Белз. Музей вигнаних душ

Концентрація лелек не зменшується. Підозрюю, цей кадр стане моїм улюбленим за 2019 рік.

Місто має значуще єврейське минуле (в середині 19 ст. євреї складали 60% населення міста) і був одним із центрів хасидизму. Хасиди і зараз не забувають про нього, хоча давно тут не живуть.

Огляд Белзу я почав із західної околиці, яка називається Люблінське передмістя. Перше, що кидається тут у вічі – сучасна синагога із силікатної цегли.

Через дорогу від неї – кіркут:

Традиційно з цілим розсипом різних малюнків та символів на мацевах.

Кладовища є невід’ємною частиною всякого міста мертвих. Ледь полишивши єврейське, попадаю на християнське.

Тут присутні як сучасні поховання, так і потерті часом та вітрами польські пам’ятники.

Аскетичні братські могили воїнів УГА:

Основною пам’яткою кладовища є дерев’яна церква Параскеви П’ятниці 17 ст. із дзвіницею. Поки сучасні майстри потворять храми бляхою та пластиком, цей знаходиться в зразковому стані і вкритий ґонтом. Церква одноверха, трохи несиметрична, якою і мала бути від початку.

Що за шмат цегляної стіни поруч, не знаю.

Через кладовища виходжу в центральну частину Белза, яка так і називається – Середмістя. Тут виділяється колишній дім товариства «Сокіл»:

У середмісті було друге єврейське кладовище, тільки закрите ще в 1846 році і досі являє собою захаращений пустир. Табличку зробили українською, але з помилками.

Була в Белзі і велика та велична головна синагога, як же без неї, але не дожила до наших днів. Стояла десь тут, чи то на полі шкільного стадіону, чи перед ним, де буйно квітнуть маки:

Поруч зі школою знаходиться лікарня, яка займає корпуси колишнього монастиря феліціанок:

А вицвіла карта міста на зруйнованому будинку символічна як ніде.

Розмаїття архітектури на Середмісті на будь-який смак, від 17 ст. до радянської. Хоча щось із цих ніби класичних сталінок 50-х років по факту може виявитися польською міжвоєнкою:

Красива вілла 1910 року:

Народний дім:

Ділянка вулиці Савенка по дорозі до площі Ринок найбільш вражаюча.

Від колишнього монастиря домініканок лишились руїни келій та костьол (1653), пересвячений у греко-католицьку церкву святого Миколая.

Прикрашений чотирма експресивними (і у якійсь мірі страшними) скульптурами святих-жінок, одну з яких так і не змогли розпізнати.

Дзвіниця монастиря більш пізня, 1906 року.

Пам’ятник заснуванню Белза. Місто вперше згадується в «Повісті временних літ» (1030), при цьому вважається, що могло бути заснованим князем Володимиром ще в 981 році. Але 1000-ліття чомусь відсвяткувало в 2005…

Крізь асфальт пробивається цегла-бруківка.

Поруч із монастирем домініканок знаходився чоловічий монастир домініканців, якому пощастило ще менше. Костьол святого Миколая був зруйнований авіабомбою в 1944 році і досі від нього залишився мальовничий скелет.

Дзвіниці (початок 18 ст.) пощастило більше.

Як і колишнім келіям. З 1930-х років і донині вони виконують роль ратуші.

А от від ринкової площі не зосталося майже нічого. Хіба пару характерних вузеньких кам’яниць нагадують, якою вона була колись.

Варто ледь відійти з головних вулиць, і місто стрімко перетворюється на село.

Тут, на задвірках, стоїть ще одна пам’ятка єврейської минувшини – молитовний будинок Irsze Lew. Втім, тримається він лише всупереч всьому, особливо це стосується похиленої вежі-еркеру.

Аріанська вежа (1606) – найбільш загадкова і, певно, найдавніша будівля Белза. Аріани – це протестанти-гуманісти, от тільки церков чи каплиць вони не будували… як і не повинно бути на цьому місці вежі чи замку, ось така загадка, однозначної відповіді на яку немає до цих пір.

Залишилось подивитись передмістя Замочок, сама назва якого натякає, що тут колись було давньоруське укріплення. Пізніше воно переросло у католицький храмовий комплекс, більшість споруд якого початку 20 ст. Але незважаючи на незначний вік, це шикарний приклад польського модерну, якби не одне але…

Вся справа в останньому ремонті нинішніх господарів Замочка. Тотальний і безпросвєтний видніється ще здалеку. Просто хочеться вийняти собі очі і викинути нахрен.

Ось, власне, костьол Пресвятої Діви Марії 1911 року. Замість оригінальної сиґнатурки втулили золоту цибулину, а дах вкрили безпонтовою блискучою бляхою. Вандалізм як він є.

Найчастіше у нас за подібні зміни лають московських попів, але тут постарався Київський патріархат, що і володіє храмом. Греко-католики теж час від часу відзначаються подібним (як у Славську), як свідчення того, що манкурти присутні у будь-якій конфесії.

Так-то там суцільна старовина та автентичність. Хоч би це все не чіпали.

Дзвіниця, стилізована під замкову вежу (1933):

Каплиця святого Валентина (вона ж Похідний вівтар, 1935), найцікавіша споруда на замочку. Всередині зберігається копія ікони Ченстоховської Божої Матері, також відомої як «Чорна Мадонна».

У центрі подвір’я закладений хрест на честь 1000-річчя Белза. Він і має горизонтально лежати за задумкою, але так більше схожий на якийсь язичницький жертвенний камінь, правда?

Цегляний мур Замочка одночасно є і кальварією з кількома каплицями, похиленими і не дуже.

А за муром протікає Солокія. Тихо там та гарно, і ніщо не нагадує, що не так давно річечка в цьому місці була кордоном між СРСР та Третім Рейхом.

На Заболоття, іще один історичний район, не пішов. Там знаходиться вокзал, але я вирішив, що одного прикордонного вокзалу на сьогодні досить.

Із Белза набагато простіше вибратися, ніж із Угнева. Поки роздивлявся замочок, просто за парканом промчав автобус на Львів. Тому пішов назад у центр, ловити більш реалістичні маршрутки до Червонограду. По мірі наближення до Середмістя із-за дерев проглядають основні домінанти Белза – міста з яскравим та насиченим минулим, сонним сьогоденням і дуже туманним майбутнім.