Ліда – не тільки ім’я

Історія Ліди почалась саме із замку, закладеного в 1323 році великим литовським князем Гедеміном, задля захисту від татарських та тевтонських набігів. Але за майбутні століття хто тільки його не штурмував – шведи, москалі, навіть англійці.

У 1891 році сталася пожежа, яка знищила ледь не все місто. Влада дозволила народу використовувати каміння замку та пісок з-під його стін, внаслідок чого зникла одна з веж та західний мур. У 1920-х роках поляки дещо відновили його, а в 1953 замок отримав статус пам’ятки архітектури і в такому не зовсім цілому виді стояв аж донедавна.

Озеро, не те, що від початку захищало замок, його вирили у 2010 році. Тут фонтанчики і галасливий пташиний світ. Серед лебедів трапляються звичайні собі гуси, качки та чайки.

Підійдемо ближче до мурів. Кілька років тому замок повністю відбудували і цю реставрацію уже встигли охрестити як найгіршу серед усіх часів та народів. Якщо придивитись до деталей, можна розгледіти криво укладену цеглу, яка кольором не в’яжеться з історичними будматеріалами, а деінде тупо залізобетон.

У більш крупному плані.

Але на негативі особо акцентувати не хочеться. Натомість обійдемо замок.

І зайдемо всередину.

Можна піднятись на стіни й позаглядати крізь бійниці на місто:

Або охопити поглядом увесь замковий двір.

Оці всі хатинки під червоною черепицею – також треш, історично нічого такого тут не було.

У них розміщуються невеликі тематичні музеї.

Цегла.

Виставка лицарських обладунків.

Коли побачити таку морду, можна й без бою в штани накласти.

Сонну атмосферу подвір’я оживляє кат, який відпрацьовує і за себе, і за того хлопця, додовбуючись до усіх відвідувачів, незалежно од їх бажання.

Наступним квестом було сфоткати замок з висоти, без квадрокоптера, крил і наркотиків. Навколо нього є дві висотки – совкова общага, яка своєю присутністю уродує більшість видів і готель «Ліда».

Іти в общагу я не ризикнув, а от в готелі легко проскочив повз рецепцію. Будівля повернута до замку сходовою клітиною і, звісно ж, вони не могли не зробити там великі вікна. Хоча, їх би й не завадило помити:)

Так чи інакше, місія виконана.

Під готелем сидить Командировочний. Узагалі у місті багато небанальних пам’ятників, які хотілось зняти напам’ять.

Далі – бароковий Хрестовоздвиженський костьол 1765-70 рр.

Костьол + замок.

Пам’ятник Франциску Скоріні, білоруському першодрукарю та просвітителю.

Прогуляємось вуличками міста, там багато цікавого. Під банею – банщик Вася

Шикарний стріт-арт.

Об’ємна варіація міського герба. Її автор, а також командировочного і банщика – Володимир Жбанов, відомий білоруський скульптор, про якого я детальніше розповім, як доберусь до Мінська.

Сонячний годинник з рибами.

Монумент на честь 690-річчя Ліди.

У місті не так багато історичних будинків, але трохи є. Ось цей із датою 1930 на фасаді, але можливо, перебудований дореволюційний.

Милий закопанський особнячок.

У цю сторону (на північ) цікаве закінчується великим парком Культури та відпочинку.

Затим починається промзона і православне кладовище. На ньому з 1875 року була дерев’яна капличка, з часом перебудована в церкву. На жаль, у 90-х роках її обклали цеглою, перетворивши на банальщину.

Типовий для Білорусі контраст дерев’яних хаток і висоток.

Дорогою до Лідського озера клацнув ще один старовинний дім.

Саме озеро класне, велике і з обладнаним пляжем.

На тій стороні – пивзавод. Це один з найвідоміших місцевих брендів, палатки з маркуванням Лідського пива можна побачити, мабуть, у всіх містах Білорусі. Так як ця поїздка була тотально безалкогольною, про смак нічого не скажу.

Частину русла Лідейки (між Лідським та Замковим озерами) огортає іще один парк, чистий, великий та фотогенічний.

Ну а левики, що прикрашають мостові опори, напевно, наймиліші із усіх, що я бачив.

Іще з паркового.

Центр після Другої Світової архітектурно небагатий. Звертає на себе увагу, як і по всій Білорусі, що зробили з радянськими коробками – утеплили й пофарбували в теплі кольори. І виглядають не так убого, навіть симпатично.

Окраса центру – кафедральний собор св. Архангела Михаїла.

Іще одна церква, Пантелеймонівська, знаходиться біля ринку, це на південь від замку. Її було видно на багатьох кадрах вище, хоча зблизька нічого цікавого з себе не представляє.

За ринком є католицький цвинтар, на якому – симпатичний костьолик 1930-х років.

А тепер давайте поговоримо про мову. Ну, треба було колись це зробити. Так от, навіть якщо ви ніколи не чули білоруську і почуєте її вперше, то на льоту все зрозумієте, бо у неї на 84% спільна з українською лексика.

Але ви її не почуєте, бо білоруська мова мертва. За переписом 2009 року рідною її назвало 53% населення (що на 20% менше, ніж у 1999), але у побуті користають лише 6%, та і то переважно в селах. Містяни ж своєї мови здебільшого навіть не розуміють. За тиждень у Білорусі я зустрів аж одну людину що говорила білоруською, а у Мінську інтересу ради зламав мозок одній офіціанточці простою фразою «Дзякуй, можна рахунак?»

Це так, узагалі, до чого може призвести російська – друга державна і всяке інше «Какая разніца, на каком язикє, ми же і так всьо панімаєм».

Соціальної реклами багато, тільки чи подіє вона хоч на когось?

Зі мною повелось у Білорусі, що ні дня без дощу. Цього разу накрив, правда, уже в кінці, біля вокзалу.

Як часто буває на вузлових станціях, тут установили паровоз, але чомусь переполовинений.