Луцьк, ч. 2. Блукаючи навмання

От рушив я просто пішки наугад вулицею Винниченка, а там такі будинки…

такі картини…

а які лавочки…

Будинки по вулиці На Таборищі. Ще рік назад я не звернув би на них уваги, аж поки не надивився на польську міжвоєнну архітектуру у закопанському стилі у Бресті та Гродно.

Уже потім перевірив в Інтернеті – так і є, тут був польський урядовий квартал. Дуже своєрідні пам’ятки, та ще й нікому невідомі.

А йшов я в ту сторону із-за дитячої залізниці. Загалом таке словосполучення асоціюється з кількаметровим кільцем, де жовтий паровозик катає 4-річних діток.

Але не у Луцьку, тут все серйозно! Діюча з 1954 року залізниця має повноцінну 1,5-кілометрову лінію уздовж річки Сапалаївка, якою між двома станціями (Росинка і Водограй) бігають вузькоколійні склади.

Станція Росинка ще й своїм виглядом дасть фору багатьом «дорослим» вокзалам.

На базі залізниці проходить навчально-виробнича практика та заняття для школярів, починаючи з 5 класу. Ну а взимку це все стояло застигле.

Друга станція, Водограй, нічого цікавого з себе не представляє, зате поруч з нею є не так давно приведена до ладу зелена зона на Сапалаївці.

Із купою стріт-арту, місцями аж занадто авангардного.

І першим в Україні пам’ятником Кузьмі, хоча він сам, здається, навряд би схвалив такий спосіб вшанування.

На березі Сапалаївки є іще одна міська цікавинка – луцький слоник, який періодично міняє свій колір.

Тепер перенесемось майже в центр, на вул. Богдана Хмельницького. Здавалось би, це самісіньке серце міста (паралель до пішохідної вул. Лесі Українки), але значної популярності вона не має.

Хоча тут є на що подивитись. Дуже багато муралів:

І годної архітектури.

Єврейський культурний центр.

Будиночок з колонами.

Багато характерних цегляних будинків.

Симпатичний театр ляльок.

Є і функціоналізм.

І ось такі контрасти. Це теж самісінький центр, вулиця П’ятницька Гірка між Хмельницького та Лесі Українки.

Ще один мурал.

Привид умираючого будинку.

Вул. Ковельська:

Вона уводить на лівий берег Стира, дуже широкого і багатого на рукави.

Звідси видно і пам’ятки старого міста.

Та є така картина.

Лівий берег не має старовинної забудови, але при бажанні і там можна знайти цікаве. Наприклад, стріт-арт:

Тепер перенесемось у центральний парк (ім. Лесі Українки, звісно ж). Він величезний, відчутно більший за все старе місто, до якого прилягає.

Тут можна наклацати нетривіальних ракурсів замку.

Раніше це була заболочена місцина на Глушці – одному із рукавів Стира. З часом її окультурили і висушили, але парк так само перетинають канали. На одному з них навіки пришвартований корабель-кафе.

Але найбільше мене здивували газони, які не просто газони, а… болото. Досить незвичне видиво для мешканця центральної України.

Вихід до річки Стир:

Іще однією неформальною пам’яткою Луцька є будинок, який називають найдовшим у світі. Це справжні бджолині соти загальною довжиною 3265 метрів, де мешкає 9 тисяч чоловік (4% населення міста!).

Приписане це дітище радянського містобудування одразу до двох проспектів – Соборності та Молоді. Із землі, само собою, неможливо передати його розміри, тому до фрагментарного фото я вклеїв знімок із висоти із сайту.

Тепер трошки деталей. По-перше, замок: він усюди.

Старе місто:

Одне з найбільших вражень на мене справив ось цей пес, що живе на другому поверсі і має особистий підйомник для спуску з балкону одразу на вулицю. Ну і дивиться на всіх як на …, у зв’язку з цим

Мурали вулиці Лесі Українки:

І наостанок – найпрекрасніше. У Луцьку недавно з’явився оглядовий майданчик (власне точка була і раніше, тільки тепер там культурно все оформили). На тому ж самому лівому березі, на перетині Гірної і Квіткової вулиць. На перший погляд, то страх як далеко, але по факту від центру зупинки чотири автобусом.

Найкраще освітлення старого міста робиться на вечір, та ще й небо того дня набуло якихось неймовірних форм та кольорів.

Із-за багатоповерхівок визирає якась церква.

Панорама старого міста.

І більш крупним планом. Костьол Петра і Павла та кірха.

Замок Любарта та найдавніший храм Луцька.