Входження на лемківські землі

Ця етнічна група споконвіку проживала між річками Сянок та Дунаєць у межах сучасної Польщі та між Ужем та Попрадом у Словаччині. У 1944-47 роках унаслідок етнічних чисток (операція «Вісла» - найвідоміша з них, але далеко не єдина) були розселені хто куди.

Лемківські храми, традиційно православні, осиротілі без приходу з роками перейшли у користування католиків, хоча деякі й залишились православними. Частина їх і просто зруйнувалась, але нині на колишніх польських землях ми можемо віднайти ще багато характерного виду лемківської сакральної архітектури.

І почнемо із села Стефкове (Stefkowa), до якого усього 22 км від кордону з Україною, якщо перетнути його на переїзді Смільниця – Коросно.

Дерев’яна церква св. Параскеви з дзвіницею збудована у 1840 році на місці старішої попередниці, з 1953 року пристосована під костьол.

Деталі:

Симпатичний будинок через дорогу:

Якщо до Стефкового добратись нескладно, то до наступного села – Святкова Велика (Swaitkowa Wielka тут і далі довелось замінити деякі польські літери загальними латинськими, так як i.ua безбожно їх губить) ми довго і нудно заглиблювались у гори. Це локальний гірськолижний курорт, тільки на той момент (початок березня) сніг хоч ще і лежав, але вже не годився для катання.

Там є і колиба, де нас годували смачнючими стравами лемківської кухні, при чому розуміння з господинями було на досить цікавому рівні – вони говорять лише на своєму діалекті, навіть польську, схоже, не надто жалують. А ще певно найнахабніший пес у світі, який радісно стрибав своїми брудними лапами на всіх підряд, незважаючи ні на яку лайку в свою адресу.

Церква у Святковій Великій (св. Архангела Михаїла, 1757) – типова західнолемківська, тридільна з масивною вежею-дзвіницею.

Відновлена у 1991 році, з поверненням частини лемків на свої землі.

У цю церкву нам пощастило потрапити. Всередині – неймовірні розписи 18-19 ст.

Якщо є Святкова Велика, то логічно – що і Святкова Мала:) І теж з лемківським храмом. Але в ній ми не зупинялись за браком часу, зате стали у селі Котань (Kotan).

Церква в Котані (Козьми і Дем’яна, 1841) неймовірно схожа на свою товарку у Святковій Великій, тільки що нефарбована і під ґонтом. Її копію у 1992 році збудували для скансену у Львові.

Хрести як витвір мистецтва:

У 1963 році на подвір’ї створили лапідарій – виставку зразків писемності, виконаної на камені, а конкретно – могильних плитах, звезених сюди у кількості 22 штук із навколишніх сіл.

Так у Польщі, яка користується латинкою, можна надибати кирилицю.

Наступна точка – Команча (Komancza), не просте собі село, а історичне. На стику 1918-19 років воно побувало столицею Східно-Лемківської республіки, яка об’єднала в собі 33 села і проіснувала 3 місяці, доки не була придушена польськими військами. Це могло б бути смішно, якби не сотні й тисячі життів, покладені на вівтар заради існування таких республік або проти них.

Церква у Команчі 1802 року також має характерну масивну дзвіницю, але стоїть вона окремо, із-за чого зовсім інший вид.

В селі є ще два дерев’яні храми – греко-католицька церква і костьол (але його з пагорбу не видно).

Є в мертвій березневій природі якась своя особлива естетика.

І остання на сьогодні лемківська церква у селі Туринське (Turzansk).

Святого Архангела Михаїла, 1801-03 років, об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО.

Якби не інший колір маківок, її цілком можна було б сплутати із команчанським храмом.

Вітражі:

Храми Команчі і Туринсього і сьогодні є православними, але недільного ранку не було в них ні служби, ні жодного відвідувача окрім нас: у лемківських селах лемків майже немає. Залишились тільки вони – почорнілі од часу святині і вгрузлі в землю могильні камені тих, хто устиг спочити на своїй землі, до того як їх рідних розвіяло по світу злочинними польським та радянським комуністичними режимами.

І ще рідної мови із гірських задвірок Євросоюзу:

Природа у Туринському: