Веснянки

Тримаючи в собі солодку пам’ять про кожну спільну хвилину, ведений силою твого світлого чистого образу, я готовий був так іти нескінченно, аби тільки знати, що все недаремно, що на краю світу загублених речей знайду тебе і зрештою зможу тобі сказати – за ці віки я вже сам забув, що саме, але на той момент напевно згадаю, як згадаю і тебе саму, котра досі настільки вирізнилася від образу в моїй голові, що я боявся просто не впізнати і пройти повз, прирікши себе на вічні скитання у хмарах зоряного пилу.

Натомість я дійшов до кінця світу.

Він виглядав так само, як і мав би. Земля під ногами уходила в нескінченно глибоке й широке урвище, у чорноту якого необачно звалювались і здувались вітром загублені речі й навіть деякі необачні перехожі. І я зрозумів, що це кінець, бо в цьому місці закінчувався не тільки сам світ, а й мій час, відведений на пошуки, але тебе там так само не було. Зате я побачив поруч із собою Веселуна. Він не мав ніякого відношення ні до того, що було раніше, ні до того, що станеться потім, просто з’явився на одну мить, аби виконати свою роль. Хоча спершу він щось весело й емоційно мені розказував, а я захоплено й уважно слухав, хоча не розумів жодного слова його диявольської мови.

Десь у той же момент ти розділилась надвоє. Вона, друга твоя частина, відірвалася, втекла й почала жити своїм життям. Вона украла твій голос, твої веснянки й навіть твоє ім’я. Хоча з іменем насправді було найпростіше, бо чимало ходячих мішків з кістками навкруги теж носять його, навіть не підозрюючи, яка їм випала честь. Вони були скрізь там, серед хитких згорблених постатей зі згаслим поглядом, час від часу перегукуючись по імені, чим змушували мене щораз здригатись та озиратися у марній надії.

Вона украла твій запах і твої очі, але полінилася взяти твоє волосся, залишивши собі білі коси. Вона походила з того ж міста, що і ти, хай воно лежало на сотні кілометрів далі і було в сотню раз більше, але в іншому нічим не відрізнялося. Розпечене південне повітря, співи муедзинів з верхів мінаретів, старі скорчені тополі, хруст покришеного асфальту, сліди лапок сонячних зайців на стежках та подих близької війни. І море, зовсім невидиме за лініями дерев, та все одно настільки близьке, що його дух уловлювався у найменших порухах вітру. І цієї схожості було достатньо, аби я їй повірив, і твоїм голосом вона могла переконати мене, що чорне – це біле, що риби можуть літати, а дерева ростуть корінням догори, і каміння, падаючи в небо, ранить те коріння, через що воно стікає липким теплим гноєм на наші голови.

Тим часом Веселун нарешті закінчив свою промову і подивився на мене. Усміхнувся найщирішою із тисячі своїх посмішок та з усієї сили зарядив ногою мені в груди, що там щось хруснуло, а сам я зірвався з краю світу і полетів униз. Здавалося, що вільне падіння тривало вічність, хоча можливо, усього кілька секунд, і на диво неушкоджений я глухо упав на рівний виступ невідомо якого із кіл пекла цього провалля.

Час зупинився і застиг у напівсонні, його більше не існувало. Лишалася вічність на маленькому виступі глибочезної прірви понад прірвою іще більшою; і в напівтемряві тієї вічності ми залишились удвох. Моє нове обійстя було в якомусь роді кімнаткою без вікон і дверей, тільки суцільні чорні стіни навкруги, чорнота під ногами та мініатюрний клаптик білого неба над головою – так високо й далеко, що здавалося, його ніколи насправді не існувало, а той маленький клаптик хтось зумисно намалював, аби можна було вірити, що десь воно є. На моєму виступі були навіть меблі, маленький скляний столик і старий жорсткий диван. На краєчку того дивану я сидів усі нові ери, які спинили свій лік, а вона згорнулась калачиком поруч, тикнувшись головою в мою ногу і вічно спала.

У цьому пеклі без часу і простору я почав старішати й слабшати, чого ніколи не ставалося за роки скитання у світі загублених речей. У мене не було дзеркала, але воно й не зіграло б ніякої ролі, коли можна просто так розгледіти темно-криваві пігментні плями на своїх кігтистих лапах та обмацати глибокі зморшки й кущисті брови на лиці, що спадали вниз отруйним посрібленим снігом. Моє тіло обвисало й плавилось, кровоточило, осипалось струпами й піском додолу, але все одно чомусь не закінчувалось. Вона ж не старіла, а тільки іноді переверталась уві сні, зачарована й заморожена якимось вічним маревом, котрим прикувала й мене. Хоч тут і не було де багато ходити, хіба далі вниз, я залишався на місці, побоюючись необережним порухом зруйнувати її блаженство та залишаючи собі право нею милуватись.

