крізь них прозирають гори Криму, такі далекі, наче то не я змарнував скільки нагод до них дійти.
Коли все скінчиться для мене остаточно, можливо, мене на кілька хвилин пустять в рай, де я зустріну їх усіх. Колегу-художника Женю, з яким майже ніколи не спілкувався, а тепер чомусь згадую часто. Тих, кого взагалі не знав, а тепер пізнаю на імена і в лице – кого знайомі справжні й віртуальні проводжали у соцмережах, чиїсь батьки, брати й сини з сухих новинних зведень та нескінченних листків з петиціями на трамвайних зупинках.
Тоді ж стане ясно, що вони не знають нічого, що тут коїться, відколи пішли. Вони розпитуватимуть мене, що там і як відбувалося після їх загибелі, й у тому раю то буде гірше пекла, бо треба якось обдурити їх, що їхні жертви були не марними, а я не знаю як. Правда, не знаю.
Добре, що про це можна поки не думати, поки все не скінчиться. І за десятками й тисячами днів позаду й попереду все більше остраху, що це дійсно назавжди.
