Бердичів

Спочатку це був таки замок, воєводи Януша Тишкевича, який він передав ордену кармелітів ще у 1630 році. З деякими перервами монастир проіснував до 1926 року.

В’юнка зелень на древніх стінах.

Перед входом – традиційно статуя особливо шанованого серед українських католиків Івана Павла ІІ.

Уже у 1928 році тут було створено історичний музей, що позитивно сприяло подальшому збереженню пам’ятки. Також частину приміщень зайняв кінотеатр.

Духовна домінанта монастиря – костьол Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у стилі бароко.

По сторонам він оточений годинниковими вежами.

Просто в стіні комплексу вмурована могила якоїсь пані.

Також у радянські часи тут з’явились музична і художня школа, які діють і понині.

У 1992 році пам’ятку повернули католицькій громаді, яка почала її реставрацію. Монастир відновив свою роботу, нині він уживається тут і з вищеназваними школами, і з музеями. Усі будівлі комплексу у досить добротному стані.

Музей історії міста досить великий, досить стандартний. При вході вам видадуть адові шкарбани, які треба надіти поверх взуття.

Тому чи не найбільш цікаве у ньому – розкішні види на Гнилоп’ять, що відкриваються із деяких вікон, і які не могла попсувати навіть похмура погода.

І несподівано цікава і щира виставка робіт випускників тутешньої художньої школи. Кому що, а мені – котиків.

Окрім літературного залу історичного музею, тут же у монастирі віднедавна діє музей Джозефа Конрада Коженьовського – етнічного поляка, народженого у Бердичеві, якому за іронією непростої долі випало стати всесвітньо відомим англійським письменником. Музей мультимедійний і сучасний.

А за 6 днів до того мені трапився костел у Оратові, де вінчались його батьки. Такий собі тиждень Конрада видався, і на майбутнє мотивував мене прочитати пару його книжок. Писав він в основному про море, але з більшим упором на психологію героїв, а не на події навколо.

Окрім костьолу Непорочного Зачаття, можна потрапити у Нижній, підземний костьол. Він похмурий і аскетичний.

Тому основний храм порівняно з ним просто пишний, багатий на ліпнину, позолоту й вітражі.

На вівтарі – копія чудотворної ікони Бердичівської Богоматері, яка була вкрадена або загинула в пожежі 1941 року. Копія уже теж набула слави чудотворної.

По той бік ставків на Гнилоп’яті є Троїцька церква 1830-х років.

І тепер центр, але не весь. То була екскурсія, і часу на нього дали зовсім мало. Довелось побігати з прицілом повернутись сюди, зате в той день побачив куди більш важкодоступні місця.

А тут Бердичів зовсім не випадково – центр світу. Колись він входив до п’ятірки найбільших міст Російської імперії.

Пролітаючи над глобусом.

Є на головній площі іще пару точок для масового фотографування туристів.

Старовинний житловий будинок через дорогу.

Є тут і більш сучасна симпатична архітектура.

Якщо рухатись далі у сторону монастиря, наступним побачимо костьол Святої Варвари.

Примітний тим, що тут вінчався Оноре де Бальзак з графинею Евеліною Ганською.

Симпатичний сусід костьолу.

Щось на реставрації.

Основний православний храм міста – Миколаївська церква 1910 року. Побувала свого часу і греко-католицькою.

Будка у дворику церкви.

«Хрестильня».

У провулку через дорогу – одна з трьох збережених (із близько 80!) синагог Бердичева. Колись на 80-90% єврейське місто уже майже втратило цей колорит. Особливо великих втрат Бердичів зазнав у роки Другої Світової – його населення скоротилось у 5-6 разів. Синагога, звісно ж, недіюча і сильно перебудована.

Можливо, це теж щось єврейське?

Медичний коледж.

Решту будинків дознімав уже фактично на бігу. А це тільки головна вулиця.

І з сумом додивлявся із вікна автобуса, скільки тут іще усього. У Бердичів варто буде повернутись своїм ходом.