Скелі Каспича та ставка Ворошилова у Вінниці

Про Сабарівські скелі чули, напевно, усі вінничани, та і гості міста легко можуть дістатись до них улітку на катері. А от скелі Каспича куди менш відомі. Вони теж знаходяться на березі Південного Бугу, але з річки їх не видно. Почувши, уже не пам’ятаю де, про цю точку, я відшукав її на Вікімапії та одного ранку вирушив на розвідку. А потім повторив цю вилазку взимку.

Щоб відшукати скелі, треба доїхати до зупинки «вул. Маяковського» на Старому місті і від неї йти вулицею Нагірною. Через кількасот метрів Нагірна зверне вліво і по праву руку ви побачите подовбану стіну і ворота в ній. За півроку часу між моїми двома візитами ворота оновились, і хоча через хвіртку так само можна пройти, думаю, скоро цей шлях перекриють.

Зайшовши всередину, ми потрапляємо на територію незрозуміло чого. Перед нами – багатоповерхова будівля, схожа на санаторний корпус. Не доходячи корпусу, звертаємо на стежку вправо. Стежка бере різко вниз і через хащі виводить нас до струмка.

Долиною струмка спускаємось до річки та упираємось у ворота рятувальної станції. Звернувши вліво, ви одразу побачите скелю.

Але так як я вже заперся в цю глухомань, для початку прогулявся вправо, оглядаючи береги Бугу.

В цей бік можна пройти до гребної бази «Динамо». Понад стежкою є затоплений кар’єр, але на відміну від більшості своїх побратимів, він засмічений, замулений і тому виглядає печально.

Над дальнім берегом озерця нависає скеля, але не та, що нам потрібно. Тому вертаємо назад.

Не відриваючись від берегу річки.

Плавучий мотлох на причалі рятувальної служби.

І зрештою, скеля. Влітку, хоч і рано вранці робочого дня, там тренувались альпіністи.

Панорама.

Місце отримало ім’я в пам’ять про вінницького скелелаза Вадима Каспича, який активно розвивав цей вид спорту у Вінниці. Його не стало у 2008 році.

Потім я повернувся сюди ще раз, уже в сніжну та морозну погоду. Цього разу скелелазів не було, та і взагалі атмосфера стала зовсім іншою.

На стінах скелі наросли гігантські бурульки.

Порівняно з першим візитом я узнав, що на протилежному березі річки, майже навпроти, знаходиться ставка Ворошилова. Думав просто сфоткати її на максимальному зумі… але мене підкупило, що Буг після сильних морозів перетворився на пішохідний проспект, і я не втримався не перейти на той берег.

Об’єкт «Скеля» - створений в 30-ті роки минулого століття секретний командний пункт, замаскований і захищений природними гранітними виступами над Південним Бугом. Ставка Ворошилова – «народне» ім’я, насправді відомий радянський воєначальник не мав до цього місця ніякого відношення.

Це був, фактично, автономний військовий об’єкт з налагодженою системою життєзабезпечення (навіть із власною електростанцією). Після війни утратив свою секретність і значимість, але експлуатувався військовими до 70-х років.

Входи в «Скелю» знаходяться по обидва боки від виступаючих до берега споруд – довоєнної котельної (справа) і сторожки, яку звели уже після війни.

А котельна, точніше, коробка від неї, - шикарна…

Спочатку зазирнув в прохід за нею.

Тутешні двері (головні) завалені.

Дорога до світла.

Залишений напризволяще бункер отримав нове життя у 2003 році, коли тут заснували Свято-Троїцький скельний храм. Тому над робочим (історично запасним) входом викарбовано хрест.

Двері розраховані витримати ударну хвилю від ядерного вибуху. Зараз вони закриті на скромний замочок, але засуви всередині куди більш потужні.

Через одірваний фрагмент видно бетонне начиння дверей. Уявіть, яка в них маса.

Всередину бункеру цілком реально потрапити, якщо попередньо домовитись із настоятелем. Так як мій візит був абсолютно спонтанним, цього не сталось, але повернутись, думаю, варто. Особливо, якщо порівняти з Вервольфом, од якого лишились розкидані у лісі бетонні уламки та яма від басейну.

Того ж дня єдиним маячком цивілізації було маленьке штучне сонце на сторожці.