Червоноград. Пошуки давнього Кристинополя в галицькому Донбасі

Місто було моїм планом Б на другу половину того дня, коли план А зірвався. Автобус до села Карів, яким я хотів прориватись на Угнів та Белз, у неділю ходить набагато рідше за інші дні.

Тому іду дивитись Червоноград, одразу беру курс на район із зобов’язуючою назвою Старе місто.

По дорозі до нього – старе кладовище.

Загалом воно дуже занедбане, з розбитими надгробками, що тонуть в бур’янах та хащах. Хоча є і позитивні тенденції, усипальницю Вишневецьких середини 19 ст. привели до більш-менш прийнятного виду, а то була без даху та дверей.

Вулицею Хмельницького спускаюсь до Старого міста, де уже видно першу з двох історичних його церков.

Хоча церква на перший погляд типово православна (якою і є зараз насправді), бароковий фасад видає в ній давній костьол, а сусідні прибудови – колишні монастирські келії. Монастир належав бернардинам, костьол збудований в 1692-1704 рр.

Фактично через дорогу, іще один колишній монастир (отців Василіан, 1763), іще одна теперішня церква, тільки греко-католицька.

Колишні келії:

Багате оздоблення:

Звідти видно неочікувано презентабельне котеджне містечко, хоча мені важко судити, настільки добре там жити при всіх проблемах сучасного Червонограда.

Погляд на православну церкву із двору греко-католицької:

Головна лінія старого міста забудована, схоже, в 50-ті роки і для Галичини виглядає досить нетипово. І не кажіть, що я не міг би за бажання видати ці фото за східну Україну:

Далі на черзі – палац, до якого я із-за незнання місцевості підійшов з південного боку, і ледве не встиг розчаруватись та махнути рукою. Оце щось маленьке і наглухо оточене стінами з контрфорсами і є той самий палац?

І перепитати не було в кого, бо з живих істот навколо бігав тільки величезний пес, хоча в підсумку невідомо, хто з нас кого більше боявся.

Але вистачило інтуїції вертатись назад через двір прилеглої школи №4, із якого стало видно, що палац насправді великий і досить гарний, явно в процесі реставрації.

Більше того, всередині, де вже відремонтували зали, є невеликий музей. Впустили мене туди безкоштовно на честь якоїсь поточної виставки, але в глибині виявилось, що фотографувати не можна, бо це таки коштує 20 гривень, що якось тупо… Але для макету палацу в первісному виді зробили виняток.

Збудували його в 1756-62 роках за Франциска Потоцького на місці замку. З макету видно, настільки він був більшим, і це без урахування парку та інших ніштяків.

Але після радянського періоду, коли в палаці була школа, добре що лишилась хоч четвертинка, та і то тільки екстер’єр. Кристинопіль перейшов до СРСР тільки у 1951 році, тоді ж одразу і став безликим Червоноградом. Хоча історичну назву повертати йому не спішать, бо польська панна Кристина Любомирська (дружина засновника міста Казимира Потоцького) для сучасних містян також чужа…

Роботи у палаці ще непочатий край, але виглядає він все одно позитивно; особливо на контрасті із сусідніми Сокалем та Тартаковим, де на свої пам’ятки поклали великий болт.

На північ від палацу – великий заболочений пустир, за яким видно скайлайн червоноградських багатоповерхівок (там ще й будують нові!) та виділяється дерев’яна церква.

У свою чергу, якщо перейти на північ пустиря, звідти видно верхи Старого міста, але вже в контровому світлі:

Тут глянемо церкву зблизька. Узагалі кількість храмів у місті на метр квадратний якась космічна, але окрім двох староміських, це все новобуди. Тому спеціально я їх не шукав, хоча деякі заслуговують уваги, як ось ця, хоча б тим, що дерев’яна.

Узагалі там цілий комплекс, великий двір з дитячим майданчиком, фонтаном і т. д. Брама-дзвіниця:

Також як часто буває з такими містами, околиці набагато цікавіші за центр. І хоча головна площа має колоритну давню назву – Вічева, виглядає відверто жахливо:

Зате з усіх сторін до неї сходяться променями сквери, чим Червоноград дуже нагадав рідний Кривий Ріг (хоч його шахти й іншої спрямованості). Задля покращення не ахти якої екології, місто дуже зелене.

Окрім того, то якраз був день шахтаря, і в парку проводились масові гуляння.

Червоноградський стріт-арт:

Іще один цілком східноукраїнський вид, навіть маршрутка типова:

Храм, св. Йосафата, найбільший у місті і один з найбільших в області; збудований зусиллями колишніх радянських політв’язнів та їх родичів. Розміри його, звісно, вражають, але так щоб дуже оку було за що зачепитись, то ні.

На тій же вулиці, плюс одна дерев’яна церква, певно, найгарніша з новеньких:

Замикаю коло по місту, виходячи на автостанцію повз ринок. Перед ринком – черговий новий великий храм, також в оточенні 5-поверхівок.

Поки він був недобудований, поруч звели «тимчасову» дерев’яну церкву, котра, як на мене, цікавіша:

Закінчу цю замітку і сакральну тему Червонограду іще однією капличкою (1903), яку сфотографував уже на виїзді з міста перед селищем Гірник.

Небо, що хмурилось весь день, нарешті вибухнуло дощем, і, як і напередодні, я повіз його за собою у Львів. Але попри його силу, то вже був нестрашний дощ, коли дивитись на нього із вікна автобуса, а потім пристанційного кафе із чашкою чаю в руках. А Червоноград що? А Червоноград мені таки сподобався.