Марсіанська краса Генічеського озера

2. Безпосередньо на березі озера (взагалі-то воно відокремлена затока Сиваша) лежить селище з оригінальною назвою Приозерне, але готелів там немає, тому краще зупинитись у сусідній Генічеській Гірці, де вибір житла більш ніж достатній. Здавалось би, на все про все однієї доби цілком вистачить, але про всяк випадок забронював дві ночі, що виявилось ой як доречно. Річ у тім, що в перший день було хмарно, а в похмуру погоду Рожеве озеро може виглядати жовтим, синім, фіолетовим, сірим, яким завгодно, тільки не рожевим.

3. Якщо трохи побродити й пристрілятись, можна й кращі ракурси знайти, та трохи не то.

4. Дно його вкрито сіллю, яка також рожева.

5.

Порівняно з іншими подібними, плюс озера в тому, що сюди легко дістатись, це також і мінус, бо людей забагато. Не стільки через сам факт їх кількості, а тому що наші люди поки не можуть не залишати по собі слідів, і поступово все засирають. Особливо неприємно, що в парі місць бачив бите скло, так-то там майже всі ходять босі.

6. Ну а сіль не тільки рожева, а ще й цілюща-мінералізована. З 1840-х і до початку 21 століття її видобували в промислових масштабах, нині все вернулося до кустарної роботи. Сіль длубають місцеві, щоб продати туристам, длубають туристи, щоб не платити місцевим. Тому розставлені рачки люди – одна з неодмінних складових пейзажу, а що. Як у вас взагалі язик повернеться назвати відпустку повноцінною, якщо за її час не спиздити хоча б пару кіло солі? Як родичам в очі після такого дивитись? В хазяйстві пригодиться!

7. За розставленими раком людьми видніються руїни сільпрому та саме Приозерне. Після закриття підприємства воно фактично втратило сенс існування, і в інтернетах його описують як приречене вмираюче селище. Те, що побачив я, від цих описів трохи відрізняється. Місцеві активно підключилися до туристичного буму, продаючи на березі вищезгадану сіль, напої, пиріжки, магніти та інші ніштяки. А тому генію, хто додумався кинути з селища трубу водопроводу і за 10 гривень дає помити ноги, я б дав Нобелівку з економіки без жодних питань. Також невдовзі після мого візиту з’явилась вебкамера, яка досі працює, як не дивно.

Наступним сильним кроком стала би поява хоч якого туалету, бо кущів навкруги нема, а бігати сцяти в ті самі руїни незручно. А якщо настане день, коли тут відкриється готель, то вже буде точка неповернення для Приозерного і приклад того, як один тільки туризм може перекинути все з ніг на голову, у хорошому сенсі.

8. Та повернусь до вечірніх пейзажів. Із хмарами вони трохи не такі, хоч і все одно цікаві. Цікаві? Да там просто космос був!

9.

10.

11. Дощ.

12. Ну й сонце сіло десь за хмарами, хоча трохи променів пробилося.

13. Довелось вертатись наступного дня, але я й не проти. В хорошу погоду ближче до селища скупчення людей вже таке:

14. Тому краще піти десь подалі. Тим більше, колір уже без всяких обмовок такий як треба.

15. На всіх сільпромах, які я бачив, залишились такі доріжки зі стовпчиків. У робочому стані вони підтримували греблі, що ділили мілку частину озера на невеликі басейни. З весни в них запускали воду, за літо вона випаровувалась, після чого із дна збиралася сіль. І на Мальті її випарюють з моря по такому ж принципу, тільки там греблі кам’яні.

16. Ну а зараз ці химерні стежки просто додають розмаїття пейзажам.

Пару слів про те як добратись. Якийсь автобус з Генічеська сюди має ходити раз на день, але можна обійтись і без нього. З ГенГірки до озера усього 5 км прямої асфальтованої дороги, котру легко подолати як на авто, так і пішки. За два візити я відповідно стартував цей трек чотири рази, але жодного так і не пройшов повністю, бо хтось мене підбирав: туристи за просто так, місцеві за «скільки не шкода». Таксі з ГенГірки минулого літа обійшлося б у 80 грн.

17. Мінімалізм і нічого зайвого:

18. За час посухи рівень води помітно зменшується, залишаючи на дереві чудні соляні нарости.

19.

20. Глибина озера не перевищує 60 сантиметрів, але це не означає, що можна ходити по всій поверхні, навіть навпаки. Цього точно не треба робити, повірте мені Бо ця глибина – то рівень води над соляною кіркою, а під нею – понад півтора метри мулу. І деінде кірка не настільки товста, щоб утримати масу людини. Тому ходити краще там де всі або хоча б понад стовпчиками, за які можна вхопитись, якщо почне засмоктувати. Я ступив на таке хибне місце тільки раз, але вражень вистачило, така собі демо-версія того, що відчувають, коли тонуть у болоті. Не сподобалось, не рекомендую.

21. Хоч і ходив понад стежками, зрештою забрів далеченько, що і назад вертатись довго, і вперед незрозуміло чи пройдеш.

22. Зараз, дивлячись на супутник, розумію, що там від берега було метрів 150 від сили, але ж якими вони здавались нескінченними. Втім, матюкаючись по ходу діла на самого себе, потроху фотографував навколишню красу.

23. Зрештою вибрів на зовсім широку дамбу. По ній, певно, колись цілі вагонетки з сіллю ганяли.

24. На дамбах грязько і слизько, йти доводиться все одно поруч по солі.

25.

26. Так помалу повернувся на берег. Західніше в озеро врізається теоретично цікава широка коса, але до того моменту вже забув про неї, та й так вражень вистачило.

27. З берега кольори не ті, зате можна поспостерігати за людьми.

28.

29.

30. Сліди невідомих цивілізацій.

31. Сліди відомих цивілізацій.

32. Особливий кайф, коли немає вітру і відображення абсолютно дзеркальні:

33.

34.

35. Берег там теж своєрідний, ніби йдеш по сухому й твердому, а тут вжух – і нирнув по коліно та обзавівся стильною шкарпеткою.

36. На зворотньому шляху трохи відійшов від дороги, у місці, де до неї найближче берег Сиваша.

37. Він не рожевий, а звичайний синій та пінний, але я все одно його люблю.

38.

39. Тим більше, де б іще можна було спостерігати за такою тьмою чапель одночасно.

40.

41. Ними і закінчу, не тільки цю замітку, а й розповідь про всю херсонську частину своєї відпустки.