Блог visnyk

Вид:: короткий; повний

Замітки:

Одинадцять

25.11.25, 00:07

Традиційно для себе у листопаді я відзначаю своє особисте свято, річницю переїзду у Вінницю, а конкретно вже 11 років. Заодно намагаюся викласти якісь фото свого міста. Хай цього разу я безбожно відстав від точної дати (а саме 8.11), та краще пізно, ніж ніколи. Як і рік назад, це будуть фото одного зі спійманих світанків та навіть переважно із того самого місця.

[ Читати і дивитись далі ]

Коментарі: 49

visnyk

Вересень / жовтень

15.11.25, 03:22

Однією з перших речей у вересні, що заслуговувала уваги, було місячне затемнення, яке збігалося з повним «кривавим» місяцем. Ну а я хто такий, щоб посміти таке пропускати, зважаючи, що дивитися можна просто з лоджії.

1. Місяць і правда був червоним. І надгризеним.

[ Читати і дивитись далі ]

Коментарі: 31

visnyk

3:59

08.11.25, 00:22

Один із рідкісних моментів, коли я можу побути наодинці з собою та власними думками. Найчастіше таке трапляється посеред ночі, глибокої ночі – іноді можу собі дозволити. Ось і того разу так було. Я слухав музику та лазив безцільно інтернетом, аж ось звернув увагу на годинник в кутку екрана. 3:59. Зараз мине хвилина і ця цифра зміниться. Вона так і робить зрештою і стає… 3:00. Це була саме та ніч, коли годинники перевелися на зимовий час.

Насправді я ненавиджу зимовий час за ранню всеосяжну темряву, але момент символічний. Єдиний, коли час ніби розвертається назад, хоча це справді й не так, як би цього не хотілося. Але ж помріяти можна.

Зараз, зважаючи на всі обставини, я часто бачу й чую риторичні побажання людей розвернути його назад. Відкотитися далеко в минуле або навіть зациклити якийсь день. Безумовно, я сам відношуся до таких людей, як би це не було безглуздо. Іноді це дозволяє пожаліти себе і те, чого більше ніколи не буде.

Напевно, більшість хотіла б повернути доковідний 2019 або взагалі 2012. Ну, коли всі чекали кінець світу. Хороший був кінець світу, спокійний. З одного боку, мені б теж хотілося пережити 2019 ще раз, але насправді найпевніше я б обрав кінець 2021.

[ * * * * * * * ]

Коментарі: 14

visnyk

Ім'я

03.10.25, 02:03

“Дехто каже, що ти володієш даром провидіння, от я і цікавлюсь. Не те щоб я в таке вірив, але ж не на порожньому місці з'явилися ці балачки.” – Вишняк замовк і витримав кількасекундну паузу. На його співбесідника, проте, ці слова не справили жодного враження. – “Я більше схиляюся до того, що говорять інші. Ти – далекий родич Боса, і він тримає тебе із жалості.” Це вже прозвучало набагато більш провокативно, але Варава продовжував незворушно мовчати.

Це вже не вперше Вишняк намагався його розговорити, і все було марно. Варава цікавив його своїм існуванням та дратував одночасно. Для нього це був такий собі антиприклад для наслідування. Той, на кого варто рівнятися, аби нічим не стати на нього схожим.

Вишняк перевів погляд на годинник і подумки вилаявся. Обідня перерва доходила до кінця, а він провів її в затхлому кутку біля цього незрозумілого діда. В нього лишалася тільки одна можлива зачіпка, яку він досі боявся використати, але тоді, зі злості, все ж таки зміг. Це стосувалося цноти. Зараз він не пам'ятав уже, що саме тоді сказав, але жарт вийшов влучним, себто болісним та принизливим. Вишняк гадки не мав ні про що стосовно особистого життя Варави, але був певен, що цьому миршавому чоловічкові у житті не дала б жодна баба, ні з жалю, ні навіть за гроші. Це був хід по тонкому лезу й для нього самого – у свої 25 він сам ще лишався незайманим, через що страшно комплексував та боявся, що хоч хтось із колег може таке запідозрити.

А проте, він влучив у десятку. Вічно беземоційне обличчя Варави перекосило від гніву, вицвілі оченята під кущистими рябими бровами звузилися, а маленькі долоні стиснулися в кулаки. А затим він різко й неочікувано схопив Вишняка за руку. Того пересмикнуло, наче вдарило струмом, а очі поповзли вверх, так що замість них на обличчі зосталися самі білки.

Він упав у кров, море крові, затхлої та встояної, так що вона дійшла до консистенції холодцю, але його тіло пробило ту застиглу жижу, провалившися в глибину. Замість повітря він почав хапати ротом ту брудну кров, що мала смак гною та недуг, хаотично борсаючись, та все ж виринув головою на поверхню.

Але щось було не так, він і сам не одразу зрозумів, аж поки не схопився руками за обличчя, намацавши замість очей порожні очниці. Його очі, однак, продовжували бачити, плаваючи десь у морі крові, незалежно одне від одного транслюючи йому видива того моря. Вишняк завив від горя й розпачу, та все ж пірнув назад, намагаючись навпомацки знайти їх на глибині.

Море, берег моря, вода чорніє й біснується, згори все заливає дощ, червоний дощ крові, все червоне. Колючий пісок та уламки мушель, вони тікають, вони всі босі й ріжуть ноги об мушлі, падають, здираючи до м'яса коліна й лікті, хапаються у розпачі за обличчя й відтак рвуть їх на шмаття, бо їх долоні вкриті гострими уламками мушель. Вибухи. Хаотичні спалахи, блискавки й вибухи, кулеметні черги з вертольотів, що так близько. Хтось підіймає руку й кидає каменем у найближчий, такий чіткий у кривавому дощі, ніби його дійсно можна збити каменем. Натомість його прошиває одразу кілька автоматних черг, розриваючи на шмаття, вони продовжують бігти по розпеченому піску й мушлям, що лезами ріжуть їм ноги, вони біжать по дитячим трупам, розірваними вибухами й кулями. Вишняк намагається схопити хоч когось із них, щоб спитати що коїться, хапає одного за плече й кричить щось, та все тоне у вибуху. Той, що попереду, обертається, й замість обличчя в нього каша з мозку й роздавлених кісток. Вишняк починає блювати, він блює просто навколо себе в океані застиглої крові, знову виривається на поверхню, втративши надію знайти свої очі й сподіваючись, що зараз він хоча б матиме милість швидко померти від виснаження та пережитого жаху.

Коли Варава забрав руку, його пересмикнуло ще раз. Вишняк сидів розгублений та шокований не менш як хвилину. “Що то було?” – зрештою спитав і сам не пізнав свого голосу. “Це той тягар, що мені випало нести” – спокійно відповів Варава. – “Насправді, зовсім маленька його частина”. Його лице знов стало збайдужілим, він відвернувся й продовжив відламували руками й відправляти шматок за шматком до рота свій хліб, ясно показуючи, що розмову завершено.

[ розгорнути ]

Коментарі: 10

visnyk

Лілія

20.09.25, 00:36

Цей текст був написаний рік назад, але опублікувати його я надумав лише зараз. Без змін, хай багато чого в ньому давно втратило актуальність.

Коли ми з дружиною узнали, що в нас буде саме донька, ми вибрали їй ім’я хвилин за десять. Просто знайшовши перше співпадіння між іменами, які нам подобалися. Єдина умова, щоб воно не було зайняте кимось із наших близьких родичів. Ми вибрали ім’я Лілія, як квітка.

До пологів неможливо підготуватись. Як не скуповувати речі, чогось не вистачатиме. Як не збиратися, щось забудеш. Особливо якщо збиратися доводиться за 15 хвилин та на місяць раніше, ніж розраховували.

Насправді вона прорахувала і передбачила все краще за нас. Вона відчувала, що з вагою 2.250 кг вийде сама, а от доношеною, певно, не вийшла б. Вона вже вміла дихати самостійно. Часто діти 35 тижнів строку їдуть з пологів прямо в реанімацію. Нас виписали після 5 днів у загальній палаті.

За ту добу, певно, я прийняв свою рекордну дозу кофеїну у вигляді кави та енергетиків та не спав години 32. Але точно сказати не можу, бо в якийсь момент перестав розрізняти реальність та сон. Дружина не спала ще більше.

Ще рік назад я б здивувався, якби узнав, що можу пробути на пологах від початку до кінця. Толку з мене було як з козла молока, не рахуючи того, що подавав дружині воду і тужився разом із нею по команді лікарів, намагаючись якось передати їй той імпульс подумки. Дружина потім сказала, що я молодець, правда, до того, як я нарешті напився.

Мені важко уявити, як раніше люди з цим справлялися – без лікарів, без інтернету, без своєчасної допомоги. І то мені нічого надзвичайного робити не довелося, на відміну від дружини. Під час пологів та в перші години після них мені хотілося плакати і стримувало лише те, що це б виглядало досить дивно.

Поки ми лежали в лікарні, я щодня їздив додому через усе місто – нагодувати кота, щось відвезти, щось привезти. Це була б непогана зміна контексту, якби не ризик одного разу не повернутися. Провалена наглухо мобілізація призвела до того, що тцк тупо викрадають з вулиць усіх чоловіків, яких можуть дістати.

Власне, я погодився на дитину рік назад якраз вважаючи, що зараз все одно не буде ні подорожей, нічого. Мій прогноз збувся, але це не радує, а лякає. Бо далі я прогнозую ще більшу дупу.

Так-то я ніколи не хотів дітей. Іронічно, що ті, хто їх хоче, часто не мають, а я маю. Хоча я не заслуговую ні дитини, ні такої хорошої дружини біля себе.

Гаразд, одна причина мати дитину все ж є – це єдина доступна нам форма безсмертя. Немає ні раю, ні пекла, лише ось це пекло тут та зараз, у якому є короткий проміжок часу, аби залишити частинку себе. І взагалі круто, якщо вдасться виростити її своїм союзником. Хоча не факт, що вона буде вдячна за те, що ми привели її у цю срану реальність.

Ми мали квитки на початок вересня на багато разів перенесений концерт кавер-гурту Металіки. Лікарка запевнила дружину, що це безпечно для плоду на будь-якому терміні. Тим не менш ми були вимушені піти після 4-5 пісень через очевидну паніку в животі дружини. Пізніше я жартома вмикав Металіку біля живота дружини, коли їй треба було нарахувати 10 рухів всередині зранку, а дитина лінувалася. Ще пізніше я вмикав її уже народженій дитині, коли треба було їсти, а вона не могла прокинутися. Цікаво, вона любитиме таку музику в майбутньому чи буде ненавидіти?

Вона народилася під час тривалої повітряної тривоги, яку ми просто не чули. Може то і на краще, зважаючи на те, що недалеко від лікарні є військові об’єкти.

Вона народилася, а війна триває. Коли росіяни б’ють по житловим будинкам, усе часто вирішує щаслива чи нещаслива випадковість. Чомусь у нашій реальності досить частий варіант, коли чоловік виживає (вийшов у магазин чи був на роботі), а дружина й дитина (чи діти) гинуть. Один з таких чоловіків після цього пішов на війну й недавно загинув. Певно, на його місці я би зробив так само. З єдиним прагненням убити перед цим як можна більше рускіх.

Із виписки дитини з роддому зробили по-ідіотськи помпезну церемонію, яка в нашому випадку виглядала абсурдно, бо ніхто з родичів не міг до нас приїхати. Нас привітала лише лікарка, що вела вагітність дружини. Чувак, що приймав пологи, забив на нас одразу, й день виписки не став винятком. Таким чином я обзавівся зайвою пляшою Джек Деніелс, яка була призначена йому. Не пропаде.

На виписку ми вдягли вишиванки і купили для дитини конверт із відповідним візерунком.

Вдома мене рятує тупа механічна робота типу прання. Це дозволяє не відчувати себе нікчемним. Але я навіть хочу повернутися до своєї звичайної роботи, попри всі труднощі, з якими там стикаюся.

Та що там я. Хто точно в шоці, так це кіт, бо він взагалі не може зрозуміти, що то таке з’явилося вдома і зруйнувало його світ.

У моєму світі поки лише один глобальний зсув. Замість “усі діти бридкі” я тепер говорю “чужі діти бридкі”.

Я не вірю в матеріальність думок, але буду вдячний за побажання сили та терпіння усім нам.

Коментарі: 8

visnyk

Липень / серпень

13.09.25, 02:52

У реальності, де мені вже майже не залишилось що фотографувати, мою кукуху тримають тільки котики, небо і пташки.

[ Читати і дивитись далі ]

Коментарі: 15

visnyk

сич

23.08.25, 02:25

Якось на горищі дому (п'ятиповерхова хрущовка), де живе моя бабуся, завівся сич. Звісно, на очі він не попадався (точніше, як виявилося потім, це була вона), зате його було добре чутно.

Тоді я часто в неї ночував і щовечора слухав його пищання, монотонне й механічне. «Пік»… «пііііік». Ці звуки лунали з настільки вивіреною точністю, що я б радше повірив, що це щось механічне, а не жива істота.

Звуки були дійсно не надто приємними, радше моторошними. Моторошності додавав загальноприйнятий раніше факт, що сич співає під домом до чиєїсь смерті.

Але та сичиха оселилась там не заради смерті, а заради життя. Пізніше (мене там не було, то вже потім розказали) під час робіт на даху будинку робітники виявили там гніздо з пташенятами. А оскільки люди – в переважній більшості тупі уєбани, вони тупо те гніздо викинули. Моторошні співи припинилися.

А потім за кілька місяців у домі бабусі померло троє людей. Ібо нєхуй. Але світ сліпий і несправедливий, тому це явно були не ті люди, що розорили гніздо.

P. S. Нещодавно, прогулюючись ввечері з родиною недалеко від дому, ми почули дивні звуки, як на мене, більше схожі на істерику якогось пса, ніж на пташиний спів. На відміну від тих давніх часів, зараз у мене є смартфон, а в смартфоні є Merlin, і ця програмка виявила, що те істеричне гавкання – то і є голос сича. Нічого спільного зі звуками з минулого він не мав.

З допомогою ChatGPT і записів пташиних голосів на Ютубі я все ж визначив, якого птаха я чув тоді давно – то мала совка або сплюшка (можете і ви послухати). Перелякані тупими поганими прикметами тупі люди роз'їбашили гніздо сплюшки, сплутавши її з сичем. Але їм це все одно не допоможе.

Коментарі: 9

visnyk

казка

18.07.25, 23:23

Можливо, то було вперше в житті, коли я потрапив у кафе, раз я запам'ятав той день як непересічну подію. Справжнє кафе під назвою «Казка», де ми з бабусею та дідусем культурно сиділи за столиком і їли морозиво. Кафе знаходилося у парку просто через дорогу від їх будинку, і про парк має бути сказано окремо, але про все по черзі.

Найпевніше, я б досі забув кафе «Казку», якби не події, що трапилися далі, зважаючи на специфіку часу, а конкретно ті самі дев'яності. Певний час потому «Казка» згоріла, до того ж ні в кого не викликало сумнівів, що зроблено було це навмисно, як і те, що ніхто за це покарання не понесе. Перейшли дорогу конкурентам чи просто не платили данину куди треба, хто б тоді розбирався?..

