Вікно весни ч. 1

#багатобукв. Аж надвоє довелось ділити

Після того, як на землю упав перший сніг, у селі почались крадіжки. Хтось або щось ночами залазило в людські комори та сараї і тягало звідти курей. Дарма, що сараї були закриті на замки, а в дворах жили собаки; це щось умудрялось пролазити у всі щілини і шпарини, не привертаючи увагу чотирилапих охоронців. Залишало по собі лише якісь незрозумілі сліди – не людські і не звірячі, впереміжку з собачими або вовчими.

Селяни посилили охорону своїх володінь, але це не допомагало. Варто було комусь проґавити хоч одну хвилинку чатувань – і скоро з їх курника долинало гучне кудахкання. Люди кидались туди, але потвори зі здобиччю уже не було на подвір’ї, городами вона виходила до доріг, де сліди її губились. Кільком селянам пощастило хіба що побачити злодія (або вони тільки стверджували, що бачили) – за їх словами то була істота подібна до вовка, але ходила на задніх лапах. Мала видовжену морду, широкі плечі і маленькі передні лапи, якими виносила курей.

Чутки про вовкулаку або ще якусь нечисть швидко рознеслись селом. Батьки не випускали дітей надвір гуляти, та й самі не надто охоче покидали домівки після смеркання. Але з часом версія про перевертня почала вмирати – ніхто більше не бачив дивної істоти, саме існування якої виглядало, м’яко кажучи, неправдоподібним. Тим більше, скоро знайшовся куди більш імовірний злодій.

На околицях села завелась біла вовчиця. Першим її побачив лісоруб Олекса, що ввечері повертався пішки з одного із сусідніх сіл від кума. Вовчиця стояла незворушно просто посеред дороги і дивилась на нього своїми розумними очима. А що Олекса був напідпитку, то з переляку двома стрибками опинився на верхівці найближчого дерева, звідки посипав її відбірною лайкою, доки вона не пішла десь у своїх справах. Пізніше, щоб приховати своє боягузтво, він мальовниче описував страшне чудовисько – в плечах воно було удвічі ширше за нього, а ікла мало не менше п’яді довжиною. Тому він, не маючи зброї, змушений був залізти на дерево, звідки успішно відбивався ногами, бо чудовисько ледь не дострибнуло до нього.

Надалі вовчицю бачили ще кілька людей на дорозі до села або на його окраїнах. Вона жодного разу на них не нападала, але, наслухавшись Олекси і його послідовників, люди панікували, лякались її і коні. Хто був при зброї, розмазував перед її спокійними очима вилами або стріляв у повітря – тоді вона полошилася і тікала, легко розчиняючись у засніженому лісі.

Навколо села із давніх-давен жили вовки, але ця вовчиця відрізнялася від них. Ті вовки раніше робили людям немало горя, нападаючи на одинокі вози або худобу, яка відбивалась від стада. Тоді люди озброїлись, майже у кожного були пістолі або рушниці. Кожен новий напад зграї на селян закінчувався для сіроманців великим числом поранених і вбитих, доки нарешті вони не припинили свої напади, відійшовши в найглибші лісові хащі. І кожне новонароджене вовченя, яким би хоробрим і кровожерливим воно не виростало, з перших хвилин життя мало у своїй пам’яті застереження, що торкати селян – зась. Ця ж вовчиця була не така як інші. Прийшла, видно, здалеку, де взагалі не бачила людей, а тому і не боялась їх. І для неї не було б нічого особливого у тому, щоб красти у них курей.

Напруження в селі перевалило через край, коли у баби Мотрі вночі було поцуплене козеня. Баба, зігнута ледь не до землі і чимось подібна до колобка, бігала від хати до хати і голосила – що ж це таке робиться за безчинство у світі, як же вона його гляділа і ростила, а тепер злодіюка не отримає жодного покарання. Селяни жаліли бабу, бо бачили і знали, як вона насправді ціле літо ростила і плекала те козеня, і як їй тепер має бути скрутно, бо мала ще на додачу старезного діда, який майже не підводився з ліжка.

