Ізмаїл, частина 2. Фортеця та інше

2. Хоча чесно зізнатися, від фортеці лишилась тільки одна автентична споруда – мечеть, яка вже давно, звісно, не мечеть, а музей. Сама по собі фортеця досить швидко втратила оборонну здатність і була розібрана москалями у 1856 році, коли місто вкотре змінило свою прописку, ставши цього разу молдавським.

3. У дворику стоять гармати, старі і ще старіші.

4.

5. Щось на зразок лапідарія.

Сам музей невеличкий, з якоюсь символічною платою за вхід та фактично півтора залами, із яких цікавить колишня молитовня, перетворена на діораму «Штурм Ізмаїла». Аналогічно до схожих комплексів у Севастополі, верхня частина виконана у вигляді картини, яка внизу плавно переходить у інсталяцію зі справжніх речей.

6. Спроба зробити панораму діорами:

7. Сама мечеть на картині всередині себе теж відзначена, на той момент із мінаретом:

8. Узагалі деталізація дуже потужна:

9. На початку червня то було єдине за три дні місце на Одещині, де мене змусили вдягнути маску. Паралельно із входом в зал вмикається аудіогід, що російською переказує історію взяття фортеці, судячи з довгого вступу, хвилин на 20-30. У задушливому приміщенні в масці я швидко упоровся, тому пофоткав і втік так і не взнавши, чим там все скінчилося (мабуть, вони всі померли, але не одразу).

Узагалі про Суворова, як про будь-яку історичну знаменитість, пишуть і хороше і погане, але не можна не відзначити не тільки його тактичну геніальність, а й бажання витягнути живими з боїв якнайбільше рядових солдат – цьому чомусь і в 20, і в 21 століттях воєначальники не навчились. Зокрема, в тому бою втрати убитими з боку Російської імперії (на стороні якої виступали і колишні запорожці) склали 2136 душ проти 26 тисяч у турків.

10. Узагалі шкода, що від фортеці нічого не лишилося. То була неабияка громадина з діаметром стін 6 кілометрів, за площею більша від історичного центру нинішнього Ізмаїла. Зараз на її території чого тільки немає, і спальний мікрорайон, і лісництво, але найцікавіше там все поруч з музеєм. На березі Дунаю знаходиться пляж, у перші дні літа вода уже цілком придатна для купання:

11. З портовими кранами на горизонті. Напередодні я дивився на фортецю з того боку.

12. Вище пляжу понад річкою тягнеться великий парк, охайний і популярний серед місцевих. Особливо мене розчулили ці пікніки та відпочинок просто на травичці, прямо як десь у Європах. І якось самі по собі згадались такі ж картини із Братислави, тим більше, все відбувається на березі однієї і тієї ж річки.

13. Недалеко один від одного знаходяться два храми, молодші за фортецю. Миколаївський (1852):

14. Та Успенська церква (1841). Зараз вони, схоже, об’єднані під патронатом одного монастиря.

15. А стежки манять далі.

16. Паркова дорога виводить на помітну кручу, так що берег лишається відчутно внизу.

17. Є тут і якісь свої джерела, бо на території понатикані свердловини та бювети.

18. Ще раз озирнемось на пляж:

19. Та підемо он до того орла.

20. …котрий позначає місце колишнього військового цвинтаря, що поступово стерся з лиця землі всередині 20 ст. (того ж орла на мавзолеї зовсім недавно відновили). На цьому місці знаходився потужний бастіон Кавальєр, при штурмі якого нападаючі зазнали найбільше втрат.

21. Поруч є оглядовий майданчик на ліси на тій стороні. Як і всюди навпроти Ізмаїла – то Румунія, і навіть якісь її гори видно далеко на горизонті.

22. Пара воріт, монастирські явно сучасні, а ці можуть бути ще з часів кладовища:

23.

24. З дороги набагато краще читається узвишшя фортеці:

25. Сюди я приїхав міським автобусом, назад у центр пройшов пішки, хоч і не знайшов дорогою чогось особливого, хіба що крім стріт-арту.

26.

27. Але й це ще не все у місті. Чимало цікавих історичних будиночків заховалось на периферії обабіч проспекту Суворова, показаного в попередній частині. Спочатку пройдемось західною стороною.

28. Видно, що світові війни пожаліли ці особняки, так у них і в наш час є добрі господарі.

29.

30. Діючий костьол першої половини 19 ст., тільки пластикова вежа не альо.

31. Кілометри на 3-4 північніше знаходиться іще один меморіальний парк на місці старого кладовища, хоча візуально він виявився більше просто парком, де гуляють люди (і певно, не всі знають, що тут було). Про його минуле нагадує хіба що родинний склеп Буратів (1904):

32. Церква святих Жінок Мироносиць (1898):

33. Через дорогу від парку – водонапірна вежа.

34. Тепер перемістимось на схід від проспекту, тут мені було бродити цікавіше.

35. Цих хаток не просто багато, вони ще й всякі-різні.

36.

37. Хоча є і більш типові повітові.

38. А такі в старому Ізмаїлі сталінки:

39. За світськими кварталами сховався монастир святих Костянтина і Олени із церквою (1931-36) ну дуже румунського виду:

40. Користуючись моментом, що всі на службі, позаглядав у їх дворик.

41. По міським кварталам розкидано ще декілька старих храмів, дорогою між якими самі по собі впадають у вічі цікаві деталі.

42.

43. Найдалі йти до Вознесенської церкви (1874) на кладовищах на сході міста, і певно, не варто. Хоча б тому, що її уже встигли оновити, замінивши приємні зелені куполи на вирвиглазну бляху.

44. Відчуття абсурду додавав натовп мужиків-циган, що за парканом кладовища горлали веселих пісень розриваючи баян (діло було в поминальну суботу перед Трійцею, це у них так заведено?..) По той бік на циган чекав їх транспорт:

45. Інші дві церкви уже ближче до центру. Різдва Богородиці:

46. Старообрядницька Свято-Нікольська (1833) із наглухо зачиненим на карантин двором.

47. Наостанок прогуляємось понад Лебединим озером, шматком дикої природи між містом та морським вокзалом. Понад ним я пройшов у перший вечір, бо так було швидше дістатись місця ночівлі. Заодно придивився, що там і так цікаво, тому вдень повернувся ще раз.

48. Правда, жодного лебедя не побачив, але пернатих там більш ніж достатньо: вони плавали, літали чи просто невдоволено верещали з очеретяних хащів.

49. Дві церкви:

50. А ввечері то все виглядає особливо магічно:

51. На цій теплій літній ноті і попрощаюся з Ізмаїлом, що за неповні два дні встиг мені дуже сильно полюбитися.