Хмільник – курортне місто по-подільськи

Але спершу ви найпевніше побачите саме санаторії. Їх тут вісім, планується, що може стати ще більше. Заглянемо в санаторій «Радон», його двором можна вільно пройтись.

Не скажу щодо якості лікування, але за зовнішньою презентабельністю він би цілком міг потягатись з деякими трускавецькими чи закарпатськими аналогами.

Іще з двору видно масштабний костьол, що примостився біля головної вулиці. Збудований він на честь Святої Трійці у 1603 році, в 1728 відновлений (після турецького панування) в стилі тосканського бароко і пересвячений іменем Івана Хрестителя.

Характерно, що значний шмат міста знаходиться на острові між рукавами Південного Бугу. Тут і «Радон», і костьол, і ще багато чого.

Пам’ятник афганцям:

Будівля над першою свердловиною радонової мінеральної води (1934):

Церква Святого Вознесіння (1801):

Далі за нею, углиб вулиці Шевченка, сховався розкішний будиночок земського лікаря.

Але повернемось до замку, точніше того, що від нього лишилось. Його зводили з 1534 року, коли Хмільник був вагомим містом із Магдебурзьким правом та виступав аванпостом польських володінь перед татарською навалою.

Як скрізь на Поділлі, замок втратив своє значення і почав розбиратися давно, ще у 18 ст. До наших днів уціліли фрагменти мурів та одна із шести веж, яка має просто-таки зразкове совдепівське облицювання: знизу убога сіра шуба, зверху плитка-кабанчик.

Вежа свого часу побувала і мечеттю, і церквою. Зараз у нижньому ярусі вежі розташовується ресторан, нагорі – краєзнавчий музей, який того дня був зачинений, хоча за розкладом мав би працювати.

Навіть мозаїку на неї втулили, що вже встигла сама по собі декомунізуватись.

На тлі цього страхіття, помноженого на вже незалежну байдужість, вцілілий декор вікна виглядає як залишок якоїсь дуже давньої і більш розвиненої цивілізації.

Вид на місто:

На початку 20 ст. на замковому пагорбі починають будувати палац для місцевого поміщика І. Ксідо під керівництвом архітектора І. Фоміна. Роботи велись до 1916 року і так і не були завершені.

Парадний фасад неокласичний з колонним портиком:

Зараз палац простоює зачиненою пусткою і потребує відновлення. Десь рік тому мені попадалась інформація, що його мають реставрувати, та поки ніяких зрушень не видно.

Наглядачі не відстають від життя, розмовляючи з молоддю за допомогою мемів. Хоча, звісно, нікого то не зупиняє – групка підлітків залізла всередину якраз в той момент, серед білого дня.

Позаглядати можна і крізь вікна та шпарини. Всередині порожньо й нема оку за що зачепитись, хіба крім люстри:

Парковий фасад зовсім не схожий на передній і явно мав на меті бути стилізованим під замок.

Затим можна перейти через Буг.

Із цього боку відкриваються види на буквально все: вежу, палац, арковий місток. Явно найбільш фотосесійне місце Хмільника, от тільки небо підвело.

І костьол видно:

У центрі є площа з колонадою та Шевченком:

Пам’ятник Матері:

Інша радянська мозаїка, яка поки тримається.

Містом цікаво ходити і далі, тут чимало історичної забудови.

От тільки погода така, що хіба дрімати…

…та ліниво нявкати на надокучливих туристів.

Старовинні будиночки трапляються на вулицях Пушкіна, Літописній, Небесної Сотні.

Чавуноливарна майстерня:

Гімназія 1908 року, зараз школа №3:

Кладовище зі старими збереженими хрестами також присутнє.

Церква Різдва Богородиці (1839) запам’яталась не скільки сама, як ажурною дзвіницею:

Вокзали Хмільника знаходяться на крайній північно-східній околиці міста. По дорозі будуть вишивані багатоповерхівки:

Ще один ракурс на замок:

Ще одна церква:

Прискіпливі аборигени:

Ставок на річці Хвоса і навіть фахверк:

А що ось це за двір, навіть не знаю.

Словом, якщо ви з цегли збудуєте собі псевдо-кірху, псевдо-замок, а ворота прикрасите хаотичним набором типу бронзових скульптур, це буде круто (ні).

Залізничний вокзал у Хмільнику дуже симпатичний, 1950 року і вже став пам’яткою архітектури. Проте рух пасажирських поїздів через станцію незначний, тому він тут більше для подивитись, а повертатись у Вінницю значно швидше звичайними автобусами.