Могилів-Подільський: по дорозі і навколо

Вендичани. Смт на трасі, не доїжджаючи 22 км до Могильова. Сюди варто було б заглянути хоча б у якості першовідкривача, бо подорожніх заміток про Вендичани не знайшов узагалі. Хіба може таке статись, що тут узагалі геть нічого? Перевіримо.

По факту містечком довелось добряче пройтись, бо воно сильно витягнуте уздовж траси, а цікавинки знаходяться у різних його кінцях. На крайній півночі знаходимо церкву Різдва Богородиці 1874 р. з автентичним муром, одну з небагатьох офіційних пам’яток архітектури Вендичан.

На південь ішов паралельно трасі, через центр. Тут усе на диво культурно, є свіженька пішохідна зона та скверик.

А так виглядає їх краєзнавчий музей + музична школа:

Є обдертий костьолик:

І як же без…

У цю сторону я йшов заради старовинного цукрового заводу. Йому передує атмосферна покинута промзона, в яку можна потрапити через такі ворота:

Всередині повно ангарів та складів на вид кінця 19 ст.

А он і труба заводу замаячіла попереду:

Завод має офіційний статус пам’ятки, що для промислових споруд уже досягнення (правда, як показують наші реалії, це не заважає розбирати їх на цеглу). Дивний він: ніби в руїнах і недіючий, але у приватній власності і з охороною. Щоб не сратись з охоронцями, зайшов у їх сліпу зону на берег ставка, який тут великий і з захисними кущами по берегу.

І вже звідти наклацав видів заводу:

Із Вендичан прогулявся ще кілометр трасою у сторону Могильова. Над дорогою виставили сонячні батареї:

Із деяких точок прострілюється все селище наскрізь аж до церкви:

Мою увагу привернув видний на супутникових знімках затоплений кар’єр. Це могла бути і пуста трата сил та часу, але виявилась справжня краса!

Кар’єр колись був глиняний, а після відпрацювання заповнився водою просто неймовірного кольору:

Із суровою вендичанською промкою на задньому плані:

Поруч ще є менше озерце, але воно не таке ефектне.

Немія. Західний присілок Могильова. Просто переходимо однойменну річку й потрапляємо із міста в село. А от знайти в ньому школу не так просто. Одразу повертаємо наліво під залізничний міст, далі на роздоріжжі тримаємось теж лівої сторони.

Школа – колишній панський двір, що належав Потоцьким, нетипово квадратний у плані. Зараз про колишню аристократичність свідчать хіба колонні портики на входах.

Виступ над центром будинку – приміщення для музикантів, яке знаходилось над бальною залою. Унікальний для України тип планування, між іншим…

Знайти другу пам’ятку села простіше, треба перейти назад через Немію-річку, а там і вказівник є, і саму її видно звіддаля:

Крейдяні гори на горизонті – то вже Молдова:

Хоча на всіх адміністративних картах все на лівому березі річки відносять до Могильова, церкву зазвичай відмічають як пам’ятку Немії. Ну я й не проти, у цього міста і так цікавого вдосталь, хай щось залишить меншій сестричці.

Храм св. Параскеви типовий для Поділля, тридільний, 1775 року.

По можливості зі збереженими автентичними елементами:

Дзвіниця на кам’яній основі:

Бронниця. Це уже східна околиця міста, тільки дуже далека, бо від Могильова її відділяє витягнуте уздовж річки село Одая. Долати цей кілометраж пішки не варто, із центру до Бронниці регулярно бігають автобуси (№1 і 3, здається).

Вони стають на розворотному кільці, де є ще один міст у Молдову, нам же залишається подолати ще півтора кілометри углиб села і сильно вгору. Навколо рясніють у зелені й квітах пагорби й долини, споглядання яких має скрасити важкий підйом.

Наша ціль – закинутий дитячий санаторій «Гірський». Дорогою трапиться ресторан, у якого справи теж не дуже.

Хоча санаторій і покинутий, я не пішов на головний вхід (раптом охорона), а шмигнув у перший же лаз у паркані. Моєю головною метою була бесідка на краю обриву, знайти її нескладно, всі стежки ведуть туди:

З бесідки відкривається чудова панорама, яка по факту уже геть заросла. Чистити то все треба…

На щастя, доріжки ведуть далі наліво, і звідти ще можна побачити приголомшливі види долини Дністра, де як на долоні і Могилів, і Атаки, і навколишні села.

Наблизимо:

Багатоповерхівки Могильова:

Циганські палаци в Атаках:

Транспортне кільце і прикордонний пост:

Молдавське село Унґурь:

Церква Різдва Богородиці 1790 року виглядає дуже привабливою, принаймні з позиції Карлсона:

Погляд у південну сторону, де на Дністрових кручах туляться сільські хатки:

Сам санаторій, що логічно, колись був панською садибою. Належав Петру Вітгенштейну, російському генерал-фельдмаршалу прусського походження. Від Вітгенштейна залишився палац, ну як палац… Після совкових оптимізацій це щось таке сіре й незрозуміле, але вціліла чудова башта.

Логічно, що у топоніміці місцевих він зветься «садиба німця».

Сам же санаторій – свіжі декорації для фільму про Прип’ять: усе радянське і покинуте.

Вхідна брама також залишилась від німця, там ще й бювет місцевої мінеральної води колись діяв… Шкода, що таке добро у такому гарному місці занепало.

На межі Бронниці та Одаї знаходиться меморіальний комплекс «Дот 112». Тут, на колишньому радянсько-румунському кордоні, влітку 1941 року наші солдати усіма силами стримували наступ військ Верхмахта. Традиційно для того часу покинуті напризволяще, тому майже всі загинули.

А навколо все цвіло, і буяла мирна весна. Як би я хотів повернутись у неї ще раз…