Фортеця була лише однією із складових частин довжелезного (8 км)
Перекопського валу, який повністю перекривав перешийок від Каркінітської затоки
до Сивашу, і виник набагато раніше. Супутниковий знімок.
Після руйнування 1771 року твердиня не відновлювалась, і залишки її мурів
укрились шаром землі. Тільки деінде уздовж валів ще можна побачити кам’яні
фрагменти стін чи бастіонів.
На місці обриси фортеці теж ще добре угадуються. Я спробую передати це хоч
якось на фотографіях.
Ор-Капу разом з Арабатом та Єнікале складали єдину оборонну лінію Криму з
півночі та сходу.
Зображення фортеці, узяте з ukrainaincognita.com.
У контексті сучасності вона знаходиться між Армянськом і селом Перекоп.
Останнє виникло на околицях однойменного міста, яке перестало існувати після
тяжких боїв у 1920 році. На додачу, зведене за 23 км на південь у радянські
часи місто отримало важку і довгу назву Красноперекопськ. І кримчани, звісно,
називають його також – Перекоп. Щоб остаточно усіх заплутати.
Ця поїздка відкрила мій останній кримський сезон, уже при окупації, на
початку квітня 2014 року. Тоді в Армянську було неспокійно, там, здається,
реально чекали на поїзди з Правим Сектором, на автостанції чергувало пару
котолюбів, вулицями проїжджали БТР. З якого переляку мене понесло саме в той
час, саме туди, під кордон? Фіг його знає.
До тієї поїздки я вважав, що у Криму якщо і є україномовні мешканці, то
вони не паляться. На диво, у Армянську добра третина людей говорила досить
пристойним суржиком. Правда, вибірка у мене була непідходяща для статистики –
пенсіонери, що їхали зі мною в одній маршрутці у Перекоп або на дачі за містом.
Пам’ятаю, обговорювали вони тоді труднощі з переоформленням документів для
пенсій. Ні радості, ні горя од такої різкої зміни у їх житті не спостерігалось.
Стандартна хіхлятська покірність.
А ще там чомусь була чи не найвища
концентрація власівського ганчір’я, ледь не на кожному стовпі. Із вказівників
на в’їздах до міста зі слова «Армянськ» повидирали м’які знаки.
Біля фортеці ж – геть спокійно і безлюдно. Хоч вона і ближче до «кордону»,
тутешня дорога є другорядною.
Можна було піднятись на вали і в тій дивній степовій тиші уявити, як на
цьому місці проходила могутня стіна, що розділяла епохи і культури, і сотні
маленьких неназваних людей гинули під нею, одні – боронячи її, інші –
намагаючись подолати.
Дикий кримський степ.
Не зміг не сфоткати цю каменюку – раптом вона колись була частиною
фортечної стіни.
Військовий меморіал біля валів.
В очікуванні автобуса трошки прогулявся і Армянськом, а саме його північною
частиною, біля автостанції. Він відомий з 1736 року, тоді – під назвою
Вірменський Базар. Був важливим торговим і транзитним пунктом.
Сучасне місто позбавлене архітектурних та інших цікавинок, але чисте і
акуратне. Принаймні, так було 3 роки тому.
ФК «Титан» тоді ще грав у українській першій лізі. Того дня якраз відбулась
гра з охтирським «Нафтовиком», і мені запам’ятались дві нетипові уболівальниці
– тучні тітоньки років 40-50, що якраз прийшли за квитками. Через 2 місяці
потому «Титан» припинить своє існування, як і професійний футбол у Криму
узагалі.
Канал – тоді ще повноводний.
Зі сторони міста до каналу прилягає великий парк. Похмурого дня холодної
ранньої весни він мав не дуже презентабельний вигляд.
Автомобільний і залізничний мости до великої землі.
Дорогою до Сімферополя я зробив іще одну пересадку, на в’їзді у
Красноперекопськ. Мою увагу привернуло до себе озеро, яке на супутникових
знімках має червоні чи бурі відтінки, словом, зовсім не такі, які повинні бути
у водойми.
Якщо на Сиваші або Сасику червоний колір води зумовлений великою
концентрацією солі та водорістю, яка в ній живе, то тут усе куди гірше – озеро
є відстійником Перекопського бромного заводу, і такий незрозумілий колір води
та пінисті хвилі – наслідок тяжкого хімічного забруднення.
Воно називається Старе або Тузла. Яскравий приклад того, як людина нищить
природу. Причому це величезна водойма – весь Красноперекопськ лише у 2 рази
більший її за площею. Місто лежить безпосередньо на березі озера, з іншого боку
– село, так само впритул до його отруєних берегів.
Сильний вітер розносив над кам’янистим пляжем шмаття піни та неприємний хімічний
запах.
P .S . Найпевніше, це буде
моя остання замітка про Крим. Усе цікаве й нетривіальне із побаченого до 2014
року включно я описав, таким чином підстрахувавши свою пам’ять, що також має
властивості поступово усе забувати. А вертатись туди за новими враженнями навіть
немає бажання.
Лишилось щось інше. Відчуття найбільшої у житті втрати того, що ніколи
насправді не мав (і я зараз зовсім не про сам Крим). Голоси, яких я більше не
почую. Млосні думки, що забуто щось важливе, які завжди виникають після
нервового переїзду. Неначе по той бік межі я загубив якусь частину себе, що
іноді глухим зітханням через відстань і час нагадує про себе; хоча, найпевніше,
вона просто відмерла. Бо насправді мене уже давно ніхто не чекає на тій стороні
реальності, як і мені було б марно чекати когось звідти.
Усе минулось.
Коментарі
visnyk
128.04.17, 11:32
На Чатир-даг не був, чомусь і не хотілось особо.
disu
228.04.17, 14:55
дякую, що поділився
visnyk
32.05.17, 13:45Відповідь на 2 від disu
Сніза
419.05.17, 13:06
Дякую. У останньому абзаці передано і моє відчуття втрати.
visnyk
519.05.17, 15:46Відповідь на 4 від Сніза