Пішки Гайворонським районом. День перший

Пересічні громадяни про Завалля навряд чули, а між тим, не таке воно й просте це смт – тут знаходиться друге за величиною родовище графіту у світі. Це той самий графіт, який присутній у звичайних буденних олівцях, але окрім того де тільки не використовується, зокрема в електроніці і навіть у ядерних боєголовках.

Розробка графіту побіля Завалля може охарактеризуватись одним коротким словом – ДІРА. Скільки я не бачив у житті затоплених кар’єрів, цей настільки масштабний, що важко передати. Особливо вражаюче це виглядає, коли дивитись на супутниковий знімок – площа кар’єру разом з відвалом співрозмірна із самим містечком поруч.

А воно ще й доволі миле: лазурна водичка, обросло все зеленню:

Хоч і в суботу, у кар’єрі кипіла робота.

Не впевнений, правда, що це саме графітову руду колупають. Швидше глину чи ґрунт.

Ну і як наслідок… привіт, ерозія!

Але ж до чого ефектне це поєднання промислового розмаху і природи, яка тут же відвойовує своє. Кар’єр, до речі, можна вільно дивитись просто з траси на Саврань (бо при близькому контакті мені там навряд чи б зраділи).

У протилежну сторону видно Південний Буг, який тут відносно недалеко.

Логічно, що поруч з кар’єром розташувався і графітовий комбінат. Серед його будівель, які видні ззовні, є кілька цікавих.

Деякі з граніту, «замкового» виду.

Основу житлового фонду Завалля складає цілком міського формату 5-поверхова забудова. Ця частина селища нічим не запам’яталась, хіба масовим цвітінням маків.

Тому переміщуюсь у наступну точку – Салькове, до якого майже 5 км. Пару останніх, правда, пощастило догнатись попуткою. Так заодно я вперше в житті покатався на «Запоріжці» (і дуже переживав, що після моєї висадки це чудо не заведеться, і як тоді дивитись у вічі літній парі, що мене підвезла?)

Салькове – друге смт району, зовсім не схоже на Завалля, а куди більш сільського одноповерхового виду. Сільрада така скромна:

Селище лежить уже безпосередньо на березі Бугу, отже, нам туди. Спуск до річки іде повз цукровий завод, точніше, те що від нього лишилося.

Ну і нарешті Буг, про який конкретно у межах Салькового інформації дуже мало. Але ж який він тут може бути? Як завжди чарівний!

Тільки дах насосної станції дещо псує незаймані пейзажі.

Протилежний берег розтинають балки:

Кози дуже дикі.

Ідемо проти течії і паралельно селищу. Далі на річці є острівець, до якого приладнали греблю та сучасний млин (але пишуть, недіючий).

Весь цей перехід – суцільна насолода для очей і душі:

Нарешті стежка, яка тягнулася по високому схилу, спускається аж до берега:

Щоб звідти здійснити ще один ривок угору, уже подалі від води у центр селища.

А там, до всього іншого, є ще й дерев’яна церква.

Загалом типова синодальна споруда 1896 року. Верху їй очевидно не вистачає, але така доля, знесли в СРСР. Тим не менш, усе одно гарненька:

До наступного села, Хащуватого, уже не став ловити машин, а просто швиденько пройшов пішки. На в’їзді зустрічає танк, у якого явно не вистачає складових частин:

У Хащувате я йшов заради середньовічної замкової вежі:

Ніфіга. Насправді вежа водонапірна, їй років сто. Виникла десь одночасно із іншими будівлями лікарні, на території якої і знаходиться. Тоді Хащувате ще було містечком, згодом райцентром… Але ж яка шикарна неоготика, а це просто господарська споруда!

Зараз лікарня ще діє, але частина її будівель простоює пустками.

Програму мінімум я виконав, але поки купував воду, автобус на Гайворон утік, а до наступного було нескоро. Тому можна сміливо зайнятись програмою максимум.

На крайній північній околиці села знаходиться залізнична станція Хащувате, якраз на тій вузькоколійці, куди я збирався. Тільки на цьому відрізку (Голованівськ – Гайворон) поїзд ходить лише двічі на тиждень і в той день його не було.

Вокзал із силікатної цегли нічим не примітний, хіба рясними вишнями коло себе:

На станції використовуються і вузькі, і широкі колі. Перші обслуговують лише пасажирські перевезення, другі – вантажні (місцевий елеватор). При чому до платформи вокзалу прилягає якраз широка колія, а до вузької, схоже, треба форсувати рейки та шпали. Різниця у розмірах очевидна:

Ширина вузької колії – усього 750 мм, просто дитяча якась. Це вдвічі менше, ніж у стандартної (1524 мм), та навіть у вузькоколійних трамваїв цілий метр!

На протилежній, південній стороні села, віднедавна з’явився меморіал, присвяченій Хащуватській трагедії – масовій страті 16 лютого 1942 року, коли нацисти і поліцаї за день знищили близько тисячі євреїв, у тому числі 400 дітей. До комплексу можна потрапити через таку браму.

Половину комплексу займає єврейське кладовище зі своєрідними надгробками та склепами:

Дальня від входу частина – власне меморіал, розмашистий, проте аскетичний. У пресі його називали найбільшим у Європі. Тихе, зловісне місце, із тих, про які не можна забувати.

Звідти уже пішов чекати автобуса, але не дочекався: перехопило таксі, якому було по дорозі, за неймовірну для 2018 року ціну в аж 10 гривень. Далі буде.