Люди нашого берега

І з чого ж починати її дивитись, як не з Тирасполя – столиці та найбільшого міста. Як і ПМР вцілому, Тирасполь поступово втрачає населення (зараз має 128 тис.) і в хіт-параді найбільших міст Молдови за останні роки поступився другим місцем Бєльцям.

З приміської автостанції найперше йду до залізничного вокзалу, через парк. На класичну колонаду задивляється Котовський, якого в Україні вже не зустрінеш.

До вокзалу, бо саме там найбільш імовірно знайти обмінник. ПМР має власну валюту, рублі, які на той момент були дорожчі за гривню десь у 1,5 рази. Тобто 50 рублів = 75 гривень, але один папірець все ж залишив собі на пам’ять, а як інакше, коли там неочікувано наш Тарас Григорович?

Причому пізніше роздивився, що на водяному знаку якийсь лівий мужик:

На всіх менших номіналах зображений Суворов – засновник Тирасполя і чи не найвидатніша постать в історії Придністров’я, якщо намагатись абстрагувати її від сусідів.

Але повернемось на вокзал. Залізниця тут з’явилась усього на пару років пізніше, ніж в Одесі (у 1867), але станційне приміщення вже післявоєнне.

На станції незвично тихо й безлюдно. Жвавий у минулому рух майже зійшов нанівець (зверніть увагу на праву колонку). Зараз тут проходить через день поїзд Кишинів – Москва та електричка Одеса – Кишинів у п’ятницю-неділю.

Так само розгалужена система колій контрастує з тотальним запустінням:

Вертаюсь у місто. У бідному на стару архітектуру Тирасполі основною прикрасою є сталінки.

Церкви переважно сучасні. Ця у парку ім. Кірова:

Котики окупували вхід до зоокрамниці і на всіх, хто виходить, дивляться… отак:)

По факту у місті майже все цікаве зосереджене уздовж головної вулиці, 25 Жовтня. Почнемо її огляд з крайньої західної околиці, куди я перемістився роздовбаною елітною маршруткою (прям як у нас).

У цьому місці на березі Дністра в 1792 році указом Суворова закладено Серединну фортецю, з якої і почався Тирасполь. Його назва буквально означає «місто на Дністрі», на популярний на той час античний манер.

Зараз від фортеці залишився тільки один бастіон, «Святий Володимир», із пороховим погребом.

Найдавніша споруда міста виглядає дивно на тлі хрущовок та брєжнєвок.

І таких по-молдавськи хаотичних шанхаїв приватного сектору, що недолуго виглядають із-за віковічних валів.

У погребі зараз діє музейчик, що був само собою закритий, але все одно молодці, що реставрували.

Співвідношення бастіону (в червоному кільці) до початкових масштабів фортеці. Як водиться, чи не найбільше їй дісталось не у воєнні часи, а під час будівництва совкових мікрорайонів.

Від бастіону Дністра не видно, тільки скайлайн місцевих багатоповерхівок.

Накрапує дощик, але що ж зробиш, пробираюсь у бік центру. На закритій території за парканом є водонапірна вежа.

Пам’ятник першій електростанції Молдови (імені Леніна, з цитатою Леніна – для любителів артефактів совка тут все ж є що побачити):

Один з досить рідкісних будинків «молдавського» виду. Місто ніколи не відносилось до Бессарабії, перебуваючи в Новоросійській-Миколаївській-Херсонській губернії… Тому зовнішньо більше схоже на райцентри України, а не Молдови.

Є і типові повітові будиночки, але небагато.

Далі – величезна і брутальна споруда 80-х років, де квартируються верховна рада, уряд та президент ПМР. Пам’ятник на передньому плані ясно кому, а ще на всіх адмінбудівлях «незалежного» Придністров’я поруч з місцевим обов’язково присутній російський прапор.

Тут же – красива гімназія №1:

У будиночках через дорогу музеї: академіка Зелінського та історичний, у другий я сходив. Фотографувати там не можна, та я більше хотів від дощу підсохнути. 99% експозиції присвячено Другій Світовій Великій Вітчизняній та звєрствам молдавських ноціоноліздів у 1992 році.

До бічного фасаду музею примикає розмашистий меморіал Слави, де чого тільки не намішано, тут і Афган, і конфлікт з Молдовою.

Та війна, хоч і коротка, забрала майже тисячу життів, приблизно порівну з обох сторін, і в якісь однозначні рамки не вписується: здавалось би, чому на боці ПМР воювали в тому числі етнічні молдавани або наша УНА-УНСО?

Тут же й танчик, і вічний вогонь, і по-сучасному незграбна каплиця.

Далі починається головна у місті площа Суворова із дуже експресивним пам’ятником, що став одним із архітектурних символів ПМР.

Цікавий з виду палац дитячо-юнацької творчості:

Формально тут три державні мови, причому молдавська кирилицею. Але, як це завжди є на окупованих Росією територіях, усі, крім російської, мають суто символічний статус.

Серед прапорів біля Суворова угадуються стяги Абхазії і Південної Осетії, з якими ПМР організувало своє СНД (Союз Невизнаних Держав). Такі ж окуповані осередки руцкого міра, тільки ще більш дикі. Ну а таку дристань як динири-линири навіть Придністров’я не визнало.

Тим часом до площі під’їхала ще одна місцева цікавинка – міжміський тролейбус. Якщо в Тирасполі тролейбусна система існувала ще в СРСР, то в ПМР її подовжили аж до сусідніх Бендер. На тлі всякої іншої бравади це виглядає дійсно круто та корисно. Тролики між містами бігають досить жваво, майже не поступаючись у швидкості маршруткам.

Ну а номер 19 не просто так, а під дату – 19 червня 1992 р. почались активні бойові дії в Бендерах.

Міжміські тролейбуси в основному новіші, а так стандартні. Ось цей їде аж до Тернополя:

Ще трішки Тирасполя радянського:

І сучасного. За палацом культури знаходиться ставок з лебедями і Собор Різдва Христвого (2000 р.). Як і в нас, типові для нового храму золоті цибульки, великий розмір, але вцілому якось не чіпляє.

Куди більш цінною в історичному плані є аскетична старообрядницька церква, єдина, що не закривалась у місті в радянські часи:

Її літерою Г обрамляє довгобуд, схоже, не без ознак самоіронії:

Значок місцевого рубля під банком. Банки тут всі локальні, платіжна система також.

Іще з цікавого:

У цьому будинку був штаб Котовського. Можливо, цей факт допоміг йому вижити серед навколишніх хмарочосів.

Знов радянські артефакти та сталінки:

Це був, схоже, конструктивізм, але з перебудовами та зовнішньою рекламою все погано:

…

Якщо говорити про Придністров’я, то не можна не згадати концерн «Шериф». У нас цю назву знають хіба завдяки футбольному клубу, а між тим цей холдинг тримає більшість супермаркетів, автозаправок, нафтобаз ПМР (а ще коньячний завод «КВІНТ», весь мобільний зв’язок, інтернет…) Хтось у бідній республіці непогано облаштувався.

Офіс «Шерифу» за масштабами не поступається головним республіканським спорудам. Начитався, що їх охоронці дуже не люблять фотографів, та й камер там понатикано, то клацнув збоку.

Будинок рад або міськрада Тирасполя – іще одна типова радянська адмінбудівля з черговим істуканом Леніна. На відміну від парламенту, вона не просто велика, а й велична.

Збудована в 50-ті роки, що в купі з датою будівництва парламенту навіює різні цікаві думки – а навіщо в тодішньому звичайному райцентрі зводили такі розмашисті коробки?

Університет ім. Шевченка. Він також найстаріший у Молдові, але корпуси 50-х років.

І театр ім. Н. Аронецької, від якого вулиця 25 Жовтня закінчується, роздвоюючись на периферійні вулички. Таким чином я майже замкнув круг по місту.

Перпендикулярно проходить бульвар Гагаріна. Якщо тутешні дороги більш-менш як наші, то тротуари просто жахливі.

Як водиться за законом підлості, тільки я закінчив, хмари розійшлись…

А вночі те все ще й підсвічується:

Із настанням темряви з вулиць швидко десь зникли майже всі люди. Залишалось повечеряти, для чого я відшукав кафе з молдавською кухнею, La Placinte. За рівнем кафешок і готелів Придністров’я далеко обійшло той же Крим.

А це токана з мамалигою:

Наостанок варто додати, що фото навряд зможуть передати атмосферу невизнаної країни; їх уже далеко не совкової, а якоїсь тільки їм притаманної безвиході. За великим рахунком, тут ті ж проблеми, що і в нас: безробіття, убиті дороги, бродячі пси, маршрутки, відтік молоді за кордон і т. д. – тільки виглядає все ще більш запущено й приречено. І звісно, якась ледь вловима, проте постійна загроза війни, замороженої, але так і не закінченої.

Придністров’я таки варто побачити власними очима, особливо тим, хто ностальгує за СРСР, та потенційним фанатам рузке міра: як нагадування про те, куди вони себе і нас всіх тягнуть.