Така подія залишила очевидний травматичний слід у моїх спогадах. Світле й радісне кафе у теплих кольорах перетворилося на страхітливу пустку з чорними отворами замість вікон, безлюддям та запахом гарі навколо.

Я не можу точно згадати, коли то сталося, але по ідеї, досить близько до 1 березня 1995 року. Хоча ця дата мені нахер непотрібна, вона засіла в моєму мозку так само чітко, як і кіптява над пустими віконними прорізами «Казки». Того дня у під'їзді власного будинку застрелили російського журналіста Владислава Лістьєва.

Для людей молодших це ім'я мало про що говорить, тому будь-які пояснення не зайве почати з того, що в 1995 Україна жила цілком і повністю в парадигмі російського телебачення. Лістьєв був гендиректором телеканалу ОРТ, першим ведучим того самого «Поля чудес» і дуже популярного ток-шоу «Час пик». До речі, ідеї обох телепрограм були спижені в американців. Ніколи такого не було, і от знову.

Убивство відомого журналіста, яке так і залишилось нерозкритим, викликало немалий суспільний та медійний резонанс. На телебаченні його обговорювали тижнями, якщо не місяцями, а я був невільним глядачем. «Насолив комусь» – приблизно такий найкоротший вердикт можна було почути в ті дні.

Як і «насолили комусь» – стосовно кафе «Казка». Ці дві абсолютно непов'язані події ідеально склалися у моїй свідомості у єдину логічну для мене тодішнього версію.

Я наступний. Незабаром мене уб'ють.

Це було настільки кричуще очевидно, що не викликало жодних сумнівів. Намагання рідних мене заспокоїти тільки підсилювало побоювання, що все дуже погано. Я прислухався до підозрілих звуків вночі у темній квартирі, а знаходження у під'їзді (адже журналіста застрелили саме у власному під'їзді!) практично завжди означало панічну атаку, особливо, коли згори чи знизу я чув чужі кроки. Одного разу в переповненому тролейбусі я наступив на ногу якомусь мужику. Мужик нічого мені не сказав, але подивився злобно й уважно. Очевидно, що він мене запам'ятав. Очевидно, він мав за це мене убити.

Те сумарне жахіття переслідувало мене кілька місяців. Якщо ви не знаєте, як воно – бути дитиною з хворою багатою фантазією у 90-х, у мене є для вас відповідь. Хуйово.

У парку (де недовго проіснувало кафе «Казка») ми бували насправді настільки рідко, що він здавався мені дуже далеким місцем. Лише через багато років я усвідомив, що він знаходиться просто через дорогу від дому бабусі й дідуся і навіть видний через одне із вікон. Як іноді все залежить від контексту. Той факт, що я зумів завести житло у Вінниці через дорогу від парку, я вважаю одним із найкращих збігів у моєму житті. Факт, що я жив через дорогу від парку, але в 90-х у Кривому Розі – ну таке…

Парк переживав екзистенційну кризу подібно до тої, що трапилося з «Казкою», тільки більш розтягнену в часі. Похилені іржаві каруселі, коло яких годі було шукати дітей, роздовбаний танцмайданчик, вкритий битим склом і голками. Головними та найбільш масовими його гостями були наркомани.

Парк утворився на місці балки Малої Глеюватої, що впадає в річку Саксагань, тут же з неї було виведено послідовно два ставки, певно, для регуляції рівня води. Верхній ставок колись навіть був місцем відпочинку, і зараз би я сам не повірив, що бачив, як у ньому купаються люди, а інша частина засмагає на березі. Нижній ставок наглухо заріс очеретом ще в ті давні часи, що мені здавалося дивним і викликало різні конспірологічні фантазії.

Спочатку у верхньому ставку сталася якась зараза, що подохла вся риба – тупо спливла животами вгору до берега, що відвадило відпочивальників. Поступово він засмердівся й так само пересох. Нині в обох ставках, точніше, ямах на їх місці, не залишилося і згадки про воду. Крізь сухий очерет можна спокійно перейти стежками на інший берег. У верхньому встигли вирости кількаметрові дерева, що мали б нагадувати мені, який я насправді старий.

Я бачив ці ставки повними води й людними знов, у своїх снах, не раз. Ще школярем мріяв, що як стану мільйонером, обов'язково відновлю на них рекреаційну зону. Та якось не склалося.

Парк нині виглядає куди краще, ніж 30 років тому. Відновлені каруселі, стежки та клумби, на відремонтованому танцмайданчику зрідка бувають якісь концерти для дітей. Тепер тут куди більш ймовірно зустріти мамочок з колясками й бабусь з онуками, ніж наркоманів, хоча ті й не зникли остаточно. Взимку на перетині основних доріжок прикрашають скромну ялинку.

Ставки так і залишилися сухими ямами в найбільш занедбаній частині парку. Кафе «Казка» досі стоїть, точніше, бетонна коробка від нього – видно, збудували на совість. Вікна й двері наглухо закриті іржавими віконницями. Ні те, ні друге вже ніхто не відновить. Та й мільйонером я, очевидно, не стану.

Коментарі: 19

visnyk

Травень / червень

12.07.25, 02:40

Я б не здивувався, якби хтось зміг науково довести, що час прискорився, бо уходить він і правда якось занадто швидко. Особливо улюблені теплі та зелені місяці. Усе проходить швидко, окрім війни.

[ Читати і дивитись далі ]

Коментарі: 21

visnyk

демони

06.07.25, 02:48

Бувши з раннього дитинства хрещеним і завжди впевненим, що Бог є, я досить довго уникав необхідності потрапити в церкву. Оглядаючись назад, я міг би придумати багато виправдань, чому так, але навіщо, коли справжню причину я й так чудово знаю і пам'ятаю.

Просто я був упевнений, що як тільки переступлю її поріг, демони, що мене населяють, кинуться назовні. Буквально так само видовищно, як це показують у фільмах про екзорцизм. Під переляканими поглядами оточуючих я буду битися у конвульсіях на підлозі з піною на губах, видаючи страшні хрипи й крики, а з мене звідусіль звиватимуться димні струмені нечистої сили, випаровуючись з диким вереском під силою святого духу, що панує всередині храму.

Зрештою я таки погодився піти у церкву, але нічого подібного не сталося. Було важко стояти кілька годин і трохи нудно. І все. Я нічим не відрізнявся від інших парафіян.

Мені то було дивно. Я знав, що всередині мене живе щось лихе. Я знаю, що воно нікуди не поділося й досі. Це не про голоси в голові чи щось подібне. Просто то настільки невіддільна частина мене, така собі темна сторона, без якої мене не може існувати; жодна сила не відірве її й не випустить назовні.

У моїй внутрішній злобі й жорстокості не варто шукати логіки, бо жодної логіки в ній нема. Я міг визвіритися на людей чи тварин, на сильніших чи слабших за мене; на тих, кого люблю і кого ненавиджу, спонтанно або продумано.

Моє дитинство було тісно переплетене з приватним подвір’ям бабусі та дідуся та одомашненою живністю, що там мешкала – наскільки це могла дозволити моя алергія та кволе здоров'я загалом. То був мій рай і моє пекло. Через неможливість справитися з внутрішньою злобою. Через специфіку таких господарств у 90-х – ок, варто визнати, я не тільки від народження уйобок, адже коли всіх зайвих цуценят та кошенят топлять, а всіх «їстівних» тварин рано чи пізно пускають під ніж, це також накладає певний відбиток на свідомість.

Різати птахів при мені ніколи не соромились, і в тому процесі було щось звабливе. Методичність і точність кількох рухів, що випускали з жертви всю кров. Таїнство процесу, коли жива істота за пару хвилин перетворюється на сировину для майбутнього обіду.

