Буча

Дуже швидко обійти місто не вдасться. Буча не така вже й маленька, так ще й найбажаніша її пам’ятка знаходиться на далекій західній околиці, кілометри за 2 від центру.

Мова йде про садибний будинок Штамма, радника управління Києво-Ковельської залізниці. Відомий у свій час суспільний діяч та меценат не обділив і себе самого, обзавівшись справжнім міні-замком. Будинок з’явився в нульові роки минулого століття.

Поки дійшов до нього, почався обіцяний дощ і почав радісно заливати об’єктив.

Уже в 1917 році Штамм змушений був покинути своє обійстя назавжди. Всередині палацу організували Дім дитини, пізніше – санаторій для дітей із психоневрологічними розладами.

У 2004 році внаслідок короткого замикання будинок згорів і з тих пір стоїть пусткою та розвалюється. Досі його навіть не спромоглися занести до списку пам’яток архітектури.

Причому якщо частина попередніх відвідувачів оглядала його без проблем, то інших проганяли якісь мутні охоронці з собакою. Мені пощастило потрапити до першої половини – можливо, із-за погоди. Так чи інакше, це ласий шматок землі, тому подальша доля палацу дуже туманна і песимістична.

Поруч зберігся дерев’яний будинок обслуги.

Узагалі історія Бучі поки досить коротка. Селище виникло в 1898-1901 рр. разом з однойменною станцією, а містом стало тільки в 2007 році. Багато архітектурних пам’яток тут не могло бути в принципі, так ще й існуючі так ганебно профукуються.

Житлової забудови старої Бучі також небагато:

Варто відзначити неоготичну сторожку на подвір’ї школи №7:

Через дорогу від школи – одна з історичних дач початку 20 ст. Також простоює порожня.

Старих церков немає, тільки сучасні.

Ну а чого точно у міста не віднімеш, так це парків, як в кількісному, так і якісному плані. Має ж бути хоч якась розвага мешканцям, окрім простоїв у заторах убік Києва та назад (бо я щось не вірю, що на всі 30 тисяч населення тут знайдеться робота… тому Буча швидше не місто, а віддалений спальний район Києва, як і більшість його агломерації).

У парках, в свою чергу, багато скульптур. «Старий і море»:

Цей парк називається «Диво».

Симпатично та оригінально:

Будинок культури:

Дощ тим часом перейшов у повноцінну зливу, кросівки промокли наскрізь… Потонув згорів сарай, гори і хата, подумав я, і пішов у центральний парк. По дорозі повно дитячих санаторіїв із відповідними артефактами радянської ще епохи.

Відкритий (відновлений?) у 2011 році міський парк уже встиг заслужити звання одного з найкращих в Україні. Також нагадує Межигір’я (за відгуками тих, хто там був), тільки без золотого батону.

3D малюнок, а парочка, що встигла вскочити в кадр, показує, що не я один псих, ладний вештатись у таку адову погоду.

Альтанка і обов’язкові останнім часом сакури.

Французький дворик.

Тут теж багато скульптурних композицій. Красивих:

І наркоманських:

Усі б все одно не зняв, так ще й фотоапарат відсирів і не хотів фокусуватись. Через парк протікають струмки, закуті в красиві штучні русла. У погожу погоду тут би ходили натовпи людей, а так тиша та благодать. Хоч якась користь із клятого дощу.

Метелик.

Зрештою дійшов до паркового ставка. На протилежному березі виправна колонія, такий от контраст.

На набережній цвіла магнолія. Весь парк я не обійшов, та й все одно непотрібно, а для загального враження вистачить.

Тарас Григорович та прапори областей України:

Закінчимо ж цю мокру прогулянку на залізничний станції, де зберігся модерний вокзал 1901 року. Неподалік від нього стартують маршрутки на Київ.