Криворіжжя північно-західне, ч. 2

Але через якісь три роки воно стало раритетом, бо ця ж сама дорога виглядала уже так. Ще й опустилась із навколишньою місцевістю на кілька метрів униз.

Власне ймовірний обвал у цьому місці передбачали давно, але він усе одно став неочікуваним та наробив багато біди, на деякий час ледь не відрізавши два селища від основної частини міста. На тій землі ще залишались братські могили та декілька нежитлових будівель різного стану запущеності. Колись їх було набагато більше.

Понад дорогою із другого фото, за братськими могилами, пам’ятається, стояв великий будинок, що у різні часи виконував роль пошти та клуба. Його знесли десь на початку 90-х, і масове паломництво жителів селища за цілими цеглинами, мабуть, стало ледь не останнім масовим заходом у його історії аж донині.

Хоч у це і важко повірити, що щось масове чи культурне тут могло бути узагалі. Стадіон, клуб, дві школи, велика їдальня – майже до усього можна додати прикметник «минулий». Якась частина цього всього умирала на моїх очах, про іншу я знав лише зі слів старожилів.

Наприклад електростанція, якої вже нема. Як і точки, з якої вона знімалась.

М’ясоковбасний цех, колишній кінний завод, ще до того, як його так само розтягнули на цеглу. Просто мародерство – це такий національний вид спорту в українців.

Фонтан колишнього парку майже над прірвою.

І вид від нього.

Часто-густо тут ще можна надибати залишки якихось стін…

Динаміка просідання дороги у зоні обвалення. Пройшов усього 1 місяць.

Не всі будівлі умирають одразу, деякі борються. Електрична підстанція, наприклад. При фотографуванні мені не надто була рада сторожиха, але її можна зрозуміти. Наркомани та шукачі металу тут бувають дещо частіше за туристів.

Брутальні криворізькі кози.

Мені часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю її дерева, будинки і вікна. Це була зовсім маленька вулиця з одно- й двоповерховими кам’яницями.

Ось ці – всього за кілька десятків метрів від зони. Можу помилятись, але судячи з кранів у дворах і туалетів за будинками, там навіть водопостачання нема. У будь-якому випадку, сумнівної якості житло.

Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку запам’ятав, і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, стареньких розспіваних хвірток, що вирізнялися кожна своїм голосом, боявся, що пропали уже й ті дерева, на які ми видряпувалися…

Найближчий до прірви будинок, нежитловий, частково займав (займає?) клуб «Ветеран». Клубні розваги у ветеранів – закачаєшся – то тиск поміряти, то іржаве відро заварити. На верхньому поверсі в одній із вічно зачинених кімнат була така екзотика, як червоний куточок. Певно, і досі є – під багатолітнім шаром пилу.

Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем.

Від солярні залишились тільки бетонні ємності під відкритим небом.

Церква займає будівлю 1931 року, що до 1998 року була їдальнею, а ще до того тут теж знаходилась церква.

Їжакам важко – багато собак.

Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на неї. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває – моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ.

…паркани стали сірими, але вони були тими самими, ба навіть я впізнавав окремі виламані штахети. Дерева постаріли й втратили частину гілок, але то були ті самі дерева, і горлиці співали в їхньому галуззі. Навіть запах пороху, який зняла зграя песиків, був той самий. Тепер я вдихав його, як вдихає повітря людина, що просиділа багато років у підземеллі. Мене обпекло нестримне бажання погладити кожну штахетину чи кору дерева, справдити на слух спів кожної хвіртки.

Дорога через сад, якою, ймовірно, мій прадід з родиною приїхав на криворізьку землю. Десь тоді ж, в 30-ті роки, були висаджені ці тополі. Відбувши свого віку, вони почали помирати.

У дитинстві кожної людини був сад – власний або чужий. Ми мали сад нічий – туди, крім нас, ніхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваємо там, то він зникне і ніколи більше не з’явиться.

Як і померли яблуні довкола. Сухі дерева швиденько розтягнули на дрова. Тепер там черговий пустир, і вітер ганяє ним обривки целофанових пакетів.

До селища ім. Горького, у якому ми були весь цей час, прилягає сусідня Романівка, іще більше віддалена. Тут є багато ставків.

Хоча значна їх частина утворилась на витоку технічних вод із насосної станції, в них усе одно умудряються рибалити, купатись і навіть пірнати люди.

Колишня школа №53 із педантично точною датою зведення – 7.XI.1951. Тут теж був охоронець із синдромом вахтеру, який важно заявив мені, що на фото потрібен дозвіл (я ж не знав, що алкаш, який валяється у травичці через дорогу, може бути охоронцем).

Стріха, що влізла на фото з лівого краю, досі обвалилась.

Тут теж є багатоквартирні будиночки.

Ставки на краю Романівки.

Чапля.

Повз зону обвалення вертаюсь назад. Дорога, якою тепер їздять хіба велосипедисти.

Цивілізація від селищ починається з ринку «Інтернат». За інтернатом є каскад ставків «Бурулька», симпатичних, але відданих на відкуп наркоманам. Принаймні, так було тоді, в моєму дитинстві. Не вірю, що щось сильно змінилось.

Пряма лінія вулиці Колачевського (23 лютого) проходить через 17-й квартал і завертає на периферійну площу Толстого, де стартує кілька міських маршрутів. Тут багато цікавих будинків. Треба тільки зуміти розгледіти їх в повсякденній рутині.

На 17-ому кварталі спускаюсь в занедбаний парк, золотий вік якого так само досі живе у моїй голові.

Хоча не все так погано. Є розважальний центр з красиво оформленим дитячим майданчиком.

Але переважно – сама кріпота.

Це була, здається, дитяча залізниця.

Від річки у парк були виведені ланцюжком два ставки. Один із зовсім ранніх спогадів дитинства – як на пляжі ближнього ставку купаються і відпочивають люди. Зараз це здається неймовірним.

Потім однієї зими до поверхні сплила вся риба – задихнулась чи похворіла. А з часом вони перестали бути узагалі.

…озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі – голос яструба.

І височезне дерево, яке уже встигло вимахати у котловані, - як нагадування того, який же я насправді старий.

Я дуже вдячний тим, хто дочитав це до кінця. Для мене ці місця особливі, і жодні інші не зрівняються з ними, та не зможуть потіснити сумбурний вир спогадів.

Моя північно-криворізька серія дійшла свого кінця, завершившись 17-м кварталом, з якого і починалась; замкнувшись у коло, як символ одвічного, нескінченного і гармонійного. Я ж продовжую потихеньку свої мандри і пошуки невідь чого, які час від часу мені самому схожі на наркотичну залежність, і які, здається, колись уб’ють мене. Бо насправді, найпевніше, я давно шукаю те, чого вже нема, марно потикаючись то в одне, то в інше місце. Тоді як не тільки людей мого дитинства стає все менше, а й навіть не існує доріг, якими вони ступали. Це коло вже не удасться замкнути, і я ніколи не віднайду свого спокою.

Виділені курсивом цитати узяті з книги «Вікна застиглого часу» Ю. Винничука, яка найбільш вдало передає мої відчуття при написанні цієї замітки і просто є однією з найкращих речей, що траплялась коли-небудь у нашій літературі.