Я сам досить рано напросився зарізати свою першу жертву, гуску, але не подужав: занадто слабко перетнув горло, так що кров не витікала, й вона ніяк не хотіла конати. «Замучив гуску» – короткий вердикт дідуся, котрий не витримав і зробив все як треба, потім дуже довго мене гнітив. Після того жодного разу я більше ніколи не намагався нікого різати, щоб не мучити.

У тому світі я дійсно любив більшість тварин навколо і не хотів мучити, але раз за разом завдавав їм страждань. Скинути з усієї сили кішку з ящика, де спали козенята, просто щоб показати свою старанність. Гратися з молодим півником так активно, що наступного дня він вмер, харкаючи сукровицею, бо я йому ненароком скрутив шию. Кидатися навмання ножем у загоні з тваринами і зрештою влучити просто в бік улюбленій козі. За останній випадок особливо соромно, що я так і не наважився зізнатися одразу. Рана була маленька й непомітна, але загноїлася, й бабусі з дідусем доставило чимало клопоту виходити ту козу.

Тварини, як і люди, мають досить яскраві й різні особистості. Як і люди, одні приваблюють, інші дратують. Особливо коли йдеться про життя і смерть. Мої вподобання рідко збігалися з практичним сенсом виживання тих чи інших тварин. Одну козу я ненавидів просто за те, що залишили жити її, а не її сестру. Я методично закидував її камінням, поки не став викликати у неї хтонічний жах просто своєю появою – моя здатність робити боляче на відстані перетворила її життя на постійний страх. Я ненавидів одну кішку просто за те, що через її існування топили всіх кошенят іншої – двох котів у господарстві було достатньо. В моєму запаленому мозку навіть з'явився план, як непомітно її позбутися. Восени зазвичай палили одне величезне вогнище з усього листя, хмизу й тому подібного органічного непотребу. Я мав вкинути її живцем в те вогнище, а на ранок розтоптати зітлілі кістки. На щастя, моя внутрішня чорнота компенсується моїм же внутрішнім боягузством – нічого подібного я не зробив, та й не зміг би зробити насправді.

Само собою, усе так само йшло шкереберть не тільки з тваринами, а і з людьми. За пів року до першого класу мене все ж змогли насильно впихнути в дитячий садок, щоб хоч трохи навчився ладнати з іншими дітьми. Чи варто говорити про те, що, звісно, й близько не навчився? Мене одразу ж зненавиділи як новачка майже всі. При відверто тупих та недалекоглядних вихователях, кожен день був битвою за виживання. Правда, тоді я мав досить великі габарити, як для свого віку, плюс достатньо недоумкуватої хоробрості, щоб битися наодинці проти натовпу і навіть добряче навалювати хоча б найменшим ворогам.

У тому постійному хаосі за мене одного разу заступилася дівчинка Ліна, окрім імені якої в мене залишився тільки один спогад – довге й чарівне чорне волосся. Вона й сама була неймовірно гарна, не тому, що заступилася, а об'єктивно. Двір Ліни знаходився на півдорозі з нашого дому до лугів, де дід пас кози, і ми часто тепло віталися, коли я проходив повз, а вона була на вулиці. За мірками дошкільного віку, то була, певно, любов. Любов, однак, недовга: в одній зі звичних групових бійок всіх проти всіх я добряче відтаскав Ліну за її чудове чорне волосся. Я правда не пам'ятаю, чому і навіщо. Наступного разу, коли я привітався до неї, проходячи повз її двір, вона мовчки показала язика, відвернулася й пішла геть.

Подальші спогади про неї в дитсадку у мене відсутні – чи вона взагалі перестала з часом ходити, чи просто уникала мене. Востаннє я побачив її випадково на вулиці вже в рік закінчення школи. Природно, вона мене не впізнала. Природно, вона виросла справжньою красунею. До сьогодні я так і не позбувся тієї звички виглядати її в її дворі, проходячи повз, хоча там багато років живуть інші люди, а Ліна вже мала б бути дорослою жінкою із власною родиною.