Людське обурення спонукало сільського голову до всенародних зборів. На збори прийшло майже усе село: батьки поприводили навіть п’ятирічних дітей, незважаючи на сильний мороз; між людьми швентався юродивий Юрко, корчив пики і гиготів від чогось свого; поприходили і найстаріші мешканці, слухали голосіння і скарги Мотрі, яка й свого діда підняла і привела сюди. Зрештою усі гуртом постановили: виставити навколо села цілодобову охорону, а тому, хто дістане вовчицю – живу або мертву – мала належати велетенська грошова винагорода – 50 карбованців. Потому склали порядок, у якому селянам належало чергувати, і перші вартові заступили на свої пости. Були то здебільшого старики із підлітками. Чоловіки ж почали збирати своє мисливське причандалля і рушати у ліс за цінною здобиччю. Селяни, як уже було колись, масово брали до рук зброю і йшли супроти вовків; дарма, що зараз той вовк був лише один.

У цьому змаганні сторонні глядачі чи не найбільше очікували перемоги від Грицька Михайленка. Був він людиною молодою і небідною, а тому міг приділити полюванню чи не найбільше часу, хоча, звісно ж, не це робило його найбільш вірогідним претендентом на цінну здобич.

Справа була у таланті Грицька – кращого мисливця в окрузі просто не існувало. Ще змалечку він відточував свою майстерність на рогачці, а потім діло дійшло і до справжньої зброї. І тут уже йому не було рівних: міг збивати монети, підкинуті кимось у повітря, цілив птахів, які залітали так далеко і високо, що виднілись у небі лише чорними крапками.

Він нікому не розповідав свого секрету, та й, найпевніше, ніякого секрету не було. Лише чудовий природний зір, слухняні руки і холодний розум. Ніколи довго не цілився – скидав рушницю на плече, якусь мить безпомилково наводив приціл і одразу ж стріляв (як пояснював іншим, вагання і зволікання робили б тільки гірше), і наступної ж секунди бідолашна птаха або звірина, якій не пощастило трапитись йому на очі, падала з простреленою головою.

Отже, майже ніхто не сумнівався, що саме Грицько в один із найближчих днів кине під ноги сільському голові убиту злодійку. Одні уже заздалегідь захоплювались ним, а інші тихцем заздрили. Як уже згадувалось, нагальної потреби у грошах він не мав. Але помітно тішився зі своєї слави найкращого мисливця та стрільця, а слава то така річ, яку треба постійно підгодовувати.

Грицько досить рано почав жити самостійно. Вірна рушниця забезпечувала його завжди свіжою дичиною; окрім того, взимку він успішно полював на хутрових звірів, цінні шкурки яких приносили йому чимало грошей. Тому спромігся обзавестися власною хатою з великим подвір’ям, мав і коня. Собак для полювання не тримав ніколи – ніби сам міг уловлювати запах здобичі в тремкому лісовому повітрі або вистежити її по слідах.

Однак його велике подвір’я було самотнім. Уже не раз і не два знаходилась у селі дівчина, з якою припадали одне одному до душі. Тоді справа, здавалось, швидко йшла до вінчання, а майбутня господиня усе частіше з’являлась на його подвір’ї, прибирала там, готувала їсти і зустрічала юнака перед воротами, коли він повертався з довгих заходів у ліс.

І ось тут щось різко змінювалось у Грицеві: бачив він прибрану свою хату і свіжу смакоту на столі, але це не радувало його. Навпаки, усе було не так. Розкидані раніше у природному хаосі речі були тепер незвично упорядковані; в хаті відчувалась присутність чужих рук. Від того він втрачав повний контроль над своїм життям, а разом з ним – будь-яку ініціативу.

І майбутня дружина, прийшовши до нього через кілька днів, була шокована побаченим: на подвір’ї і в самій хаті панував страшенний гармидер, скрізь розкиданий мотлох, якісь ящики, коробки і казани. У стайні волав від голоду кінь. Сам же господар в цей час розвалився нерухомо на печі і з байдужістю позирав на закопчену стелю. Дівчина пробувала вмовити коханого до роботи, потім лаялась, зрештою кидала це все і йшла назавжди.

Гриць же ще якийсь час лежав так нерухомо, потім підводився з печі, обводив очима той гармидер і брався до роботи. І вже зовсім скоро, як нічого не бувало, його помешкання знову ставало затишним та чистим, а в дворі відчувалась рука доброго господаря.

Зрання більшість чоловіків рушили до лісу. Гриць спостерігав через вікно, як вони вервечкою проходять повз його двір, навантажені усяким непотребом, і тягнуть за собою собак, більшість із яких гадки не має, що таке полювання.

Він дочекався, доки всі селяни пішли, і тільки тоді вийшов сам. Мав при собі лише рушницю та невелику торбу. Село помітно спорожніло і затихло, тому сніг під ногами хрустів особливо гучно. Колюче зимове сонце відбивалось на снігу і легко сліпило очі.

Дійшов до краю села і прислухався. У лісі чулись вигуки, гавкіт собак і навіть постріли, хоча він був певний, що жоден з них не влучить у жадану ціль. Тільки похитав головою – такі мисливці здатні хіба що злякати здобич настільки, що вона навіки втече звідси. Відтак вибрав напрямок, куди вело найменше слідів, і ступив у ліс.

Сніг не випадав уже кілька днів, і його гладке полотнище було густо посічене звірячими та пташиними слідами. Були серед них і заповітні вовчі, правда, Грицько не надто спокушався на них, бо могли то бути сліди собак або простих вовків. Він ішов неспішно якоюсь своєю видимою стежкою, слухав звуки, яких ніхто не міг чути, і ловив по вітру запахи; у слідах на снігу бачив карту, за якою жили лісові мешканці; зрештою бачив самих цих мешканців, як вони проходили або пробігали тут на снігу і в якій послідовності.

Лише десь через годину зупинився перед першим деревом. Дістав із торби рукавички, змащені свіжою курячою кров’ю, і поставив перший капкан з приманкою, на якому було видавлено його ім’я. Далі блукав поміж деревами і розставив ще кілька капканів та силець. Довго придивлявся до вовчих слідів, доки не виділив серед них одну лише доріжку. Для звичайної людини на вигляд вони нічим не відрізнялись від інших, але Грицько точно знав – це її сліди.

Тому звів рушницю і рушив тією стежкою. Сліди вели в густу хащу, і хлопець не сумнівався, що зрештою там натрапить на нору. Тим більшим було його здивування, коли, ідучи за цим слідом, він зробив петлю і вийшов до одного із своїх капканів.

Легка досада торкнулась його душі, але Грицько не знітився. Сонце помалу повертало на захід, тому він, відійшовши подалі від слідів, розпалив невеличке вогнище. Грів коло нього змерзлі руки, їв в’ялене м’ясо і пив талу воду, якої натопив у малому казанчику. Коли сонце остаточно зробилось червоним і наблизилось до горизонту, він нарешті загасив вогнище і пішов до капканів. Був упевнений, що хоч не знайшов нори, та на приманку точно упіймав ласу до м’яса вовчицю.

Тому ще більшим було його друге здивування. Усі капкани та сильці виявились незайманими. Крім одного. Вовчиця залишила там нові сліди і вкрала найбільший шматок м’яса, не потрапивши у пастку. Гриць був не на жарт роздратований, що якась звірюка так легко його перехитрила. Але вибору не лишалось – вже темніло і треба було повертатись додому ні з чим.

