Столиця, розвіяна вітром

Пейзажі по дорозі до городища цілком типові для Чуйської долини: гори та стрімкі річки та стада овечок.

Одна з найпотужніших держав на території сучасної Киргизії – середньовічний Караханідський каганат. У 940-1130 рр. його столицею було місто Баласагун. У 12 ст. воно почало втрачати свою провідну роль, а ще років через сто його зруйнували монголо-татари.

Вважається, що місто остаточно перестало існувати внаслідок епідемії чуми 1338-39 років. Єдина споруда, яка дожила до наших днів – мінарет. Від початку він був удвічі вищий (40-48 м за різними даними), а те що є зараз, – 21-метровий пеньок.

Сучасна назва «Бурана» перейшла від одного із сусідніх сіл.

Неозброєним оком видно, що пам’ятку довелось добряче відбудовувати в нові часи.

На мінарет можна піднятись і роздивитись усе навколо з висоти. Колишні стіни, цитадель та квартали величного міста нагадують про себе лише нечіткими пагорбами і валами, укритими шаром землі. Свого часу Баласгун масштабами міг потягатися з Бухарою, але де зараз та Бухара і що маємо тут… Так стираються в пісок столиці та імперії.

Видно південну індустріальну околицю Токмака.

Внизу супутні приміщення міста-музею. Під червоним дахом забув що, далі історичний музей (цікавий, але фотографувати не можна) та юрта – сувенірний магазин.

За інформаційними стендами видно фундамент одного з трьох мавзолеїв городища, у формі грецької букви «омега». Фундаменти вирівняні й осучаснені і втратили хоч який натяк на старовину.

А навкруги безкрайні простори й гори.

Ззовні вежа має складний цегляний декор, неоднаковий на різних її ярусах.

І як завжди не передати захват від Тянь-Шаню. Буквально видно, як хмари чіпляються за вершини.

Ще краще милуватися на гори із земляних валів.

І на вежу теж. Вона виглядає похиленою і це справді так (а не в мене руки криві). А пара нагорі насправді й не пара, але в кадр влізли вдало.

На пологій частині городища облаштовано лапідарій, який тут називають садом каменів. Вік каменюк з 6 по 20 ст. і звозили їх з Іссик-Куля, Тянь-Шаню та Чуйської долини.

Мусульманські надгробні камені:

Багато варіацій місцевих баб – балбали:

З особливо деталізованими рисами обличчя.

Багато хто чомусь тримає келих:

Найпевніше у виді балбалів зображували предків. За діаметрально протилежною версією, в них «заточували» душі переможених ворогів, щоб вони служили переможцю на тому світі.

Тому й важко сказати достеменно, що відбувається у них всередині: чи дивляться з поважним спокоєм на останню вежу свого мертвого царства чи беззвучно кричать у нескінченному потойбічному рабстві… але ми їх крику усе одно не почуємо.

Юрта на городищі виконує роль сувенірної лавки.

Декор юрти:

Декор автобусної зупинки:

Ми ж поїхали далі. І якщо вертатись у той день, варто згадати про справжнє щастя. Воно виглядає ось так:

Цілі поля чистої, класної та дешевої полуниці, яку можна жерти хоч із відра. Так би цілий рік…

Наш шлях пролягав далі на схід, долиною річки Чу. Нову дорогу збудували китайці у якості одного зі своїх «шовкових шляхів», тому вона дуже хорошої якості. Паралельно тягнеться залізниця, велика рідкість для Киргизстану.

На вечерю стали у придорожньому кафе. Так як це навіть не село, мечеті поруч немає, але присутня намазхана – окреме приміщення для молитов.

І бутафорський білий барс.

Головне ж, заради чого варто було ставати, – знову-таки гори. Майже вся долина Чу по-своєму прекрасна, але тут особливо.

Річкові рукави й розливи ще більше підкреслюють первозданну природню красу.

Гори чітко різнокольорові навіть проти сонця:

І тільки коли воно впаде за найближчі вершини, стають монохромними.

Уже в сутінках дістались містечка Баликчі, яке стоїть на крайній західній точці Іссик-Куля.

Тут була зупинка тільки для закупки в магазині. А так-то все як звичайно для Киргизії, поселення не представляє нічого цікавого, але які ж гори здіймаються над його незграбними хатками: