Турецька солянка друга. Біле й бірюзове

2. Поєднання нереальної блакитно-бірюзової води з білими берегами не могло не стати неймовірно фотогенічним місцем. А для тих, хто називає це озеро турецькими Мальдівами, у пеклі передбачено окремий котел.

3. Як це часто буває, за чудовими невимушеними фоточками ховаються підводні камені, точніше, підводне болото. Береги Сальди складаються з гідромагнезиту, а простіше, із мерзенної глини. Перші пару десятків метрів від краю води вона засмоктує по коліно, а іноді, здається, може й більше.

4. Ну а далі вже починається чистий кайф, і для очей, і для ніг.

5.

6. На озері помітно виділяється дальня темніша частина, відділена буйками. Понад пляжем глибина трохи більше як по щиколотку, а далі вона неочікувано провалюється у вирву до 200 метрів, і за цим показником то друге озеро Туреччини.

7. Протилежний берег:

8. Людей немало, але розміри пляжу й мілкої частини дозволяють триматися на відстані від натовпу.

9. У підсумку виявилося одне з найбільш ефектних місць, що я бачив минулого року.

10. Можна й подуркувати там трохи. Ці бризки утворились на місці, де людина з розгону увійшла під воду.

11. Наступною великою зупинкою стало Памуккале, що являє собою головним чином також поєднання білих берегів та блакитно-бірюзової води. Об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, одне з найпомітніших туристичних місць Туреччини – це все вже саме по собі насторожує і підказує, що не варто від нього очікувати чогось особливого, аби не розчаруватися. У певній мірі так і сталося.

12. Основою об’єкту є травертинові тераси з каскадами термальних джерел. Бачите джерела? А от в тому і фішка. Вода уходить, і на всю площу заповідника її очевидно не вистачає зараз. По трубам джерела перенаправляють то на одні, то на інші тераси, бо без води вони швидко всихають і втрачають товарний вигляд.

13. Травертин сам по собі досить тендітний і крихкий, тому ходити по більшій частині території не можна. У цьому плані порадували заборонні таблички, точніше, їх російська локалізація.

14.

15. На невеличку частину терас можна заходити босими. За процесом пильно спостерігають вайлуваті охоронці, котрі змушують всіх знімати взуття, а з цього року ще й одягати маски, хоча їх все одно метрів через десять всі скидають. Ну і натовпи там відповідні. Нагадаю, це мертвий сезон, карантин, всі сидять вдома.

16. Травертинові поверхні шорсткі і неприємні на дотик, зате підслизнутися малоймовірно.

17. Попка у фоторабстві.

18. Люди у своїй масі ледачі, тому умудряються фоткатись та навіть купатись чи обмазуватися глиною у кількох ближніх басейнах, а от далі нікого немає. Десь такі фото вам і покажуть у рекламних проспектах, заманюючи в Памуккале, а таких, як вище, не покажуть.

19. Із терас Памуккале відкривається вид на однойменне село, котре, схоже, являє собою суто конгломерат готелів та всього іншого для туристів.

20.

21. До речі, мені попадалась думка, що води мало зокрема тому що деякі готелі віджимають її у свої басейни. Нічого особистого, лише бізнес.

22.

З часом планується взагалі заборонити прохід на тераси, хто захоче кваситись у ніби як цілющій водичці, зможуть це робити лише в басейнах готелів. Якщо при цьому залишити нормальні оглядові майданчики, як на мене, це буде найкраще рішення.

23. Парапланеристи і тут трапляються, хоч і в на порядок меншій кількості, ніж в Олюденізі.

24. Але все показане вище – навіть не половина заповідника. Іншу його частину займає античне місто Ієраполіс, засноване в 190 році до нашої ери. Закладене давніми греками, воно встигло побувати у складі Римської, Візантійської та Османської імперій, перш ніж його доконав землетрус у 1354 році.

25. Нині все, що збереглося, старанно охороняється та реставрується.

26.

27. Особливо виділяється гігантський амфітеатр.

28. На котрий, як і на решту міста, ми глянули буквально пробігаючи мимо. На Памуккале ми мали всього годину, дуже вже мало часу і багато кілометрів лишалося до Стамбула. З іншого боку, все ж краще було позависати на озері Сальда, ніж тут.

29. Та все одно це місце залишило найбільше недомовленості і традиційного в таких випадках «варто повернутись», котре, найпевніше, ніколи так і не настане. Сюди б заїхати на добу, попередньо запримітивши точки для спостереження за світанком і заходом сонця, побродити по античних руїнах, які мені завжди подобаються, і просто пошукати на гігантській території заповіднику безлюдні й непопсові місця, яких, я певен, там більш ніж достатньо. Шкода, що цього ніколи не станеться. Важкуватий переїзд із поспіхом та недосипом в останній день дещо змазав цю майже ідеальну поїздку, залишивши по собі важкуваті відчуття, хоча то вже частково моє особисте й до організації подорожі відношення не має.

30.

31. Наостанок покажу кілька мобілофото місцевого колориту. Поруч із банальним виноградом просто на вулицях дозріває хурма.

32. Цілі гранатові сади. На кінець вересня плоди ще зеленкуваті.

33.

34. Скажені огірки, що дійсно вибухають від найменшого дотику.

35. Хтось сушить тютюн.

36. Уже ввечері на прощання ми винесли на сувеніри сумарно кілограм 10-15 пахлави, яку тут звуть баклавою, спустошивши всі кондитерські лавки містечка Акхісар. У Стамбул дісталися близько півночі, а там душ, буквально пару годин сну і ранній трансфер в аеропорт. Ось і все.