Круподеринці

Як ви думаєте, що могло б пов’язувати Цусімську битву, незалежність Болгарії та Зелений Клин? Правильно – село в дикій подільській глушині.

Практично усі села Погребищенського району, де є щось цікаве (а таких немало), об’єднує одна спільна біда – туди хрін доберешся. От і в Круподеринці автобус чи то не ходить узагалі, чи лише раз на тиждень. Але в даному конкретному випадку виручає близькість до Погребища, від якого нескладно пройтись 5 км пішки.

Від райцентру сюди можна дійти двома дорогами, які розгалужуються у північно-східному і східному напрямках. У секторі між ними якраз і сховалось село.

По першій із названих доріг перед поворотом на Круподеринці бажано завернути у протилежну сторону, під залізничний віадук, щоб помилуватись озерцем у кар’єрі.

Вони усі такі – чимось схожі і водночас унікальні.

За кар’єром є діюча каменедробильня (трошки влізла на фото справа), тому місце не таке вже геть глухе, як можна було б подумати.

Самі Круподеринці також на диво живі, хоча закинуті хати теж зустрічаються. Село зустріло мене канонічною бруківкою.

Дорогою можна вийти до великого ставу на річці Рось. На березі будується хтось заможний. А на воді звели маленьку ротонду.

Лебеді.

З цього берегу уже видно дві із трьох місцевих пам’яток – церкву і млин.

Та сама садиба. І не бояться ж будуватись у такій глухомані.

Але і без пам’яток красивий став у центрі красивого села заслуговував би уваги. Тихе, чарівне місце.

У радянські часи тут планувалось будувати ГЕС, але щось не зрослось, тому все обмежилось тільки греблею.

Село засноване на початку 19 ст. графом Ржевуським, що володів тоді сусіднім Погребищем. Тоді ж було зведено на березі Росі млин, що дробив зерно («крупу дер»). В 1835 році Ржевуський продав село своєму лікарю Плятцеру, а ще пізніше його викупив дипломат, граф Микола Ігнатьєв.

У 1896 році граф зводить нове, 4-поверхове приміщення млина – яскравий зразок промислової архітектури тих часів, який ми можемо побачити і нині.

Микола Ігнатьєв – росіянин, російський граф і дипломат, якого за бажання можна було б назвати і видатним українцем. Нащадок боярського чернігівського роду, який неабияк любив Україну, про що часто писав дружині Катерині, уродженій Голіциній, в тому числі із додаванням українських слів.

Зрештою, уже той факт, що він вибрав для життя не тодішні пафосні столиці, а подільську глибинку, про щось та говорить.

Граф ініціював підписання Пекінського договору, за яким Російській імперії від Китаю дісталось не багато, не мало 800 тис. км2 (сучасна Україна, наприклад, займає 603) – територію нинішнього Приморського краю, де, зокрема, пізніше утворився Зелений Клин, масово заселений українськими мігрантами.

Ігнатьєв вийшов у відставку рано, у віці 46 років, із-за конфлікту з імператором. Його діяльність часто оцінюють як досить авантюрну, що не заважає історикам відносити його до 100 найкращих дипломатів усіх часів.

Начинка млина все ще досить добре збереглась. Можна піднятись на всі поверхи, крім четвертого (він погорів), і зацінити обладнання.

Ех, сюди б музей…

Церкву звели на межі 19-20 ст., пізніше вона стала усипальницею Ігнатьєвих. Тут спочив сам Микола Павлович, коли у 1908 році скінчилось його насичене і неоднозначне життя, дружина і одна із дочок. Усього у пари було 7 дітей.

Існує переказ, за яким церкву заради цегли хотіли підірвати більшовики. Тоді хтось із місцевих хитрунів переконав їх, що при будівництві використали розчин на яєчних жовтках, тому при вибуху цегла не роз’єднається, а поб’ється. Не знаю, правда то чи ні, але ми можемо милуватись нею і досі.

На церковному дворі стоїть оточений якорями пам’ятний хрест загиблим у Цусімській битві. Серед них були 26-річний син Ігнатьєвих Володимир та племінник Олексій Зуров.

А ще він підписав Сан-Стефанський договір 1878 року – перемир’я між Росією і Туреччиною, унаслідок якого Болгарія звільнилась від османської залежності і стала окремим князівством. У цій країні Ігнатьєва досі поважать на рівні національного героя, про що свідчить і табличка на дверях церкви.