Дрогобич, частина 2. Робота над помилками

Швиденько мігрував з іншими лемінгами із електрички в переповнену маршрутку і за кілька хвилин доїхав до центру та університету.

Будівля університету – одна з найгарніших у місті і чи не перша, яку запримітив ще у попередній візит. Але тоді я не знав, яку страшну роль вона виконувала в 1939-53 роках. Відома у народі як «тюрма на Стрийській», на задвірках якої протягом того часу НКВС закатували більше трьох тисяч містян.

Зараз на задвірках колишньої тюрми знаходиться присвячений її жертвам меморіал:

Жодної душі навколо, мертва тиша, ще й похмура погода. Ліхтарі-шибениці й таблички із списками замордованих – сотні їх. У Дрогобичі взагалі дуже потужні пам’ятники скорботи, чого варта тільки «розстрільна стінка» біля площі Ринок (вона знову ж таки у першій частині).

Наступна локація – вежа ратуші. Туди я минулого разу в принципі не міг потрапити, бо відкрили її для відвідування тільки рік назад. Тепер вона відкрита щодня з 9 до 18, квиток можна придбати в інформаційному центрі на першому поверсі ратуші. Дівчата звідти заодно і впустять у вежу і потім випустять (бо так вона зазвичай зачинена).

Види на місто й околиці дійсно шикарні. Ще б дахи перекрити черепицею замість іржавої бляхи, але то я вже губу розкатав.

Дві з чотирьох сторони площі зберегли історичну забудову. Далі на північ видно синагогу, тюрму на Стрийській та монастир Петра і Павла.

Перед синагогою – вулиця-базар, типова така для Дрогобича та й багатьох інших західноукраїнських містечок.

Північно-західний кут площі ні разу не історичний на вид, зате за ним – готичний костьол св. Варфоломія із вежею-дзвіницею.

Знизу їх вкрай важко помістити в кадр, то нехай хоч так.

Школа №3 (1906):

На фасаді викарбувано герб міста, ну а на гербі в свою чергу – 9 мішечків солі. Соляний промисел безперервно функціонує в Дрогобичі із середньовіччя (неофіційно з 1250 року; перша достеменна згадка – з 1390).

Собор Пресвятої Трійці:

Вулиця Мазепи, забудована уже на хвилі новітнього промислового буму – нафтового, у 19 ст.

Кам’яниця Фрідмана з характерною плиткою. Облазить потроху.

Із вежі видно й далеко за межі історичного центру. Там більш звичні для наших міст багатоповерхівки.

За якими стирчать труби промзони, нагадуючи, що ми знаходимось в одному з найбільших індустріальних центрів західної України.

Нафтопереробний завод.

А це, найпевніше, калійний завод у сусідньому моторошному Стебнику:

Як пофоткав усе головне та явне, можна добратися і до прихованого. Чесно, не думав, що дерев’яні храми буде видно із ратуші: вони знаходяться на передмістях і не надто високі. Але якщо придивитись, спочатку побачимо церкву Святого Юра:

І церкву Воздвиження Чесного Хреста із дзвіницею (на фото внизу під білою церквою). Причому як часто зі мною буває, на місці я її не побачив впритул, а роздивився уже на фото.

Ну і просто традиційно для Галичини храмів багато, а так як розставлені вони в основному на пагорбах, то й чудово вписуються в панорами.

Деякі виглядають ніби далекими, загубленими у горах кальваріями. Але швидше за все, просто стоять на околицях чи сусідніх селах.

Дворик ратуші:

Далі йду на вулицю Шевченка. Її пропуск можна вважати головним ляпом минулої поїздки, вона одна з найгарніших у місці, але я її тоді тупо оминув, пройшовши паралельною вулицею Франка (яка теж нічогенька, між іншим).

Тутешні вілли й палаци наглядно демонструють, що нафта ще більше сотні років тому приносила непогані дивіденди. Не всім, звісно.

Пам’ятник на честь загиблих афганців:

Один із найгарніших та найбільш пізнаваних будинків міста – Палац мистецтв. Також він відомий як «Вілла Б’янки». Під такою назвою фігурував у творі «Весна» Бруно Шульца, єврейського польськомовного письменника, убитого нацистами в 1942 році.

Палац і дійсно визначний, як вцілому, так і в деталях.

Непроста то робота – у інстограмі гарно виглядати…

Із обов’язкової програми на тому я впорався, але і крім того зробив багато фото по ходу діла.

Двері:

Дворики й балкони:

Новий пам’ятник у центрі – героям АТО, що повернулись живими.

Також місто обзавелось парою муралів.

Один з моїх улюблених ракурсів Дрогобича:

Назад на вокзал вертався пішки. Дорогою по вулиці Грушевського завернув на старе кладовище. Його примітив іще раніше, точніше той факт, що поховання тут тупо під багатоквартирними будинками.

Ну а тепер роздивився ближче. Кладовище старовинне і надзвичайно красиве в скульптурному плані. Такий собі містечковий міні-личаків, яких досі немало по всій українській Галичині.

Трапляються і склепи.

І просто хрести та скорботні ангели.

Щоб не закінчувати замітку цвинтарем, вернусь трохи назад, до коледжу нафти і газу по тій же вулиці. У дворі коледжу встановлена нафтова качалка, але вона тут швидше декоративна: поки в Дрогобичі стригли нафтові грошики, чорне їдуче пекло палало в сусідньому Бориславі, така от несправедливість.

Сграфіто на стіні коледжу: