Золотисто-сонячні Іллінці

Із автобусами того дня мені дуже не щастило, тому місто обходив поспіхом і дещо в стисненому варіанті. Та й стартова точка була нетрадиційна, на в’їзді з дашівської траси (нею вертався із Бабина). Тут я запримітив школу №1, збудовану в 1911 році як народне училище.

Звідти переміщуюсь у центр, домінантою якого є епічний Воскресенський собор (1897). Він виглядає розкішно навіть проти сонця і в спаплюжених омелою деревах.

А в кращому освітленні – тим більше:

Також на нього виходить пішохідна зона міста – вулиця Соборна.

Якщо вулиць Соборних після декомунізації зробилось багато у різних містах, то площа в її кінці зветься більш нетривіально – Болгарська (якщо вірити Вікімапії). Вона ж – чи не найзатишніша місцинка в Іллінцях.

Поруч є лісгосп, з котрого виглядає олень.

А також чепурний будиночок купця Манова початку 20 ст. Зараз там школа естетичного виховання.

Вражає і квітучість міста (і це 20 жовтня!), за якою воно може потягатися з Тростянцем.

У квітах утопають і пам’ятники під міською радою, присвячені не кому-небудь, а доярам і дояркам.

За магазинчиком з «прикарпатським» дахом видно, що у місті є навіть 9-поверхівки.

Знаходяться вони по вулиці Європейській. Якщо зайти в її двори, можна відшукати ось цей, на перший погляд, непримітний будинок:

Насправді ж під радянською і сучасною штукатуркою ховається колишній костьол ще 1785 року. Комуністи перетворили його на кінотеатр, склад, і нарешті в 60-х роках на житловий будинок.

Римо-католики Іллінців звели новий храм у 2010 році осторонь центру. Я його бачив із вікна автобуса, але не ходив фотографувати.

Ну а поки іду убік річки Соб. По дорозі фонтан з місцевою русалкою і, певно, ще в процесі відновлення:

Іллінці лежать на обох берегах річки. Все що на північному (лівому) березі – приватний сектор, історично колишні села, з часом поглинуті містом.

Чому б і не «Віват!»?

Направо (якщо іти з центру) було село Морозівка. Його архітектурна спадщина представлена Троїцькою церквою (1902).

Село зліва у різні часи називалось Ольшанка або Джупинівка. Тут знаходиться велика лікарня, з району якої зазвичай і починають знайомство з містом, коли їхати з Вінниці. Двір лікарні примітний дитячими скульптурами, і навіть не упоротими.

Ну а тутешня церква дерев’яна, Різдва Богородиці, 1870-х років. Із мурованою дзвіницею.

З цієї сторони на південь, тобто проти сонця, видно скайлайн іллінецьких багатоповерхівок, але фотографував я в той бік не із-за них, а ооон тієї сірої будівлі із бароковим фасадом.

То – найбільша на Вінниччині синагога (з єврейською школою на передньому плані). Згодом дійдемо і до неї.

Але спочатку як не пройтись просто понад річкою, точніше великим ставком на ній, з боку центру. Тут пляж, на якому мені трішки позував лебідь, що його якраз нагодували місцеві.

Також звідси видно церкви на півночі міста.

А висока труба видає місцезнаходження цукрового заводу, одного з діючих іллінецьких підприємств.

Єврейська частка населення в Іллінцях з середини 19 ст. і до Другої Світової складала ледь не половину. Не дивно, що тут залишилось їх кладовище та цілий комплекс споруд, але це все покинуте або колишнє: зараз у місті від сили кілька єврейських родин.

Якщо йти до синагоги, першим побачимо склад (а в радянські часи крупорушку), що від початку містив у собі хедер (релігійна початкова школа) і талмуд-тору (школа для хлопчиків із бідних сімей). За деякими даними всередині була і міква – ритуальна баня.

Сама ж синагога 1780-х років зараз є частиною деревообробного підприємства, тому роздивитись її можна із-за річки або тільки з одного фасаду, що виходить на вулицю і потопає в хащах.

Це ж місце є, імовірно, найстарішим заселеним в Іллінцях, бо десь тут знаходилась фортеця. Але зараз воно виглядає і найбільш дико. Навколо якийсь треш та дестрой, і це просто під вікнами чергового багатоквартирного будинку.

Мені ж залишалось пройтись ще трохи на захід, куди я добирався не культурною дорогою, а напролом якоюсь дикою стежкою понад річкою. Зате там білки.

І можна втулити обидві церкви в кадр за раз.

І мальовничі плавні на Собі.

А йшов я туди взагалі-то із-за млина.

Млин має звучну іноземну назву Маримонт. Але ні вона, ні статус пам’ятки архітектури не можуть урятувати його від повільного руйнування.

«1908» виклали цеглою аж у двох місцях, щоб напевно.

Всередині майже нічого не залишилось.

Звідти уже побіг на свій автобус. За браком часу огляд міста виявився трохи неповним та сумбурним, але воно все одно встигло мені сподобатись.