Наступного ранку він вийшов уже з більшою торбою – набрав більше їжі для себе, щоб можна було лишатись у лісі на кілька днів; узяв іще більше капканів і приманок. З того дня і почалась їхня запекла війна. Він намагався розпутати лабіринт доріжок, що їх залишала його майбутня здобич, і ставив пастки, усе хитріші і небезпечніші. Його суперниця не залишалась у боргу, обходячи ті пастки стороною та залишаючи на снігу все нові і нові доріжки, мереживо яких збило б з пантелику будь-якого нишпорку.

Грицько марно провів у лісі більше тижня. Весь цей час їв лише в’ялене м’ясо та рибу, ночував, закутавшись в кожуха біля кволого вогнища або зарившись у сніговому заметі подібно до дикого звіра. За цей час сильно заріс і схуд, посічене зимовими вітрами обличчя почорніло, а здобичі так і не мав.

В селі так само зникали кури, і охорона так само не могла захистити їх від хитрого злодія. Усі інші селяни також за цілий тиждень нічого не досягли, але що йому були ті, інші? Він сам підняв для себе так високо цю планку і тепер мав тримати її. Тож бродив як зачарований вовчими стежками, вряди-годи повертаючись до своїх пустих капканів. Інколи ніби бачив між деревами химерну білу тінь, але то скоріше була мана, обман уяви, ніж реальність, так що з часом хлопець усе більше сумнівався, чи існує та біла вовчиця узагалі.

За цей час зустрічав чимало звірів та птахів, не менше їх попадалось у його пастки. Серед них траплялись і справді цінні хутрові звірятка, продавши яких, міг би безбідно жити цілий рік. Але він не звертав на них уваги, виймав з силець і кидав просто на землю. Ночами, коли не міг заснути біля вогнища, розглядав зірки, розкидані по небу – їх були тисячі й мільйони, білих і яскравих світил, але він не міг серед них знайти лише одну, найяскравішу, як і не міг на землі упіймати лише одну свою білу зірку.

В його просторій хаті цілий кут був відведений під ікони. Менші ікони висіли вряд на стіні, а великі, у важких дерев’яних рамах, стояли на лавці. Зліва від них, трохи осторонь, стояла ще одна рама, завжди завішена рушником. Ніхто із його гостей так і не побачив ні разу, що за тим рушником, а коли в хаті заводилась чергова потенційна дружина, він узагалі прибирав полотно у найглухіший кут комірчини.

В їхньому селі раніше жив маляр на ім’я Никодим – був людиною надзвичайно талановитою, але знедоленою. Від того пив нестямно, ще більше гублячи своє життя, а між іншим малював картини. Ті чудові полотна могли б зайняти гідні місця в Луврі або Ермітажі, а натомість продавались за безцінь першим зустрічним і губились у темних сільських хатах. На частину виручених грошей Никодим купував нові фарби, а ще більше горілки. Тоді напивався до чортиків, у напівсутінках своєї халупи розмахував пензлем і виспівував пронизливих пісень, від яких холоділо на душі.

Грицько жалів Никодима і часто допомагав йому тим чи іншим. Задарма, бо тоді ще марно сподівався, що старому від цього стане легше, і він покине пиячити.

Одного разу, коли юнак приніс маляру упольовану качку, його увагу привернула нова, видно, щойно закінчена картина. На тлі весняного зеленого лугу, вкритого різнобарвними квітами, була зображена дівчина – настільки гарна, що Грицько якийсь час не міг відвести від неї очей. Майстер Никодим не зраджував собі – дівчина була ніби жива, і поле навколо неї, і небо – усе один в один як справжнє, а не намальоване. Грицько одразу ж забажав купити картину. Никодим, як завжди, без проблем погодився, запросивши за неї якісь копійки, відтак виніс її до юнака на витягнутих руках, наче боявся.

Перший день Грицько майже не пам’ятав себе – тільки й робив, що сидів та милувався чарівним личком на тлі зеленого весняного моря. Після безсонної ночі зранку одразу ж побіг до маляра з’ясовувати, чиє то обличчя. Але Никодим, хоч і був ще тверезий, нічого зрозумілого не відповів – наснилась вона йому одного разу, от і все.

