Каракол/Пржевальськ. Останець чужої імперії

Довгий світловий день дав мені змогу встигнути пробігтись містом (благо, жили ми майже в центрі) і побачити на власні очі три об’єкти, що цікавили мене тут найбільше.

Притому несхожість Каракола на інші киргизькі міста кидається у вічі з перших же кроків.

Не дарма його називають найкраще збереженим повітовим містом російського Туркестану. Тут цілі квартали історичної забудови з такими от нескінченно милими карнизами та віконницями.

Тільки льодові вершини на задньому плані нагадують, що ми в Середній Азії, а не Росії.

А ось і перший будинок, що я хотів відшукати. Красень, правда?

Пишуть, що це була бібліотека-читальня (1902). Хоча хто знає напевно, інформації про всі ці будівлі дуже мало.

Ідемо далі.

До абсолютної чистоти пейзажу не вистачало тільки березок… і ось же вони!

Всередині «Муніципальне територіальне управління №5 при мерії м. Каракол» (хз що це означає, якщо чесно).

Ну і на якій же вулиці мало б бути найбільше російської забудови, як не Леніна?

Наступна на черзі – Троїцька церква.

Двір був відчинений, але на воротах чатував та поливав квіти русявий хлопець, ніби наглядно списаний з образів російських народних казок. Я про всяк випадок приготувався, що він мене заверне куди подалі, але ж ні – впустив у двір, ще й зрадів гостю з України. Це у нас тут війна і взаємна неприязнь, а за 3500 кілометрів на схід, певно, все досі сприймається інакше.

Храм з’явився у 1911 році. У радянські часи йому традиційно знесли верхи, використовували як будинок культури, спортзал, планували краєзнавчий музей… а вірянам повернули лише у 1995 році.

Це явно найгарніша церква Киргизстану і просто найгарніша будівля, що я бачив за всю поїздку. Ви тільки подивіться на декор, це ж якийсь архітектурний екстаз:

Будинок навпроти церкви (зараз – педагогічний коледж):

В принципі старим містом можна бродити й довше, але часу було обмаль.

Тому просуваюсь далі, на північ від центру. У сквері стоїть пам’ятник Тагай-бію, що у 16 ст. боровся за незалежність киргизів (за що його ще називають Мухаммед Киргиз, тобто «киргизький пророк»).

Сліди глобалізації:

«Білий дім» позначає початок радянського центру міста.

Третій же об’єкт, до якого я йшов – дунганська мечеть 1910 року. Дунгани – це китайці-мусульмани, причому ця назва російська, а самі китайці називають їх просто хуй. У слов’янських перекладах транскрипцію політкоректно змінили на «хуей», але ми-то знаємо.

Перед мечеттю готувались до вечірнього богослужіння, і я вдруге приготувався, що мене пошлють (у такий невдалий час і в шортах). Але й тут не було ніяких проблем, розпорядник ще й жартував зі мною та намагався говорити українською.

Після такого ліберального фоторежиму, як у Киргизії, я уже в Україні так розслабився, що пару разів ледь не вскочив у халепу.

Але повернемось до мечеті – дуже незвичної святині, що своїми обрисами нагадує конфуціанські храми.

Дунгани в Киргизстані зараз живуть компактно у декількох селах, у Караколі ж на службу збирались переважно киргизи.

Шкода тільки, що вечірнє освітлення для її фото не годиться. Але все одно, яка краса.

Історичний мінарет не дожив до наших днів і в 1940 році на його місці поставили новий – рідкісний зразок радянської культової архітектури.

Непросто їм, мабуть, з таким розпорядком:

Дорогою назад клацнув ще пару повітових будинків. Сонце сховалось за горами і контрастні тіні не псують фото.

На обласний центр опускалася ніч.

Рецепшен

Каракол у 1889-1922 і 1939-1992 роках носив назву Пржевальськ (а на гугл-картах і досі так підписаний) і його історія тісно пов’язана з іменем цього відомого географа.

Про людські якості Миколи Михайловича пишуть усяке, і хороше, й погане. Але що точно не викликає сумніву – настільки це був крутий мандрівник!

Можна тільки уявити, як сильно експедиції другої половини 19 ст. відрізнялись від наших поїздок: без сучасних благ цивілізації, крізь ворожий клімат та людей. І яку неоціненну користь вони принесли науці, стираючи білі плями з географічних карт і відкриваючи нові етноси й види рослин та тварин.

Характерними є обставини смерті Пржевальського, непростимі для такого досвідченого мандрівника: попив після полювання сирої водички з джерела і через пару тижнів помер від черевного тифу.

Поховали його, як і заповідав, на березі озера Іссик-Куль. Навколо могили у 1950-х роках виріс музей. Це на 10 км північніше Каракола, у селищі Пристань-Пржевальськ.

Будівля музею прикрашена скульптурами тварин.

Був там і живий орел, що своїм незворушним розумним поглядом спостерігав за мавпочками з фотоапаратами.

Поруч юрта, ще й під навісом, не знаю навіщо. Просто де тільки можна, треба поставити юрту.

Експозиція музею невелика, переважно листи, документи, опудала тварин та фотографії. Ось фрагмент карти експедиції Пржевальського, що висить навпроти входу; тут наочно видно, що майже вся Киргизія – самі лиш гори.

Лхаса – столиця Тибету і головна нездійсненна мрія Миколи Михайловича. І близько ж підбирався до неї, але так і не дійшов.

Карамба!

Музей знаходиться в оточенні великого парку, розбитого з радянським розмахом і явно не для сучасної реальності – зараз толком відвідувачів нема… Тим цінніше заслуга його працівників, що підтримують, як можуть, у належному стані. І нас всередину пустили вже після закінчення робочого дня.

У дальньому кінці парку знаходиться могила Пржевальського і красивий пам’ятник, поставлений у 1894 році.

Тут же стає очевидно, що ми на узвишші. Як глянути за паркан, відкривається вид на крайню східну затоку Іссик-Куля та хати Пристань-Пржевальська.

У затоку впадає річка Каракол.

За парканом звертає на себе увагу кладовище (єдине християнське, що я бачив за всю поїздку). Як і дерев’яні хатки з різьбленим декором, воно чудно виглядає на тлі цих льодових гір – згадка про людей чужої культури, що змогли тут залишити свій тимчасовий слід, але так і не прижилися. І все, що в кінці-кінців від них лишилося, - самі мовчазні хрести…