Потрапивши у школу, я одразу ж зненавидів одну з дівчат у паралельному класі. Напевно, навіть ви стикалися з таким, коли людина починає бісити з першого погляду, без жодної раціональної причини. У тому випадку в мене не було жодних інших думок, окрім однієї, найбільш очевидної: треба її вбити. Так, я вже знав, що то незаконно, але найрізноманітніші та найяскравіші плани вбивства у своїй голові старанно виношував.

Шкільне крило з першокласниками на перервах між уроками нагадує мавпячу клітку, де всі носяться чи б'ються. Одного дня в такому місиві вона виникла просто переді мною. Вона мене не бачила, мені здавалося, мене ніхто не бачить. Я простягнув руку і взяв її за шию. Ні, не намагався душити, просто доторкнувся і з жахом відсмикнув руку від однієї тільки думки, що міг зайти так далеко не у своїх фантазіях, а насправді. Я втік і довго та марно намагався відмити з руки вологий запах її поту, що ввижався мені скрізь. Мою ненависть зняло як рукою, і та дівчина повністю зникла з мого життя, хоч ми так і навчалися в сусідніх класах усі шкільні роки. Я навіть ніколи не знав її імені.

Мої рідні часто намагалися мене з кимось подружити задля соціалізації, але зазвичай від цього ставало тільки гірше. Одного разу мене звели з Женею, онуком бабусиної знайомої. Ми з Женею провели незабутнє літо, адже він виявився не меншим покидьком, ніж я сам.

Ми планували, а головне здійснювали чимало пакостей, як у його, так і в моєму дворі. Основною жертвою була рідна тітка Жені, груба дебела дівка з явними проблемами в розвитку. Ми використовували її недалекоглядність, щоб познущатися з неї достатньо відчутно, але не настільки, щоб нам за це прилетіло. Хоча не завжди, зокрема того разу, коли Женя тупо огріб її мітлою по спині. Щоб ви раптом не подумали про мене хоч щось хороше, я зайвий раз підкреслю, що завивання розумово відсталої негарної баби – то було для мене дійсно смішно.

Деякі речі, що ми робили, мені соромно згадувати навіть у такій відвертій сповіді. Як і взагалі соромно згадувати більшість того, що я накоїв і того, що досі живе в моїй голові. Усе перелічене вище – звісно ж, не повний список, а просто кілька прикладів, які першими спали на думку.

В одній із попередніх заміток я писав, що краще б мене ніколи не було. Читаючи те, ви могли б подумати, що то просто перебільшення через поганий настрій. А от ніхуя, блядь. Бо я себе добре знаю. Я лихий. Я завжди гірший, ніж ви можете про мене подумати.

Зважаючи на це все, мені самому дивно, що чим далі, тим більше я можу прикидатися нормальним. Мати нормальну сім'ю і справжню дорослу роботу, де дорослі люди цілком серйозно обговорюють важливі речі й переймаються за них. Так що іноді посеред якогось нудного важливого мітингу хочеться криком спитати, ви що, сліпі, невже ви не помічаєте, що я їбанутий?

Мої демони, чи просто темна частина мене так і продовжує жити всередині. На щастя, ніхто не в змозі читати думки, ніхто ніколи не осягне, що ж за чортова поєбота постійно робиться у моїй свідомості. Тим більше зважаючи на те, як добре з часів дитинства я навчився її ховати. Однак я ніколи не зможу позбутися страху, що одного разу втрачу контроль, і вся та чорнота, що так довго й старанно накопичується, знову вивалиться на тих, кого я по-справжньому люблю.

Коментарі: 36

Профіль

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Замітки:

Одинадцять

Вересень / жовтень

3:59

Ім'я

Лілія

Липень / серпень

сич

казка

Травень / червень

демони