Проте і Грицько не хотів так просто здаватись. Раз наснилась, значить хоч раз у своєму житті, хоч протягом одної миті він її бачив. А оскільки старий п’яничка ніколи не покидав межі рідного села, коло для пошуків помітно звужувалось.

І він почав шукати. Узнавав, коли в навколишніх селах та містечках були великі збори, приїздив туди, заглядав людям у обличчя. Почав займатись торгівлею, знову ж таки їздив на базари та ярмарки, де бачив людей ще більше. Вичиняв цінні шкурки упійманих тварин і розвозив у якості подарунків у маєтки багатіїв – там шукав її серед панночок або служниць.

Але все то було марно, загадкова красуня ніби провалилась крізь землю. Перед його очима щодня пропливали, напевно, сотні дівочих облич, серед яких часто траплялись просто неймовірно красиві. Але – жодної, хоч трохи схожої на неї.

Зрештою йому до голови прийшла геніальна за простотою думка – ходити з портретом і розпитувати усіх, чи не знають такої дівчини. Так його шанси помітно збільшувались, і він, прикривши рушником картину від сонця і пилу, рушив до перших же сусідів.

Сусід Петро був давнім Грицевим товаришем. Доки його дружина поралась на подвір’ї, вони пропустили по чарці і поговорили про те та інше. Нарешті Гриць дочекався, доки в хаті з’явиться і дружина Петра, і малий син.

- А чи ви часом не знаєте, хто це? – запитав він у них усіх і скинув рушника. На обличчях сусідів з’явилось здивування. Юнак сам поглянув на картину і ошалів: на ній було зображене зелене весняне поле під синім небом і… все. Ніякого обличчя.

Якось відбрехавшись і попрощавшись, він покинув знічених сусідів. Поставив чудну картину поряд з іконами і пішов прогулятись селом. Коли повернувся, обличчя було на місці, ніби нічого й не трапилось.

З тих пір щось дивне оселилось у його житті, і спочатку те його дуже лякало. Вечорами, молячись перед ликами святих, він краєм ока стежив за дивною картиною, і в боковому зорі здавалось йому, що вона ворушиться. Синім небом пливли рідкі пухнасті хмари, колихалась од вітру трава, а личко моргало і всміхалось до нього. Тоді переводив він погляд від ікон, але все на картині одразу ж застигало.

Інколи від того нападав на нього страх, тоді Грицько бачив в темних кутках щось, чого людина бачити не може, чув звуки, яких не мало бути, і навіть відчував запах весняних квітів, хоча навколо дрімала пізня осінь. Час від часу поривався спалити картину, але щось стримувало його. Одна стримуюча сила була химерна і маревна – ніби щось клало на нього щоразу втому, тоді важніли його повіки, і він провалювався у гулкий чорний сон. По-друге, страшно не хотілось йому втратити те чудне красиве обличчя, після чого він уже б не міг ніде знайти його власницю. Тим більше, Никодим сп’яну звалився з мосту в холодну листопадову річку, і, хоч його витягли звідти, скоро умер від запалення легенів; тож цей портрет залишався єдиною його зачіпкою.

І він змирився. Почав ставитись до марев навколо себе як до благодаті, а не до кари. Тоді відпустив його страх, зникли привиди з чорних кутків, а боковий зір уже не ловив нічого дивного. Навпаки, відтоді здобув він душевну гармонію й спокій. Вечорами, помолившись, просив вибачення у святих, після чого пересідав до картини. Милувався ідеальними рисами обличчя дівчини, простягав до неї руки, марно намагаючись доторкнутись – пальці упирались у неживе полотно. Та тим не менш, відчував тепло від нього. Заплющував очі, тоді йому марилось живе зелене поле, неосяжні трави, що колихались від теплого вітру. Відчував густий запах поля, ніби вперше, ніби й забув, що у світі бувають такі чудні запахи; відчував тепло, що тягнулось із залитої сонцем картини, ніби то було вікно у інший, теплий світ, коли за його справжніми вікнами уже осипались останні листки з дерев і падали перші сніги.

Тоді розплющував очі; перед ним знову було те саме чарівне обличчя, нерухоме, та він бачив те і вірив, що його вираз хоч трохи змінився.

За зимами наставали весни, починались нові клопоти, і часу на картину майже не лишалось. Зрештою приходила у його життя якась справжня, жива дівчина, тоді ця, намальована, відходила на другий план і, як наслідок, опинялась у кутку комірчини, завалена усяким мотлохом.

Проте він вкотре залишався сам; потому згадував про картину і дістав її знов на світ Божий. Тоді, як колись у сусідів, було на ній лише порожнє поле. Але він виставляв її на лаву і терпляче чекав. Чекав не дарма, бо скоро знайоме обличчя знову було на своєму місці, тільки дивилось засмучено і з докором. Той болючий сумний погляд пробирав його морозом до мозку кісток. Грицько гаряче просив вибачення і через кілька днів з радістю бачив, що дівчина знову до нього усміхається.

Спливав черговий день, котрий він безуспішно проходив лісом. Здається, обійшов його уже уздовж і впоперек, перевірив усі місця, де могла б бути нора, а віз залишався і нині там. Кружляв між деревами знову й знову, аж до мороку. Отямився тільки тоді, коли навколо було геть темно. Подумки вилаявся і рушив туди, де мало б бути село, проте не вгадав.

Нічний ліс був дуже відмінний від себе денного – дерева змінювали свої силуети і робились ніби подібні одне до одного, щоб ще більше заплутати випадкового страннього. Як не дивно, Грицько зовсім не орієнтувався у зірках і десь через півгодини з неприємністю визнав, що заблукав.

Навпомацки назбирав сухого гілля і спробував розпалити вогнище, та піднявся сильний вітер, який зводив нанівець усі його потуги. Роззирнувся по сторонам – навколо стояла по-зимовому темна ніч, тільки зрідка в ній поскрипували чорні стовбури дерев та завивав пронизливо вітер. Небо було рясно усіяне зірками й полите молочними галактиками, але і їх світло не пробивало гулкої темноти. Придивившись уважніше, побачив вдалині ледь помітний вогник. Як не хотілося йому зустрічатись з іншими мисливцями, вибору не мав: замерзнути за ніч на смерть він аж ніяк не хотів. Тому і рушив до вогника, котрий спочатку несміливо блимав між деревами, а надалі ставав усе яскравішим і помітнішим.

Пройшло ще чимало часу, доки Грицько нарешті дійшов до нього. Вогнище було розкладене майже на краю невеличкого яру. З півночі, звідки і дув вітер, його прикривали голі, але густі кущі. Перед вогнищем, спиною до кущів, сидів чоловік у крислатому капелюсі і грів руки.

Вогонь той здався Грицеві якимось дивним – не звично червоний був, а білий. Власне і чоловік біля нього, хоч і почорнів весь від сутінок, наче світився таким же білим сяйвом. Юнак придивився до його обличчя – ніяк не міг розгледіти рис під широким капелюхом, тільки й зрозумів, що чоловік той не з їхнього села.

Він зупинився за декілька кроків від вогнища. Незнайомець жестом запросив його присісти на колоду навпроти. Грицько охоче погодився і одразу ж простягнув змерзлі руки до рятівного тепла. Попутно намагався розгледіти обличчя чоловіка крізь білий вогонь. Мало воно почорнілу зашкарублу шкіру і густі сиві вуса. Чорні оченята засіли глибоко під кущистими бровами і були розумними, але недобрими на вигляд, і хлопець мимоволі здригнувся.

- А як ви опинились у наших лісах, кудись мандруєте? – першим розпочав він розмову.

- Еге ж, мандрую. – голос діда виявився зовсім не старечим. – Тримаю дорогу на північ. – і махнув рукою у бік кущів і ніби одночасно на небо.

