За десять кілометрів до раю

Місце впадіння Синюхи в Південний Буг здавна було ключовим стратегічним пунктом. У 1676 році на її лівому березі запорізькі козаки збудували 8-кутну фортецю, яку назвали Орлик. Під її захист збігались втікачі-селяни і Орлик з часом переріс у місто Ольвіополь.

З правого берега у 1750 році Річ Посполита заснувала своє укріплення Богопіль. Нарешті у 1762 на іншому березі Бугу, навпроти гирла Синюхи, виникло поселення Голта, яке належало Османській імперії.

З часом всі вони увійшли до складу Російської імперії, але залишались не тільки окремими поселеннями, а й відносились до різних губерній. І тільки 1 травня 1919 року трудящі усіх трьох зібрались на спільний мітинг, ну і далі ви зрозуміли.

Огляд міста почнемо з Богополя, де знаходиться автовокзал, тим більше одразу за ним є пару цікавих старих будинків.

На цій стороні знаходиться і єдина церква міста, Покровська, яка зберіглась з дореволюційних часів. Храм датується 1805 роком, дзвіниця – 1836.

Церква над Бугом.

Удалині – Первомайська ГЕС.

Місце де Синюха (вузеньке русло зліва) впадає в Буг. На задньому плані – Ольвіополь.

А от якщо стати над її гирлом, звідси уже вона виглядає широчезною, а Буг – вузеньким

Залізничний міст удалині.

Перейдемо в Ольгопіль і заглибимось у приватний сектор. Серед щільної забудови звертає на себе увагу майже голий пустир. Це – один з німих свідків козацької ще епохи, старовинний цвинтар.

На більшості каменів уже від часу затерлись письмена, а самі вони повалені на землю.

«незабвенному сыну»…

В Ольвіополі теж є класні старі будинки. І як так, що пам’яткою архітектури вважається лише церква?

Саме з цього району я і пішов пішки до Мигії. Узагалі культурна траса проходить північною околицею міста, але я тулився ближче до Бугу, вулицями Чарнецького і Тичини.

Спочатку мені трапився занедбаний Комсомольський парк, який так заріс, що річки майже не видно. Стояла добряча спека, навіть дятел ошалів.

Вид на Буг від залізничного мосту:

Поступово вулиця Чарнецького перетворюється у глухий тупик біля швейної фабрики. Там багато злющих собак і дореволюційних промислових споруд.

Тому піднімаюсь на рівень вище, на вулицю Тичини. На тому березі видно міський мікрорайон Скала.

Дорога скоро виводить до місця під назвою Третій Млин – стихійної зони відпочинку, і чи не головної точки, із-за якої я перся саме пішки. Річка тут робить красивий вигин…

А на її березі і правда руїни млина, а також іще кількох давніх виразних промислових споруд.

Буйство течії на порогах.

Руїни цілком змахують на замкові, вони і на березі, і посеред води:

Місце популярне серед містян, відпочивальників було багато.

Наступна цікава точка по дорозі – озеро в затопленому гранітному кар’єрі, також не обділене увагою тамтешніх жителів.

Панорама озера з висоти:

Від берега видно навіть церкву у селі Грушівка.

…яка насправді знаходиться аж за річкою, що стає видно при підйомі нагору.

Церква – пам’ятка архітектури 1899 року.

Іще один ракурс кар’єру і вертаємось на дорогу.

Нею я і дійшов би аж до Мигії, якби на моєму шляху неочікувано не виріс би паркан. А все бо якийсь санаторій віджер неслабий шматок берегової зони з дорогою. Довелось обходити над парканом, благо, трава невисока. Контраст між землею білих людей та простих смертних.

Там підстрижені газони зі штучним поливом, а на передньому плані зарослі амброзії…

Ангари птахоферми:

Далі вже починається Мигія, про яку написано багато і окремо. Тому перенесемось назад у місто і додивимось колишню Голту – найбільшу частину, де знаходяться центр та вокзал.

Одразу за мостом є ще один парк на березі Бугу, досить пристойний. Навіть із дитячою залізницею.

Є тут і класні малюнки, тільки ж як дофіга довелось фотошопити, щоб убрати з них всю похабщину – творчість місцевого біосміття…

Не можна сказати, що у Первомайську збереглось старе місто, але історичної забудови багато, особливо на Голті. Можна просто блукати навмання вуличками і знаходити невеликі приємні несподіванки.

Крупним планом:

Найгарніший у місті, як на мене, будинок культури 1925-28 років.

Від нього проходить невеликий пішохідний проспект до вокзалу, котрий нічого цікавого з себе не являє. Станція називається Первомайськ-на-Бузі, очевидно, щоб хоч якось виділитись на тлі десятків безликих тезок на пострадянському просторі. Мені трохи дивно, чому у рамках недавніх перейменувань красивому історичному місту не дали нормальну назву (тим більше, вибір такий великий).

Іще нафоткав, блукаючи в очікуванні поїзда:

Розклад незручний, тому уже потемну довелось робити пересадку у Знам’янці Кіровоградської області. Монументальний її вокзал 1952 року уже встиг стати архітектурною пам’яткою.

Досить частий для вузлових станцій пам’ятник-паровоз.

Скоріше за все, таким чином я здійснив ще й експрес-огляд Знам’янки-туристичної, у якій, схоже, дивитись більше нема чого. Поправте мене, якщо я неправий.

Поїзд, названий на честь машиніста із Знам’янки, який загинув в АТО.