Бершадь вузькоколійна, єврейська, старообрядницька, заводська

Вузькоколійка Рудниця – Гайворон – Голованівськ – найдовша з діючих в Україні, 130 км. Колись була ще довшою, але у 2001 році ділянку до Підгородної закрили і розібрали. Тепер під загрозою уже шматок Гайворон – Голованівськ, який намагаються прикрити з традиційної для нас причини нерентабельності.

І на жаль, доводи Укрзалізниці для неї самої вагомі. Пасажирів тут негусто, та і то переважно пільговики. Я спланував свої відвідини на момент прибуття денного поїзда на Рудницю. Складався він усього з одного вагончика, куди погрузились самі лише пенсіонери.

Оглянемо саму станцію, що веде свою історію з 1899 року.

Як для залізниці, тут все сюрреалістично тихо та спокійно. Навіть потяг на тлі звичних для нас, стандартних, рухається майже безшумно.

Навколо вокзалу згрупувалось кілька старовинних станційних споруд.

Водонапірна вежа.

Найближчий житловий будинок – напевно, ровесник вокзалу.

Станція знаходиться на південному краю міста, адміністративно це село Флорине. А місцеві, як я чув, кажуть Фльорино. Так навіть краще, бо звучить, наче його назвали на честь одного з моїх улюблених гуртів

В одну сторону я пройшов через село пішки. На другорядній вуличці, паралельній до траси, варто оглянути Покровську церкву 1884 року, що потопає у зелені на високому пагорбі.

Всередині гарні розписи.

Із пагорбу видно добрий шматок Бершаді, куди ми і перенесемось.

Тут ми зразу потрапимо у пекло, яке являє собою точка перетину основних доріг (назвати це центром язик не повертається). У вихідний день воно являє собою суцільний стихійний ринок, настільки людний, що здається, туди з’їхалась як мінімум половина області. Домінанта базарного хаосу – ось така хата з вежею, не історична цінність, ну та хай хоч щось.

Надвечір то все стає безлюдним і вітер ганяє вулицями сміття-перекотиполе. І якщо з вулиці його можна прибрати, то з води… Одразу за базаром починається річка Дохна, на якій мостом-греблею з півдня утворили став. Річка мальовнича, але тут дуже брудна, що видно і на фото.

На тому березі – два діючи заводи, спиртовий та пивний. Узагалі багато промислової зони (ще й якої спрямованості!) сформували досить специфічний контингент, а саме пацанчиків-роботяг, які дубасять бухло з самого ранку майже по всьому місту.

На березі ставу є невеликий парк, на диво чистий та охайний, з обладнаним пляжем. Із парку відкриваються види на флоринську церкву. На передньому плані – затиснутий між містом та селом лісопарк з цікавою назвою Анталька, там теж є пляжик.

Рибний кіоск… Чи просто добратись туди за рибкою?

За парком – неоготичний костьол 1848-50 років, єдине що залишилось від панської садиби на березі Дохни. Був також усипальницею родів, що володіли Бершаддю, – Мошинських та Юревичів.

Тут мені пощастило, бо бабця, яка сиділа в той час під храмом, виявилась його старостою з приходу незалежності протягом 23 років. Зараз вона уже відійшла від справ за станом здоров’я, але зберегла ясний розум і нарозказувала багато з історії, чого, буває, в інтернетах не вичитаєш.

Костьол мав 2 підземні ходи (до каплиці на міському католицькому цвинтарі та до монастиря на півдні району, на жаль, забув назву). У радянські роки тут був кінотеатр та палац одружень, а костьольні скульптури закинули на горище тої ж церкви у Флориному.

Неллі Нарцизівна втілювала відродження храму на початку 90-х років. Зараз, уже без її участі, він проходить новий виток реставрації. Зовнішня реконструкція завершена, а от всередині ще непочатий край роботи. Служби тим часом проходять на вулиці.

Розкішні ковані решітки.

Від католицького центру Бершаді усього пару хвилин ходу до єврейського. У місті поки ще можна побачити штетл – зону компактного проживання євреїв.

Я обійшов 2 вулиці єврейського містечка – Народну та Максима Залізняка (колишню Пролетарську). Щодо цього перейменування навіть не знаю – то такий жирний троллінг чи просто так незручно вийшло.

Штетл не настільки масштабний, як у вінницьких Чернівцях, але усе одно атмосферний. Полишений без господарів, він відверто помирає…

Центральною спорудою єврейського містечка є синагога, що бічними фасадами виходить на обидві вищеназвані вулички. Ця аскетична і непримітна споруда є унікальною – це єдина діюча глинобитна синагога в Україні, і можливо, у світі. Їй більше 200 років.

Зараз божниця обслуговує релігійні потреби євреїв, що досі живуть у Бершаді – 60-70 чоловік або 0,5% населення міста. Для контрасту, у 1897 чи 1939 роках вони складали 74% населення.

З північного кінця єврейський квартал поступається адміністративному центру міста, де залишилось пару чудових старовинних будинків.

Міська рада.

Вознесенська церква.

Перенесемось на інший берег Дохни, щоб прогулятись до колишнього цукрового заводу. Задоволення насправді сумнівне, бо пиляти туди далеченько.

Зате дорогою можна знайти церкву, та ще й дерев’яну, та ще й старообрядницьку.

Старообрядці осіли тут у 1797 році, десь тоді ж збудували і храм. До включення у склад міста їх село називалось Пилипонівка.

Цікаво, що при такій архітектурній спадщині Бершаді, у списку пам’яток значиться тільки ця одна церква.

Ну і завод. Ішов я до нього, бо його позиціонують як найстаріший в Україні – 1827 року (хоча у Смілі, наче, теж був найстаріший Словом, до цих най-най- треба відноситись з долею скептицизму). А так як в Україні на промислову архітектуру клали з високої гори, треба дивитись, поки є на що.

Частково приміщення експлуатуються діючим заводом газових приладів, тому оглянути можна не все. Але і просто пройтись дорогою понад цим древнім промисловим гігантом – для вражень достатньо.

Атмосферний будиночок на півдорозі між заводом та селом старовірів.

На цьому наче і все, програма виконана і залишилось просто добити час до автобусу. Але й звичайне безцільне бродіння містом додало трошки цікавого. Зазирнув у дворик коло ставу, а там таке…

…навіть сам не знаю, що воно таке. Схоже на приватний музей комунізму, а може, хто просто з дуба впав і тягне всяке сміття у двір Судіть самі.

Спитатись не було у кого, бо з представників господарів удома виявився лише пес, що шаленів від моєї присутності. Сусід, що вийшов на ґвалт, тільки сказав, що то чиясь приватна власність.

Навпроти ринку є краєзнавчий музей. Перед ним стоїть пам’ятник Родіону Скалецькому, уродженцю району, незаслужено забутому українському композитору.

Музей я бачив ще зранку, але базарний хаос демотивував мене туди йти. Потім все ж підійшов, без особливої надії, але, о диво, – недільного вечора він працював! Експозиція стандартна, але дещо цікаве є. Гроші завжди цікаві.

Пам’ятки єврейські – сувій Тори і менора.

Продукція місцевого спиртзаводу.

І в якості постскриптуму – не намагайтесь покинути Бершадь. Це може коштувати грошей