На столику поруч із нами стояли дві фарфорові мисочки, одна з медом, інша з шоколадними та м’ятними цукерками. Я не міг збагнути, звідки вони беруться, але не мав жодних сумнівів, що належать повністю мені. У моєму особистому пеклі все було моє власне. І навіть спляча красуня поруч, яка, тим не менш, примудрялася красти солодощі, бо час від часу вони зникали, а куди б вони могли зникати ще? Я не знав, як вона це робить, бо спала безупинно, а я не змикав очей ні на мить. Можливо, я, сам того не відчуваючи, втрачав свідомість, або вона уходила із самої себе в інший вимір, де досі триває час, давно мною втрачений і непідвладний. Тоді суцільні чорні стіни навколо світлішали й перетворювались на величезні екрани, що транслювали її сни чи марева. На екранах, ніби ми їхали безупинно в автомобілі, пролітали міста й люди, вряди-годи поступаючись фантастичним заміським пейзажам. Горі білі, зелені, сині й шоколадні, озера трьохсот відтінків кольору води, літаючі риби й ящери, ядуче червоні заграви вибухів й попелясті ядерні гриби, живі, мертві і вмираючі в цей момент міста, з яких з жахом розбігалися крихітні людські фігурки, а ще спалахи кольорів, болюче яскравих, бо добряче встиг їх забути у монохромному хворому світі загублених речей.

Та проте навіть ця застигла у часі вічність повинна була мати своє закінчення, і я з нетерпінням його чекав, намагаючись попутно зрозуміти, чи я зараз у полоні, чи сам її полонив. Мені було достатньо будь-якого, хоча б найменшого знаку, тому то з усіх сил вдивлявся в далекий мізерний клаптик вигаданого неба над головою, то вслухався у мертву тишу свого пекла, порушувану тільки її ледь чутним сопінням, у надії почути голос хоча би котроїсь із вас або діждатись, поки вона прокинеться. Але як завжди, усе вийшло зовсім не так, як того очікував. Коли вкотре на мить замружився, щоб відпочити від шалених картин на стінах, і знов розплющився, на столі лежав кишеньковий годинник. Як і все інше, він виник нізвідки, зовсім близько до мене, так щоб можна було дотягнутися, не порушуючи її спокою. На годиннику були відсутні усі стрілки. Та як тільки доторкнувся до нього, мене пронизав сильний струм, просякнувши все моє тіло. То і була команда, що робити далі.

Обережно відсторонився від її голови, аби не зачепити волосся, і вперше у цій дивній застиглій вічності звівся на задубілі ноги; трохи відновивши рівновагу, тихо узяв її на руки й поніс. Вона виявилась зовсім не такою, як уявлялась, скрутившись калачиком на дивані, надто була важка і справжня, із запахом поту й пилу, зашкарублими опіками на ногах та копирсанням якоїсь мікроскопічної нечисті в пасмах світлого волосся. Її мірне сонне дихання порушилося й почастішало, та вона так і не прокинулась, аж до того моменту, коли я непевно дійшов до краю урвища і скинув її вниз.

І тоді нарешті пелена спала з моїх очей.

Якусь мить я роззирався ошелешено, ще не розуміючи де знаходжусь і яку біду скоїв, а коли усвідомлення настало, зневага і лють до себе були настільки сильними, що мене переломило навпіл і скрутило на підлозі. Старий і скалічений, я лежав так якийсь час, поки не зміг звестися на карачки, після чого й сам поповз до обриву – іншої долі тепер не заслуговував. І яким же сильним було розчарування, коли не зміг вивалитися із краю урвища вниз, а так і поповз над ним по повітрю, підтримуваний невидимим силовим полем на рівні підлоги своєї тісної вічної тюрми. Марно було намагатись пробити його в безсилій люті кулаками чи спробувати розгледіти в тій темряві її: вона летіла уже зовсім довго і геть далеко, але ніколи б не мала впасти. То стало її особистим різновидом пекла, вічне падіння у мертвій тиші, настільки суцільній, що будь-який найменший звук мав би стати за радість, навіть наближення гавкотіння псів, що зараз тебе розірвуть.

Із невидимої перепони над пустотою я виповз назад на тверду поверхню, де нарешті знайшов сили стати на рівні ноги. Тут так само нічого не змінилося, і це було найболючіше, бо все, геть усе нагадувало про неї. Недоїдені цукерки й мед на столику, кілька світлих волосин на спинці дивану, фантомне відчуття тепла, карамельний запах її веснянок та білий шум непроглядної нудьги. Зі стін зникли химерні картини, тепер це була суцільна чорнота, скільки сягало око навкруги. У тій чорноті я нарешті розгледів твій образ, точніше, зміг його згадати. Дрібна опецькувата потвора, над котрою звивалися смердючі чорні завитки, кожна з яких мала зміїну голову. Під низьким крупним лобом – глибоко посаджені каламутні білки незрячих очей, що могли би перетворити на камінь кожного, хто в них зазирнув, і тільки мене чомусь не добили до кінця. Тепер я б ладен був віддати що завгодно, аби знову розвидіти й забути твій образ, та запізно. Єдину, хто мене захищав, я зрадив і викинув у прірву вічних страждань.

Самі собою згадалися і слова, що так довго носив у собі, з надією тобі сказати. Я мав би розповісти, як же я насправді ненавиджу тебе і все, що з тобою пов’язане. І ще спитати, навіщо ти украла мою душу, коли вона тобі зовсім непотрібна.

На годиннику на столі самі собою з’явилися стрілки, час пішов, і було його попереду ціла нескінченність. Високо над головою світився примарний клаптик білого неба, котрого ніколи не існувало насправді, і вряди-годи з нього капав на мене липкий гній із коріння дерев, поранених камінням, що падає вгору.