Буша. Домівка сонця мертвих

2. Крім того, це ще й південне Поділля та його надзвичайно мальовнича природа. У межах села в Мурафу впадає маленька Бушанка, на островах якої в центрі села наробили якихось мостів та хаток.

3.

4. Від центру розходяться дороги до цікавинок Буші, яких, як уже сказав, стільки, що очі розбігаються, та спробуємо все послідовно обійти. Спочатку піднімемось на пагорб зі старим козацьким кладовищем.

5. Одне з найбільших, що я бачив. Знизу поховання 19-го, на узвишші є і 17 століття. Хоча неспеціалісту їх не відрізнити. «Мальтійські» хрести:

6. На багатьох цілком читабельні письмена.

7.

8.

9. Внизу стелиться Буша, яка тут лише фонова декорація для вічності. Хоч то і кладовище, як-не-як, наперед нам його анонсували як місце позитивне (ага), найдивніше, що у теплі та світлі літнього дня воно таким і відчувалося. Всього лиш місце короткого спочинку людей, які вірили, що це все – тільки початок чогось нового.

10.

11.

12. Сільські хатки за видом прямо-таки зразково-показові для свого регіону.

13.

14. З-поміж інших виділяється один особливо чудний хрест майже на вершині. Письмен на ньому немає, хто там похований поки невідомо. У цьому місці чому б не повірити у версію, що то не хрест ніякий, а ключ, і якщо повернути його… щось та буде. Якщо межі між світами існують, у таких точках вони мають бути особливо тонкі. Буша обов’язкова для відвідування усіх любителів місць сили, щось вони тут да відчують. Я відчував роздратування, бо група зібралась для мене завелика.

15. Серед іншого, село є найбільшим в Україні та одним із найбільших у Європі парків скульптур під відкритим небом. Щороку проводиться тематичний фестиваль, внаслідок якого їх стає ще більше, хоча 2020 і тут став винятком, найпевніше. Правда, мене більшість із них чомусь не вразила.

16.

17.

18. Наступне на черзі замчище зі збереженою єдиною фортечною вежею. Церква у фортеці була, звісно, але її розвалили совки, а новітня золотокупольна візуально ніякого відношення до неї не має, крім того, що стоїть на тому ж фундаменті і пристойно псує архітектурну цілісність заповідника.

19. На середину 17 ст. Буша була крупним містечком на 16 тис. населення і з фортецею, співрозмірною до Кам’янецької. На 1654 рік фортецю тримали козаки, тому не дивно, що зрештою вони опинились у польській облозі. Коли поразка оборонців виглядала цілком очевидною, оточені ніби як почали убивати один одного, щоб не потрапити в полон, а вдова козацького сотника Мар’яна Завісна підпалила замковий арсенал, внаслідок вибуху прихопивши з собою добрий шмат фортеці та польських жовнірів. Уцілілих містян після перемоги нападаючі за доброю католицькою традицією чи то втопили, чи вирізали, а Буша більше ніколи не відроджувалась до своїх колишніх розмірів.

20. Нині у вежі музей.

21. Зокрема чимала колекція картин, присвячених козацькій обороні, особливо участі в них жінок. Ті не цурались з вилами та косами виходити битись проти польського війська.

22. Товщина стін солідна.

23. Можна вийти на обхідну галерею з видами на всі 360 градусів навколо.

24. Пагорб із кладовищем:

25. Фортечні вали деінде досі проглядають на місцевості.

26. Вцілілий автентичний погріб.

27. Вдалині видно відновлену з нуля вежу, яка мені далекосхідну пагоду нагадує, а спереду – павільйон трипільської культури, туди і вирушимо далі.

28. Усюдисущі трипільці у такому місці не могли не відмітитись, зокрема даний павільйон накриває фундамент їх хати.

29. За кількістю знайдених глиняних виробів припускають, що це був дім гончаря.

30. Імовірний макет того, як вона виглядала цілою.

31. Скільки там ще подібних сюрпризів може бути сховано в землі, хтозна. Просто взяти і копати не можна, то діло затратне і потребує всяких дозволів.

32. А між трипільцями та першим християнами тут зашили свій слід язичники, і їх пам’ятка уже без перебільшення унікальна. Дорога до неї іде через ліс понад річкою.

33. І зрештою приводить до павільйону. Як і споруда над трипільською хатою, це всього лиш накриття від негоди та вандалів/грабіжників.

34. А під накриттям сховалась ущелина, у якій і причаївся той самий язичницький храм, єдиний відомий в Україні, що вцілів до наших днів.

35. Знайшли його випадково під час земляних робіт у 1824 році. Шляхтич Ромуальд Остоя-Овсяний, що володів селом на той момент, цінністю знахідки пройнявся, звелів її розчистити та зробити укриття (власне, це все, що про нього відомо, крім стандартних легенд, що десь в цих печерах сховані панські скарби). Храм приблизно датують 5-16 століттями нашої ери. Дуже так приблизно.

36. Основу його складає чудово збережений рельєф, із якого хіба що з роллю пташки визначились – то по ідеї півень, що був провідником із нашого життя в потойбіччя. Що саме символізують олень, дерево та товста чи вагітна людина, ми навряд колись узнаємо напевно. Як і той квадрат над ними – чи портал в інший світ, чи сонце давно мертвих людей, що збудували цей храм. Навіть якщо погодитись з версіями скептиків, що барельєф на кілька століть старший за прийнятий вік, плазмових телевізорів для прототипу тоді все одно не винайшли.

37. А в різні сторони розходяться тріщини-ущелини, і хтозна які таємниці можуть чекати на людство у них. Як і на замчищі, тут роботи для археологів досі непочатий край.

38.

39. Наостанок залишилось переміститись у Гайдамацький яр – заповідне урочище вверх по течії Бушанки, кілометри на 4 північніше центру села. Хати «замкового» типу тримають марку, от за них зокрема дуже люблю південь області.

40.

41. Скелі над яром вражають, особливо ось ця. Якщо придивитись, стає очевидно, що зверху каменюка покладена штучно, тобто це дольмен. Не тільки в Криму після таврів чи невідомих гігантів на Мальті, але й на Вінниччині виявилось можливим знайти таку споруду, не зовсім зрозуміло як і навіщо зроблену в глибоку давнину. Хіба що дійсно тоді землю заселяли гіганти, яким здвинути ці камінці не представляло клопоту?..

42. У яру колись ховалися гайдамаки, звідки й назва. І скарби свої лишили десь у печерах, як і пан у скельному храмі. Наших людей все ж занадто тішать думки про халяву, тому і стільки легенд про скарби.

43. Розломи й ущелини, печери й чудні брили, та якісь аж надто гірські стежки й перепади висоти – усе змішалось на цьому дикому чудному клаптику землі, а мій мозок все не міг второпати, чи й справді він раптом із Вінницької області телепортувався в передгір’я десь під Бахчисараєм…

44.

45. Тиха й неглибока Бушанка, яку деінде можна перейти просто вбрід.

46. Та ще пару кадрів скель і сонце, що вже повертало на захід та кликало збиратися додому.

47.