Тоді дістав із торби якісь незрозумілі кульки, нанизав на прута і почав смажити їх над вогнем. Грицько дивився на них, і не міг зрозуміти, що то таке. Білий вогонь осліплював очі, вони сльозились, і погляд його мутнів. Кульки апетитно потріскували і диміли, і дим від них також був сніжно-білий.

- А чи не бачили ви тут бува вовчиці? Білої.

- Ні, не бачив…

Грицько знову заглибився у свої думки, звідки його вибив голос мандрівника.

- Ти не те шукаєш, юначе…

Хлопець озирнувсь до нього, намагаючись прочитати думки у чорних оченятах.

- Тобто не те? Не вона злодій, а хтось інший?

Його сліпив білий вогонь, за яким сидів незнайомець, жував свої кульки і також світився білим. Думки плутались у голові. Хто це такий, та й звідки він узагалі може знати, навіщо Грицеві здалась та вовчиця?

- Я не знаю, хто твій злодій, але не в тому річ. – повів далі мандрівник. – Ким би він не був, його рано чи пізно спіймають, а на його місце прийде інший, а за ним – іще інший. Лиходії вічно приходитимуть на цю землю, щоб завдати страждань її мешканцям, бо інакше ці мешканці, не знаючи зла, розучаться цінувати добро і світло. Але головне не це. Головне, що ти шукаєш не те, що потрібно тобі.

Грицько, примружившись, вдихав білий дим і роздумував. Що взагалі верзе цей старий, як це не те? Він завжди упевнений у собі і чітко знає, що робити. Більше він не задавав питань, мовчав і незнайомець. Похитувалось вогнище, випалювало думки з голови і заколисувало. Зрештою, Грицько поступово похилився і зліг під колодою, закутавшись у кожуха. Мандрівник звівся на ноги – були вони напрочуд криві – і неспішно зашкандибав геть. Майже крізь сон Грицько спостерігав за постаттю, що уходила все далі і далі, жодного разу не обернувшись. Людина-зірка ступала по снігу, випромінюючи химерне сяйво, а далі, здається, ступила у небо і йшла ним все вище і вище, доки не стала такою ж непримітною цяткою, як і сотні інших навколо. Але він, напевно, в той момент уже спав.

Уранці прокинувся від холоду – вогнище згасло, а на його місці не лишилось навіть попелу, тільки льодові уламки і крихти. Голова була неприємно важкою, і Грицько усе ніяк не міг зрозуміти, чи не привиділось йому усе те. Так чи інакше, він не мав часу тут залишатись, тому швидко зібрався і рушив перевіряти розставлені відучора пастки.

Найбільше він полюбляв ночі, коли вона йому снилась. Тоді переставала бути нерухомою картинкою, оживала і з’являлась у різних ситуаціях. Він же не усвідомлював, що це сон, тому радів, як дитина, тим зустрічам, вони про щось говорили і весь час сміялись.

Тоді ж, але вже наче наяву, відчував крізь темряву несвідомості несміливі доторкання, наскільки реальні, що від того прокидався. Охоплював його тоді величезний розпач. Їхні розмови, а потім і весь сон, швидко зникали з пам’яті, залишалось тільки відчуття від доторкань. Грицько вважав, що ті сни мали указувати йому, де вести пошуки, і тому дуже журився, що забував їх. Розпалював свічку й підходив до картини, але мертва вона була і нерухома.

Заглиблювався у роздуми, думав про неї денно і вночі; заготував навіть біля ліжка папір з чорнилами, щоб устигнути записати наступний сон, доки пам’ятатиме. Але тоді вона одразу переставала приходити до нього і снитись. Минали дні, і по мірі того як усихали чорнила в чорнильниці, він усе менше й менше думав про неї. І тільки тоді, коли, здається, остаточно заспокоювався і відволікався, вона з’являлась знову.

[Продовження тут]